www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины
free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Неточний удар

04 Жовтня 2019 | Оприлюднив: | 15 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Віктора Холодовича (імена в матеріалі змінено) знали як гонорову, з важким характером людину і як керівника фірми. Вічно той чимось незадоволений. То те йому не так, то те… А тут ще цей Іван Залусний…
Викликав його до себе в кабінет.
— Хоч ти, Іванцю, — холодно мовив шеф, — га? Ти хоч не останню посаду займаєш на фірмі, і мій колишній однокласник, але мій терпець уже ввірвався. Учора був останній строк повернення мені боргу.
Залусний розгублено забелькотів:
— Я поверну. Поверну. Проблеми…
Холодович нервово зареготав. Але коли вгамувався, з притиском проказав:
— Я це вже чув не раз. «Проблеми»… У кого їх немає, тих проблем? Знаєш, які вже виросли проценти?
— Знаю.
— А я знаю, де ти промотуєш свої заощадження. І в яких походеньках, і на яких хвойдок промотав мої гроші. А говорив, що береш на машину. Ти вже, дорогенький, перебрав усі строки. Чекати я більше не можу.
— Ну…
— Що «ну»?! — розізлився Холодович, певне, через неуміння чи небажання Залусного чітко висловлювати свої думки. — Одне слово, я більше не чекатиму.
— Я зараз таких грошей не дістану. Дуже велика сума. Надто велика. Зачекай ще хоч…
— Стули пельку! — втрачаючи рівновагу, рявкнув Холодович і несподівано додав:
— Винаймай десь квартиру.
Залусний отетеріло подивився на Холодовича. Здивовано мовив:
— Так у мене ж є своя квартира.
— Була. Тепер, вважай, її в тебе немає, — з убивчим спокоєм проказав Холодович.
Залусний ураз перемінився на обличчі. Зло хмикнув і тут-таки протягнув керівнику фірми комбінацію з трьох пальців:
— А це ти бачив?!
Такої наглості від свого підлеглого, якого прозивали в колективі «тишком», Холодович не чекав. Якусь хвилю він остовпіло дивився на Залусного, а відтак, цілком втративши над собою контроль, своїм міцним кулаком заїхав тому просто в щелепу.
Залусний відлетів на кілька метрів і, падаючи, зачепився головою об край столу.
Саме в цю мить до кабінету Холодовича ввійшов його заступник Петро Хвойник. Зайшов і застиг на місці.
— А що це… тут? — отетеріло вирячився він.
Блідий Холодович не відповів. Мовчки, наче також із подивом, дивився на нокаутованого ним колегу.
Хвойник наблизився до Залусного, зі скроні якого цівкою збігала кров. Відтак заступник Холодовича торкнувся пульсу лежачого. Однак ознак життя в того не було.
Хвойник здогадався, що тут відбулося, і недобре крутнув головою:
— Ти ж його завалив.
— Звідки я знав, що він…
— Треба силу розраховувати. Усе через борг?
Холодович кивнув і різко крутнув головою. Рявкнув:
— Швидко зачини двері! На ключ! Бігом!
Хвойник, котрий неодноразово брав участь у всіляких аферах (щоправда, до «мокрих» штучок ще не доходило), кинувся до дверей. Повернув ключ у замковій шпарині. Відтак, пильно подивившись у вічі Холодовича, спитав:
— І що тепер?
— Прибрати треба…

* * *

На пульт чергового одного із відділів поліції подзвонив чоловік і схвильовано повідомив:
— Тут щось дивне відбувається…
— Хто ви і назвіть адресу, де ви знаходитесь, — перебили його.
Невідомий не назвався, але адресу, де відбувалися події, вказав. Також додав:
— Двоє чоловіків занесли до «джипа» великий згорток. Коли його вантажили в машину, у задню частину, то край поли, чи то покривала, чи доріжки, відгорнувся. І показалася голова. Вона була в крові.
— Чия голова?
— Людини. Судячи з усього, вона, мабуть, мертва.
— Назвіть марку і номер авто…

