«Я — поет! Орест Світлий!
Я — віршопис! Текстопис!
Один великий поет мені якось казав: «Якщо можеш не писати, — не пиши». Так великий поет тонко мені натякав, що в мене є здібності до віршописання, по-новому — текстування. Тобто, десь у заглибинках моєї душі є прихований талант. І його треба розвивати. І я почав той талант вишкрібати з тих закомірок душі!
Уже поетично, егеж?
Отож-то!
І я пису! Тобто, пишу! Віршую! Текстикую!
І я склав нову пістню!
Пістня — це новий мій пісенний тренд, тобто пістненний жанр!
А тепер — мій новий шедевр!
Чуєш, мала. У мене тачка.
Класна тачка. Не водокачка.
А ти, мала, від мене пішла.
Дарма. У мене тачка крута!
І ти, мала, також крута.
А за вікном — зима.
А час іде. І сніг іде. Минає.
А ти мене не шукаєш.
А надворі пізня ніч була.
Я сидів і пістню віршував.
Тихо. Сумно. Бо я сова.
На тебе я, мала, чекав.
А ти у всесвіті згубилась.
І мені мало тебе, мала.
Де ти забарилась?
Ти в зорях там сама?
Я твій кораблик в небі-океані.
А в моїй душі — зима.
А зорі такі незнані.
А скоро вже весна.
І не питай у мене про кохання.
За річкою співають солов’ї.
Я вже чую твоє зітхання.
Іди! Іди! Іди! Іди! Іди!
Кінець пістні.
Ну як? Супер, еге ж? Та я знаю, що супер! Я можу! Як казав великий поет… Та я вже говорив.
А тепер, шановні шанувальники моєї віршописії і текстописії, я шукаю композитора. Щоб поклав. Ноти на мою пістню.
З привітом Орест Світлий!»