Він, як усі, мав бажання насолоджуватися життям.
Любив довго їхати за кермом, вириваючись зі звичних буднів, де все було чітко сплановано.
Любив у дощ зупинятися в придорожньому кафе, щоб випити горнятко запашної кави і спостерігати за краплями, що сповзають по склу.
Чекав, коли на небі з’явиться веселка, і мріяв, щоб вона швидко не зникала.
Щоб на небі та в душі завжди вистачало кольорів.
Веселка в його житті давно не з’являлася.
Аж раптом з’явилася — виринула з буднів яскравим спалахом серед натовпу й одразу «зачепила».
Додала своєю присутністю кольорів, яких бракувало.
І він особливо сильно відчув, як не хотілося, аби вона швидко зникала…
Ніби все було в його житті до неї, але тепер було й інше, чого він не мав досі.
Те, що довго шукав і ніколи не знаходив.
Вони були разом дуже короткий час.
Дивовижна ніжність поселилася між ними.
Разом їм було насичено, солодко, смачно, як уперше в житті.
Як тоді, коли не знаєш, що все швидко скінчиться.
Поцілунки, доторки, бажання стали одним спільним.
На мові, зрозумілій тільки цим двом.
Не потрібні були їм слова на доріжках у парку з приглушеним світлом вечірніх ліхтарів.
Їх серця співали в унісон із музикою затишного ресторану, де вони вперше залишилися наодинці.
В обіймах, з яких не хотілося виринати.
Але згодом таки довелося.
Будуть інші дні в житті, а таких — більше не буде.
Реалії повертають до буденності, щоб кожен ставав таким, як усі.
Але є в кожного періоди, де веселка залишиться жити назавжди.