www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Павлик Морозов у тилу «укропів»

03 Січня 2020 | Оприлюднив: | 32 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...
(Майже реальна історія)

І сказав батько синові:
— Свята різдвяні йдуть, синок.
— Ідуть, батя, — відказав юний Павлик.
Побите віспою обличчя баті замислилося. Він глибоко затягнувся «приминою» і твердо мовив:
— Підеш у тил ворога, синок.
— Ти що, батя, обкурився?! — закашлявся Павлик, мало не вдавившись кислим варивом з квашеної капусти.
— У розвідку підеш, синок. До укропів. Так треба.
— Батяню!..
— Ну, ну! Не блідни, як дівчисько цнотливе. Ти вже немаленький. До дівок уже бігаєш, га? Бігаєш?
— Ну…
— Та отож. Тим більше, минулого року ти в піонери вступив. Галстук червоний почепив. Виходить, що і ти вже нашій великій справі служиш! Ех, і я ж колись у піонерах ходив. Ех! «Взвєй-ся костра-мі сі-ні-іє но-чі! Ми пі-онє-е-ри дє-ті рабо-чих!..» Н-да, було воно колись, було…
— Було та загуло! Ги-ги! — загигикав Павлик, тішачись своїй кмітливості.
Батя похмуро покрутив круглою, мов гарбуз, головою. Відтак, випустивши з рота чергову хмарку диму, невдоволено повів далі:
— Звідки ти, синок, знаєш, що загуло? Усе тільки починається! Так от, слухай, що скажу. Іти все одно доведеться. Діло не терпить. Скажу зразу: там небезпечно. Хунта, бандьори, правосєкі, «порохоботи», коротше, всілякі там укропи…
— А як же я їх, батя, розпізнаю всіх?
— А ніяк. Вони всі однакові. Та продовжимо.
— А чого я, батя, туди піду?
— Кажу ж тобі: для діла, синаша. Для великого діла!
— А чого ти сам не сходиш до тих укропів?
— Та старий уже я став, Павлушо. — Опасистий батя підвівся. Трохи пройшовся кімнатою і знову сів на табурет. За хвилю продовжив: — Та й до хлопця менше уваги. Хто там подумає, що ти диверсант?
— Диверсант??!
— Ну, розвідник. Агент! Хе-хе!
— Тобі, батя, «хе-хе», а мені страшно. Думаєш, вони такі дурні?
— Ну, ясна річ, не всі дурні. Це так. Але до кожного з них є ключик.
— Який, батя?
— Та ті бандьори тільки почують… Коротше, я тебе навчу, що робити, коли доведеться з ними здибатися. І всюди пройдеш. Та ти кебету маєш. Тепер ти, синок, не Павлик Морозов…
— А хто, батя?
— Не перебивай! Тепер ти — Миколка Сало.
— Що ж ти мене, батя, на сало перетворив? — образився Павлик.
— Так треба, синок. Справжнього прізвища, коли тебе перепинять і спросять, називати не можна. Небезпечно. Юхим Оверкович Морозов, тобто я, батя твій, п’ять років допомагав створювати нашу республіку. А в них розвідка теж непогано працює. Тож можуть вичислити, які твої коріннячка.
— Все одно, батя, мені страшно йти до тих людожерів.
— Яких людожерів?
— Та до укропів. Вони ж, говорили, маленьких дітей їдять. Он і снігурів, казали, під чисту виловили і злопали.
Батя гучно зареготав. Аж до сліз. Потім, зітерши ребром долоні з випук-
лих, мов у риби очей, сльози, втішливо сказав:
— Нікого вони, Павлушо, не їли і не лопали. Так треба було тоді говорити. Називається це — маніпуляція. А простіше — забивати баки дурням. О! Але до діла. Коротше так, Миколко…
— Я — Павлик, батя!
— Звикай до нової легенди!
— Батя…
— Ну?
— А ти — москаль?
— Ти чого, синок, блекоти об’ївся? То ми для укропів москалі. А ми — великороси! Ми — Вєлікая і єдіная русь!
— Батя.
— Ну?
— А я давно знав, що укропи нікого не їли.
— І звідки?!
— Ну, наші ж ідуть туди. Через блокпости проходять. І повертаються.
— А ти спостережливий, Павлушо! Тобто, Миколко. Далеко підеш! Може, навіть генералом будеш! А може, і… — Морозов-старший тицьнув вказівним пальцем у стелю. — Може, аж самим верховним…
— Батя.
— Що?
— Ти шпигун?
— Оп’ять двадцять п’ять! Патрійот я! Великороський! І того, давай до діла. Коли перейдеш передову, подивися як там, що там. Яка в укропів техніка. Скільки живої сили. Які оборонні споруди. Марфі Антонівни Марксьонової, бабки твоєї по матері, передаси записку…
— А в нас там бабка є?
— Ти що, забув? Ну так, так. Малий ще був, коли до неї навідувалися. Коротше. Записка буде зашита в полі твоєї куртки. А на словах передаси, що незабаром до неї прийде наша людина. Щоб ждала. І того. Коли що, усім кажи, що йдеш бабульку з Новим роком привітати, поколядувати. Але, головне — усе фіксуй.
— Батя?
— Га?
— Якщо укропи мене через блокпост не пропустять? Паспорта в мене ще немає.
— Н-да, без дорослих не пропустять. Але ти, синок, підеш іншою дорогою. В обхід. Я проведу тебе глухими путівцями.

