Руде котеня забралося на верхівку старої груші. Назад боялося спускатися. Зіщулилося і схарапуджено нявкало.
Славко (імена в матеріалі змінено), мов та мавпа, хвацько подерся на дерево.
Мати знизу настановлювала:
— Обережніше там, сину. А то, ще чого доброго, впадеш.
— Не бійся, — одказував Славко, дістаючись до котеняти.
Вітчим сидів на лавці, посміювався і курив «примину». Відтак озвався:
— Цей не впаде. Чіпкий, чортяка! Верхолаз! Йому б у цирку по канату ходить, хи-хи.
— Багато ти розумієш, — огризнулася Марія. — Поліз би сам на грушу.
— Та хай би воно здохло, щоб я за ним лазив!
— Оце і вся твоя розмова.
Зрештою Славко доліз до котеняти. Вершок груші загрозливо нахилився. Проте хлопець таки дотягнувся до рудого створіння. Котеня так учепилося за гілку, що Славко ледь його відірвав.
— Злякався, чудик? Ну, мій хороший, давай за пазуху, — сюсюкав хлопець, запихаючи рудий клубок за светр.
І так само шпарко Славко зліз із дерева.
А вітчим, крутнувши головою, поетично зауважив:
— Мов пташкою злетів! Хм! Просто кіт-верхолаз!

Славко був віртуозом не тільки в підкоренні високих дерев, а й хвацький у роботі. Та й школу закінчив із непоганими оцінками. Проте не поспішав вступати до якогось вишу. Через матір, котрій минулого року зробили важку операцію на серці. Вітчиму матір не довіриш. І де вона його видерла, п’яничку?
Цього дня Славко прийшов додому пізно. Поставив на кухонний стіл важку клітчасту сумку і весело сказав матері:
— Ма, вивантажуй!
Марія здивовано округлила очі:
— А що це?
— Продукти.
— А де ти їх узяв?
— Заробив.
— Та де ж?
— На базарі влаштувався.
— І ким же?
— Вантажником.
— Як?
— У м’ясо-ковбасному цеху!
— Жартуєш чи що?
— Ну, ма, чого ти? Не віриш?
— А хіба цехи є на базарі?
— Ну, не цехи. Склади.
— Ну, хіба що, склади.
Марія, викладаючи на стіл кільця копчених дорогих ковбас, морожену свинину в целофанових пакетах, дивувалася:
— Невже це ти, сину, заробив за день?
— А що тут такого? — весело одказував Славко. — Тямущий хазяїн попався! Не скупий!
— Хай йому добре буде.
— Та буде, буде…

Кінець листопада. У цю пору дні короткі. Але молодику, котрий сидів на лавці в темному місці, це не було завадою. Навпаки, він любив темну пору доби. Взагалі обожнював ніч і мав дар бачити в темряві, немов той кіт. Принаймні він про це хвалився матері.
Ось із під’їзду вийшов підприємець Віталій Підпалий. Славко напружився. Ну, нарешті, дочекався.
Коли місцевий бізнесмен сів у своє авто й поїхав, Славко повільним кроком рушив до багатоповерхівки.

Тільки приїхавши до свого офісу, Віталій Підпалий згадав, що забув удома документи, які йому конче були потрібні. Довелося повертатися додому.
Увійшовши до квартири, підприємець почув якісь рухи. Зазирнув до кімнати й остовпів. Біля вікна стояв молодик із рюкзаком за плечима. На підлозі валялися розкидані речі.
Віталій Підпалий зрозумів: перед ним злодій.
— Як ти проник до квартири? — коротко спитав у незнайомця.
Однак той посміхнувся і кинувся на балкон.
Бізнесмен — за ним.
Та молодик (а це був Славко) уже хвацько подерся по мотузці вгору, на дах будинку.
Віталій Підпалий несамовито заволав:
— Стій! Назад!
Очевидно, для крадія це прозвучало несподівано. Він зірвався з мотузки і мовчки полетів донизу, з п’ятого поверху. А за хвилю почувся удар тіла об асфальт...
Пізніше з’ясувалося, що це була не перша обікрадена Славком квартира.

Руде котеня сиділо на верхівці старої груші й несамовито верещало.
— Павло! Може, знімеш його!
Співмешканець зикнув:
— Та хай воно… того…
— Та щоб уже ти «того»!
— Що-о?
— Що чув! Збирай манатки і геть із хати!
Співмешканець, опустивши голову, поплівся до будинку.
Марія дивилася на кота і подумала: «Був би Славко — зняв би котика».
І на її очі навернулися сльози…