Ішли до річки. Собака, радісно мотляючи хвостом, бігла на кілька кроків попереду господаря. Вона постійно оглядалася назад. А то зупинялася, то забігала в пристежкові кущі.
— До води ведеш, Підлиза? — спитав Андрій у вівчарки.
Сучка підбігла до господаря, сіла біля його ніг і віддано подивилася в його очі.
Андрій підняв невеликий цурпалок і пожбурив його у густі кущі бузини.
— Апорт!
Підлиза провела очима траєкторію падіння уламка, а відтак шмигнула в зарості.
Палку вівчарка знайшла. Проте в руки господарю її не віддала. Дражнилася з ним.
Андрій же боявся силою виривати цурпалка з собачої пащі, аби не зашкодити її зубам.

Таке чудернацьке ім’я сучка (була не чистопородна) отримала через свою добру вдачу. На чужих не гавкала. Навіть лащилася. Хіба що вночі подавала собака голос. І то невідомо на кого. На якусь істоту чи на якийсь космічний об’єкт…

Минули лісосмугу і зрештою вийшли до річки.
Підлиза миттю шубовснула у воду.
І не дивно. Дні стояли спекотні.
Андрій не купався. Підняв із трави вільхового уламка і пожбурив у воду.
Підлиза його знайшла. Схопила зубами і попливла до берега.
Цього разу палку віддала господарю. Однак, обтрушуючись, добряче зросила водою Андрія.
— Бешкетниця ти, Підлизо!
Пішли берегом. До розлогих, плакучих верб.
Ще здалеку Андрій почув нерозбірливий уривчастий дівочий голос. А потім і чоловічий, басистий.
Зупинившись, заводила вухами і Підлиза.
Під однією із верб, біля самої води, напівлежала парочка. Чорнява юначка (ніби злякано) закривала рукою оголені груденята. Її кремезний бойфренд (виглядав він набагато старше своєї супутниці), тримаючи волохату руку на талії дівчини, усім своїм виглядом наче говорив Андрієві: «Ну, чого закляк? Шуруй, куди шурував!»
Андрій пішов, гукнувши за собою сучку.
Проте спокою не давала поза юначки. Її погляд. Не сором був у її очах. А щось таке… Ніби страх, перемішаний із мольбою. А може…

Андрій із собакою відійшли десь із півсотню кроків, коли знов долинув тонкий дівочий скрик.
Андрій зупинився. Трохи вернувся назад. Зупинився і напружив слух. За хвилю чітко почув: «Не треба… Я прошу… Не треба, дядечку…»
«Дядечку! — почувши це, Андрій аж підскочив. Ще мить — і він кинувся до старої верби.
І справді, як окинув оком Андрій, це не була просто закохана парочка. Чолов’яга, котрому було десь за тридцять, міцно тримав дівчину вище ліктя, не даючи тій вирватися.
— Ну, чого ти, малишко, — муркотів той до юначки. — Сама ж пішла.
— Я не пішла… Я не пішла… Це не так… Це вона… — затинаючись, очманіло відказувала дівчина.
— Гей, що тут відбувається? — гримнув Андрій.
Гевал, лежачи на юначці, з-під лоба глипнув на молодика і його вівчарку, що стояли на підгірку.
— Тобі чого, шмаркачу? — гарикнув насильник. — Іди, куди йшов.
— Ану, зліз із дівчини, паскудо!
— Шо-о? — здоровань підвівся і ступив до хлопця. Схопив його за барки. — Та я тебе…
Однак Андрій із силою штовхнув гевала. Проте той потягнув хлопця за собою. Обидва впали і кубарем покотилися до води. Борюкаючись, опинилися у воді. У здорованя сили явно було більше. Він схопив Андрія ззаду за волосся і занурив голову під воду.
І тут сталося дивне. Підлиза з розгону стрибнула на спину зловмисника. Собака просто звалила того з ніг. Цим скористався Андрій. Тепер він примусив нападника нахлебтатися води. Затим напівпритомного насильника витягнув на берег. В очі кинулася сорочка гевала. Нею і зв’язав руки зухвальцю. А штанами перетягнув ноги. Відтак поклав того на живіт.
— Тепер полежи, відпочинь, — зрештою перевів подих Андрій.
Налякана дівчина з неприкритими персами стояла під вербою.
— Як тебе звати? — спитав Андрій.
— С… Свєта.
— Так ось, Свєто. Ти не в едемі. Прикрий груди.
— Що? — юначка з острахом дивилася то на свого рятівника, то на зв’язаного здорованя. Очевидно, мовлені слова хлопця ще не доходили до її свідомості.
— Кажу, ліфчик одягни.
— Немає.
— Ти що, у плавках самих сюди прийшла?
Дівчина відшукала свою футболку. Швидко натягла на себе.
— Ти як тут опинилася? — допитувався Андрій.
— Подруга підставила.
— Добра в тебе подруга.
— Була.
— Мобілка є? Моя намокла.
Дівчина кивнула під Андрієві ноги:
— Мабуть, його.
Андрій підняв телефон. Набрав поліцію. Коли повідомив, що трапилося на березі річки, звернув увагу на сучку.
— А як це ти, Підлиза, на людину кинулась? — усміхнено спитав собаку. — Точніше, на того бугая? Ти ж у нас усіх любиш!
Підлиза віддано дивилася в очі свого господаря і мотляла хвостом.
Фиркаючи, завовтузився насильник. Перекинувся на спину.
— Розв’яжи, молокосос! — гиркнув на хлопця.
— Переб’єшся!
— Ти знаєш, з ким маєш діло?
— Скоро, мабуть, дізнаюся.
Незабаром прибули поліцейські. Потім геть усі поїхали до відділу поліції. Підлиза також.