Ігор Григорович Петрук піднявся східцями автобуса і, кивнувши молодому чоловікові спортивного вигляду, сів поряд з ним (на «гальорці» їх було двоє).
Той також кивком голови відповів на привітання і проникливо подивився на нового пасажира, явно старшого за нього роками.
Заплативши кондуктору за проїзд, Ігор Григорович напівобернувся до свого сусіда, який невідривно дивився на нього.
— Вибачте, — винувато мовив Петрук. — Очевидно… Так, я помилився. Ви дуже схожі на одного чоловіка, який мешкає в нашому мікрорайоні. Він будівельник. Тож…
— Нічого, буває, — ледь усміхнувшись, відказав плечистий, коротко стрижений шатен у світлій футболці і синіх джинсах. Відтак повернув голову до вікна, за яким пролітали приватні, знеможені спекою садки.
Склалася якась напружена обстановка.
— Спека, — ніяково порушив мовчанку Ігор Григорович. — Не тільки дерева чахнуть, а й мозок плавиться.
— Ви теж будівельник? — раптом спитав жилавий чоловік.
— Так. У минулому. Але часом трапляється щось та підмурувати. Є чималий об’єкт. Ось я й подумав… Але той хлопець, з яким я вас сплутав, здебільшого по закордонах заробляє на життя насущне.
— Н-да, життя насущне, — замислено проказав сусід по автобусу і знову перевів погляд на вікно.
Тільки тепер Ігор Григорович звернув увагу на світло-корич-
неві берці, у які був узутий молодий чоловік.
Мимоволі поцікавився:
— А ви чим, вибачте, промишляєте?
— Я? — ніби здивовано, спитав міцнуватий сусід. І коротко додав: — Я — там.
Ігор Григорович зрозумів «де». Поцікавився:
— Давно там?
— З чотирнадцятого року.
— Виходить, і Дебальцево пройшли?
— Не тільки. Мій бульдозер усюди треба!
— Бульдозер?
— А що?
— Ну… Усяке чув. А щоб бульдозером по фронтах…
— Окопи рию. Бліндажі.
— Чогось цього не подумав.
— Дивно.
— Що?
— Уже й не чути гасла «Слава Україні»-«Героям слава!»
— До нас один селянин, зі Стрієвої, молоко привозить. Велосипедом. Йому десь під сімдесят, а козарлюга такий…
— Чого ви згадали цього чоловіка?
— Так він усі ці п’ять років, як тільки до нас на поріг, так і — «Слава Героям!»
— Хм. Є ще патріоти.
— Звичайно, є. І немало їх. Зараз у відпустці?
— Так.
— Назад скоро?
— Скоро.
Відповідав боєць коротко. Але з охотою. Хоча очі його були наповнені сумом.
Ігор Григорович витер хустинкою з чола піт. Важко зітхнув:
— Ох і спека. Як ви там, солдатики, у тих бронежилетах у таку жару-то?
— А що поробиш? Мусимо.
— Ну, а на бульдозері, як же під прицільним ворожим вогнем?
— А так, — усміхнувся вояк. — Стріла вище, стріла нижче. То — у кабіну, то — з кабіни. Снайпери кляті!
— Зараз там, мабуть, ваш напарник «то — в кабіну, то — з кабіни»?
— Не знаю. Не всі охоче туди їдуть. Є такі, аби затягти час, то шини в бульдозері проб’ють, то хворим прикидаються, то ще щось.
Наступна зупинка. На лавках, під накриттям, сидів гурт молодиків. Вони з бляшанок попивали пиво. Голосно говорили. Реготали.
Боєць-відпускник осудливо крутнув головою:
— А поряд же іде війна.
По часі Ігор Григорович спитав:
— Не вельми-то приємно на таке дивитися?
— Ненормально це. Але ми вже до цього звикли.
«Не звикли», — подумав Ігор Григорович, уловивши в інтонації українського солдата таки образливі нотки. Тож, мовив:
— Тут війни немає. Більшість її не відчуває. Думають, що вона десь там, далеко від них. І сюди не прийде. Війну відчувають хіба що ті, чиї діти чи батьки там, на фронті.
Чорнявий підвівся:
— Моя зупинка, — і він міцно потис руку сивому Петруку. — Усього доброго!
— І вам хай щастить! Усім хай щастить! Там…
Автобус рушив далі. По мирній дорозі.
А з неба немилосердно пекло сонце.
А «там» же ще дужче пече. Вогнем.
Хоч би дощику.