Прикрий випадок розповів знайомий.
— Ми зустрілися в аеропорту. Я мав привезти друзів батьків у Новоград — відвідати маленьку Батьківщину після довгих років життя в Тель-Авіві. Борис Моїсейович і його син виявилися жвавими, комунікабельними людьми. Увесь час дорогою додому ми жартували, сміялися. Цікаво було послухати про досвід життя наших земляків за кордоном. Приїхавши в Новоград, гості попросили зупинити машину на перехресті Шевченка, щоб подихати повітрям рідного міста, за яким скучили.
І тут почалося… Борис Моїсейович — велетень під два метри зростом, за вагою — теж нівроку. У руці він тримав пакет із дорогим віскі з «дьюті-фрі», а під ногами — розбитий тротуар.
Так, асфальт у центрі міста нарешті зробили — приємно. Навіть розмітку намалювали, яку всі чекали кілька місяців. Натомість до тротуарів біля заасфальтованих доріг не скрізь «руки дійшли». Поки я з цієї причини ховав очі від сорому, Борис Моїсейович, на превеликий жаль, зовсім не дивився під ноги. Життя за кордоном робить людей надто безпечними перед викликами української реальності.
Мої побоювання не були марними — коли одна з ям хвацько зловила необачного гостя, усе змішалося в його свідомості: хмари в ілюмінаторі літака, зустріч з Україною в аеропорту Борисполя, довгоочікувана мить приїзду в рідну провінцію… І він полетів ниць. У моїй голові промайнула одна думка: «Хоч би не вбився!».
Спробувавши місцеві тротуари на смак у буквальному сенсі, гість із нашою допомогою підійнявся. Культурний шок від домашньої реальності з’явився на його обличчі. На додачу Борис Моїсейович ще й розбив руку до крові.
«Добре, хоч не зламав», — сказав він, коли ми зайшли в найближчу аптеку. Ностальгію як рукою зняло. Зате Борис Моїсейович тепер уважно дивиться під ноги.