* * *

— Ну, і куди тепер? — нервово спитав Петро Хвойник.
Віктор Холодович напружено дивився в лобове скло.
— Аби на копів не нарватися, — знову порушив мовчанку Хвойник.
— «Аби»… — лише кинув Холодович і далі стежив за дорогою.
— Як гадаєш, — Хвойник повернув голову до Холодовича. — Ніхто не помітив, як ми його тягли…
— Навряд. Виносили через задній хід. І «джип» впритул стояв до виходу.
— А пам’ятаєш, — раптом пожвавився Хвойник, — позаминулого року ми на пікнік їздили…
— У ту березину?
— Еге ж.
— І що?
— Там, за тією березиною, гниле місце є.
— А ти звідки знаєш?
— Тоді, це… Маринку туди водив.
— Яка зі мною тоді була.
Холодович презирливо посміхнувся:
— І була потреба так далеко «водить»?
— Вона так захотіла.
Холодович перескочив на головне, на те, що важкою каменюкою чавило серце:
— Думаєш, що там не знайдуть?
— А хто його в багні шукатиме?
— Може, й так…

* * *

Лейтенат Кушнір і сержант Білогородько, працівники патрульної служби, несли чергування на виїзді з міста. Про надзвичайну подію вони вже були проінформовані.
Десь близько вісімнадцятої години, ще здалеку, увагу лейтенанта Кушніра привернув темно-сірий «джип».
— Тобі не здається, колего, що та іномарка дуже вже повільно їде. Неначе з якоюсь осторогою. Неначе чогось бояться.
— А то, часом, не той об’єкт, про який нам повідомляли?
— Перевіримо.
Обидва працівники патрульної служби ступили до самого краю проїжджої частини автотраси.
На вимогу поліцейських іномарка не відразу зупинилася. Якось виляючи, авто проїхало ще з десятка два кроків, а вже тоді звернуло на узбіччя дороги.
Хвойник із напруженим обличчям, але намагаючись посміхатися, виліз із кабіни «джипа» і підійшов до поліцейських.
— Що трапилося, командири? — силувано промуркотів Хвойник. — Невже щось порушили?
— Нічого такого особливого, — також заусміхався лейтенант Кушнір, відтак серйозно додаючи: — Звичайна перевірка. Час неспокійний.
— Так, так, — розгублено закивав Хвойник.
А лейтенант Кушнір наказав:
— Відкрийте-но свої задні дверцята.
— Навіщо? — завагався Хвойник.
— Відкривайте, відкривайте!
Хвойник ступив до «джипа». Підняв верхні дверцята.
— Нічого тут такого немає, — напружено мовив він. — Інструмент різний. Шмаття.
Та із того «шмаття» пильне око лейтенанта вловило пару підошов чи то туфель, чи то черевиків. Та й номер машини збігався з тим, що повідомлявся.
— Руки на капот! — різко наказав Кушнір водію «джипа».
Але нерви у Хвойника здали, і він кинувся до водійських дверцят іномарки, находу витягуючи з-під поли шкіряної куртки пістолет (пізніше з’ясувалося, що зброя була з травматичними набоями). Та скористатися пістолетом Хвойник не встиг. Сержант Білогородько пустив автоматну чергу по ногах утікача.
Хвойник, стогнучи, упав на асфальт. Зброя випала з його рук і залетіла кудись за колесо «джипа».
А потім на руках зловмисника клацнули кайданки.
Ще за хвилю Холодовича, ні живого ні мертвого, працівники патрульної служби витягли із салону авто.
Той опору не чинив. Очевидно, через свої страх і безсилля.
… Що ж, хоч і місцина за березиною була багниста, проте не ховатиме вона в собі чиєїсь недоброї таємниці.

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,