РЕСТАВРАТОРУ З НОВОГРАДА ПОДЯКУВАВ ІТАЛІЙСЬКИЙ МІНІСТР
Так-так, завдяки нашому земляку в італійському містечку Тревізо працює унікальний приватний Музей сільського життя. Володимир Рибак його повністю спроектував, відреставрувавши понад тисячу експонатів: від старовинних знарядь праці селян — до карет.
Свого часу вміння нашого заробітчанина високо оцінив роботодавець Альдо — «музейник на всю голову», як його жартома називають друзі. Тоді влада не дозволила господарю знищити будинок, якому триста років, щоб збудувати новий: мовляв, усередині — що хочеш, а фасад має лишитися автентичним, як пам’ятка історії.
Тепер тут і приватна оселя, і музей. За свою роботу новоград-волинський реставратор отримав подяку з рук міністра сільського господарства Італії, наручний годинник на загадку та символічний ключ від музею — двері для нього тут завжди відкриті. Італійці навіть фільм зняли про цей музей. Нині майстер-золоті руки працює в краєзнавчому музеї нашого міста — відроджує українську історію.
РОБОТИ — НЕПОЧАТИЙ КРАЙ
— Потрапив я сюди випадково, але якщо подумати, то не зовсім випадково, — усміхається Володимир Павлович. — Мене доля дивним чином завжди зводила з цікавими людьми, і де б я не працював, мені скрізь було цікаво.
Він залюбки показує свої творчі володіння. У краєзнавчому музеї, що віднедавна запрацював у приміщенні колишньої аптеки на вул.Соборності, 24 (біля пожежної частини), триває ремонт і облаштування експозиції. То тут, то там чекають реставрування музейні експонати, інші — уже дочекалися. Й одразу помітно руку майстра.
— Цей стілець до нас потрапив із Музею Косачів, — розповідає реставратор. — Після війни його в наше місто притягнули військові. Він був поламаний у багатьох місцях. Аби повернути йому гарний вигляд, довелося довго попрацювати. Але недаремно, бо це — витвір справжнього майстра, подивіться, яка тут різьба майстерна. Тепер цей стілець можна показувати туристам, сфотографуватися біля нього. Цікаво ж посидіти на предметі інтер’єру, якому 150 років?!
Не менш цінні експонати, які реанімував пан Володимир, — довоєнні гучномовці. Нині вони прикрашають стіни музею. З них, стареньких, транслюється сучасне радіо — умілець не лише склеїв філігранно, відтворивши колишній вигляд нехитрих пристроїв, а й зробив можливою їх роботу.
Куточок зі старовинними меблями та самоварами — ще одна гордість майстра. Речі давно вже «відсвяткували» столітній ювілей, тим не менше, із цих самоварів на дровах (!)
можна й зараз, у 2019-му, попити смачного чаю! Відреставровані меблі наших предків однозначно дадуть фору недовговічним сучасним.
— Дуже важливо лишити відбиток часу на речах, щоб відчувався дух епохи, — реставратор ніжно погладжує латунний самовар, до якого понад сто років тому торкалися інші руки. — Я не став чистити його повністю — ось потертості, з яких видно, що ним користувалися. Звісно, не всі старовинні самовари після випробування століттям збережуть свою функціональність. А от коли музейні експонати в дії, — це особливо приємне відчуття.
РЕСТАВРАТОР — ЦЕ ЯК ХІРУРГ?
Майстер своєї справи розуміє мову старовинних речей, кожна деталь не залишається ним не поміченою. З цікавістю роздивляється кожен іржавий цвях, дбайливо витягнутий із пошкодженої часом деревини, наче куля — з тіла пацієнта під час операції. Один необережний рух — і річ буде втраченою для нащадків назавжди.
— Ви, як хірург, тільки для речей, — ділюся своїм відчуттям від нашого знайомства.
— Може, й так (сміється — авт.). Розумієте, легко можна все розвалити, тоді отримаємо купу трухлявих залишків, без жодної цінності. Чим гірше збереглася річ — тим у більшій напрузі над нею працюю. Іржаві цвяхи так щільно з’єднуються з деревиною, що дуже непросто добути їх.
— А були такі експонати, які вам не вдалося повернути «з того світу»?
— Ні, не було, — усміхається майстер. У цих його словах не відчувається пихатість, навпаки, здоровий перфекціонізм — бажання Володимира Рибака робити все найкращим чином.
— Ось цей стілець має такий запах, наче він із бібліотеки, — із виглядом безсумнівного знавця старовинних речей ловить ледь помітний запах деревини. — Теж був зруйнований часом. Столу цьому — із сотню років. Зауважте, він не є шедевром котрогось майстра і не був виготовлений меблевою фабрикою. Це — стіл «кустарного» виробництва, аматора. Я поки його розібрав, то дуже намучився. Чистив, вичищав, складав... Підсилив знизу балками з нового дерева.
Триває робота над колекцією прядок — тепер вони всі робочі. У всіх — різні колеса та висота. Це означає, що на них пряли нитки різного діаметру, якості. Не віриться, що в минулому Володимир Рибак — військовий, за освітою — технік-механік із ремонту автомобілів. Працював у військовій авіації, фармацевтичній галузі. І ніколи не боявся експериментів.
