Петро Гуцик (імена в матеріалі змінені) проскочив повз бабу Ковалиху, ледь не збивши ту з ніг.
Сусідка, котра йшла з магазину, сторопіла, а відтак крикнула Петрові в спину:
— Помішався, навіжений, чи що?
— Га? Що? — загальмував Гуцик.
— Летиш, наче з прив’язі зірвався!
Чолов’яга, років тридцяти п’яти, повернув голоблі. Придуркувато перепитав:
— А що?
— Тьху! — спересердя під ноги плюнула стара.
— Допомогти? — Гуцик кивнув на важкенький пакет сусідки.
— Та я вже сама, — Ковалиха сторопіло притисла свою ношу до грудей.
А Петро:
— Самогон є?
Старій і мову відібрало.
— То є, га? Є, питаю, га?
Бабу прорвало:
— Згинь, нечиста сило!
І Ковалиха бочком-бочком швидким кроком обминула Гуцика, бурмочучи:
— «Білочка» вхопила чи що?

— Капець! — захекано повідомив Петро матері. — Застукали.
Ганна Степанівна так і гепнулася на табурет.
— Хто застукав? Де? — приклавши руку до серця, вичавила мати. — У що знов ускочив?
— У нетрі, — видихнув Петро і почав очима рискати по кухні.
— Які нетрі?
— Та кілька дубків хотіли спиляти. А тут, того, лісника, Залісного, принесло. Зараза!
Мати у відчаї скрикнула:
— Та навіщо вам ті дубки були здалися?
— Аааа! — зло відмахнувся син.
Мати здогадалася:
— На пропой, еге ж?
— Для діла! — зикнув Петро.
Ганна Степанівна осудливо хитнула головою:
— Знаю я ваші «діла». І що тепер? Посадять?
— Залісний один був. Хай доведе. Але ми — ходу! У різні боки. Він, скотиняка, за мною біг.
— Хто?
— Та лісник. Ніби ліс, ніби кругом дерева, а куди не побіжу, — усюди мене видно. Ледь утік.
Мати від розпуки приклала руку до серця:
— Впізнав?
— Упізнав, зараза! Кричав усе: «Гуцик, спинися! Далеко не втечеш!»
Мати важко зітхнула:
— Таки посадять.
Син визвірився:
— Кажу ж: хай доведе! Він сам був.
Ганна Степанівна спитала:
— А ти з ким був?
Петро нервово кинув:
— Та яка вже різниця! — і ошелешив матір: — Самогон є?
Ганна Степанівна аж зірвалася з табуретки:
— Здурів чи що?! — і мати заплакала. — Батька місяць як поховали, а ти…
— Дай випить! — скипів син.
— Нема, бовдуре! — верескнула Ганна Степанівна. — І коли ти вже за голову візьмешся?
Петро наполягав:
— Дай!
— А де він у мене?
— Знаю, що є в загашнику.
— Нема.
Із двору почувся гул авто.
Петро кинувся до вікна. Заревів:
— От бляха-муха, Залісний! Дільничного привіз!
Син пірнув у кімнату. Відшукав у шафі батькову мисливську рушницю і кинувся з хати. Відтак забарикадувався в сараї.
На прохання дільничного, Петро зі своєї схованки не вийшов. Натомість вистрілив поверх голів непрошених гостей.
— Наступний заряд буде в ціль! — пообіцяв Гуцик. — І знову пальнув у повітря.
Довелося дільничному викликати підмогу. Спецназ прибув десь через годину.
Проте Петро продовжував відстрілюватися. То в повітря, то попід ноги правоохоронцям.
— У мене набоїв тут, — кричав Гуцик, — на цілу дивізію вистачить!
Після того почувся несамовитий крик. Уже потім, коли Петра брали штурмом спецназівці, з’ясувалося, що значив той крик. Виявилося, що корова, очевидно, злякавшись гучних пострілів, буцнула Петра рогом у те місце, яким сідають. І відчайдушний рев Гуцика був сигналом до штурму.

Тепер небораку-гуцика перевіряють лікарі. Може, баба Ковалиха мала рацію, що того вхопила «білочка».