«Я ПЛАКАЛА ВІД ГОРДОСТІ ЗА БАТЬКА»
— Служив у «Морському» строкову службу, потім залишився на 25 років служби. Був старшим інструктором, конструював навчальні тренажери, класи, увесь час щось придумував, імітував системи літака, — винахідник-експериментатор у Володимирі Рибаку проявлявся з молодості. — Де я цьому навчався? Самостійно. А ще — у солдатів цивільних авіаційних інститутів Риги, Москви, Смоленська, які приїздили до нас служити, бо їм потрібні були офіцерські звання. Були кандидати наук, вони дуже багато знали. Мене відправили потім в Угорщину, де я налаштовував тренажер-винищувач МіГ-23. Навчав льотчиків літати разом із Костянтином Петровичем Морозовим, який згодом став першим міністром оборони України.
Потім Володимир Павлович повернувся служити в Новоград, а згодом звільнився. На цивільних роботах стояв біля керма потужних місцевих виробництв, де знадобилися його технічні знання. На «Новофарм-Біосинтез» працював інженером із обладнання — на старті підприємства воно розроблялося за його схемами і збиралося під його керівництвом. Свого часу очолив виробництво із виготовлення ковпачків для медичної продукції на «Укрмедпак».
Доля зробила крутий віраж у його діяльності, коли поїхав працювати в Італію.
— Це був нелегкий, дуже важливий перiод мого життя. Можливiсть реалiзувати одну з граней моєї особистостi, але не вдома.
Заробітчанин потрапив на будівництво — отой трьохсотрічний будинок перебудовував італійський господар. Цілий ангар зі старовинними предметами назбирав для власного музею. Над цим працював італійський реставратор, українця найняли допомагати. Згодом італієць звільнився, а Володимир Павлович лишився на плідних сім років роботи. Паралельно ремонтував і вдосконалював аграрну техніку, на якій обробляв землю господар. Згодом роботи поменшало, але їх дружба триває й досі. Зовсім нещодавно українець побував в Італії, де отримав від італійської влади відзнаку.
— Я плакала від гордості, коли побачила, — каже донька Олеся, якій довелося побувати в музеї. — Гордість за те, що все це зробив своїми руками мій батько і що ми — з України.
ВЧИМОСЯ В ІТАЛІЙЦІВ ЛЮБОВІ ДО ІСТОРІЇ
— Усе було в занедбаному стані, тепер усе працює, — згадує пан Володимир. — Якщо взяти старого, брудного дідуся, то на нього буде неприємно дивитися. А якщо помити його, побрити й чисто одягнути, то видно, що він старий, але дивитися приємніше. Отакий критерій і в моїй роботі.
У приватному музеї представлено широкий діапазон із життя й побуту селян. Інвентар різноманітний: щоб буряки копати, яблука чистити, кукурудзу лузати. Серпи, віялки, преси, жорна, млини, граблі, ярма для ослів, бідони для молока — усього не перерахувати.
Ясенову карету 1912 року, яку відреставрував українець, тепер італійські наречені замовляють на весілля.
— А це — насос для перекачування вина, — показує фото в альбомі майстер. — А це — американська машина, яка до появи комбайнів косила пшеницю і в’язала снопи. Я відновив її та запустив. Ми навіть посіяли 20 соток пшениці й перевірили, чи працює. Працює (сміється — авт.)!
Ось молотарна машина початків кукурудзи, єдина в Італії лишилася. Я її запустив, коли родичі Альдо приїхали з Канади, куди емігрували свого часу. Вони, коли побачили ту техніку зі свого минулого, то ридали. Батько італійця питав: «Хто ти, росіянин?» А син каже: «Не кажи на нього росіянин, він — українець!» На виставці старовини ця молотарка посіла перше місце. За неї батько пропонував синові 10 тисяч євро, але він нічого не продавав.
Про відновлені експонати реставратор може розповідати довго. Велосипед точильника ножів — знайшли його повністю зламаним, відновили. Багато десятиліть тому на такому в італійських містах їздив чоловік: коли сигналив, то люди виходили, щоб поточити ножі. Оце — велосипед рибака, а це — розвізника хліба. За один такий велосипед після реставрації пропонували тисячу і більше євро.
— До 50-60-х років українці з італійцями в сільському господарстві були на одному рівні, — ділиться спостереженнями звягельчанин. — Італія, окрім землі, не має інших ресурсів. З корисних копалин — лише мідь у Доломітових Альпах. Прогрес відбувся, коли приїхали американці і навчили їх працювати. Зараз ситуація в Італії значно погіршилася через мігрантів з Африки, після відкриття кордонів.
З Італією українців не порівняти. У нас усе руками робили селяни, а в них — намагалися все автоматизувати здавна. Італійці — ледачі, полегшують собі максимально життя, тому й механіками вони є кращими.
«ЯК ДОБРЕ, ЩО ВИ Є В КРАЄЗНАВЧОМУ!»
Ці слова Володимир Павлович зараз чує часто. Свого часу роботи тут для нього не знайшлося, але доля таки почула його бажання, як і потребу закладу в такому фахівці. Директорка музею Олена Жовтюк щаслива, що тепер мають такого фахівця: «Дякуємо за професіоналізм, креатив у роботі, за добре серце та людяність. Завдяки вам експонати музею отримують нове дихання! Вітаємо Володимира Павловича із 66-тим днем народження, яке він днями відсвяткував, і бажаємо всіх земних благ та Божого благословіння!».
Захоплені роботою майстра й земляки. Багато коментарів пишуть у мережі, побачивши відновлені експонати музею: «Вражаюче! Ви — талант! Пишаємося!».