* * *

Морозов-старший довів Павлика, тепер Миколку Сала, до соснової лісосмуги. Важко переводячи дух, батя сказав:
— Тепер, синок, нічого не бійся. Можеш іти спокійно. Удачі! — і поцілував хлопця в лоб…

* * *

За сосновою лісосмугою, у долинці, у безлистих садових деревах, кублилося в снігах невеличке село. У ньому і жила Марфа Антонівна Марксьонова.
Тільки Микола-Павлик зайшов у лісосмугу, порослу густим чагарником, як збоку зненацька, мов грім серед зими, грізно пролунало:
— Стій!
Хлопець, одягнений у тепле синє пальтечко і жовту плетену шапку, здригнувшись, спинився.
І тут перед ним випірнули три людські істоти в білих маскхалатах.
Миколка-Павлик від несподіванки заточився і затремтів усім тілом. «Попався», — майнула в нього думка. Але, разом з тим, як учив його батя, силкувався не видати свого хвилювання.
— Ти хто, хлопче? — запитав один із «білохалатників». — Звідки йдеш? Куди?
Підліток коротко сказав:
— До бабки.
— Куди, куди?!
Миколка-Павлик, дещо оговтавшись, зорієнтувався в обстановці:
— До бабусі хворої йду. Вона там одна. Хочу з Новим роком привітати. — І тут, пригадавши головне, як рявкне. — Слава Україні!
— Героям слава! — автоматично відповіли розвідники (а саме вони такими були).
Миколка-Павлик удруге галаснув:
— Слава Україні!
— Героям слава! — знову разом вигукнули бійці.
Миколка-Павлик робив те, чого його вчив батя. Тільки батя дещо передав куті меду. Він поганенько знав «укропські» звичаї. Перед «закидкою» в тил «укропів» він напучував Сина, що, почувши «Слава Україні», «укропи» мало не цілуватися лізуть. Але вони не цілувалися, і це сконфузило хлопця.
Та Микола-Павлик, як годиться, і втретє рявкнув:
— Слава Україні!
Бійці в маскхалатах і втретє відказали «Слава героям». Але виголосили ці слова вже не так гучно, з більшим здивуванням, кожен, знаючи, що тричі це гасло зазвичай промовляють на урочистостях, а цей проворний хлоп’яга викрикує їх, мов на параді. Але ж… Дитина. Що з неї візьмеш.
Та тут підліток неабияк розсмішив бійців, коли той попросив поколядувати.
— Та ще трохи рано колядувати, — відказали йому. — А де бабуся твоя живе?
— За цим ліском.
Тепер від витівки юнака просто були ошелешені — він почав танцювати.
Один із вояків спитав:
— А що це він робить?
— Танцює. Ніби гопака шкварить.
— Може, воно, того, хворе?
— Навряд. А як тебе звуть, хлопче?
— Павлик… Тобто, Миколка.
— Ага. Ясно…

* * *

Іти, як говорив батя, у тил «ворогів», Павлик боявся. Але йому соромно було зганьбити честь піонера, у лави якого нещодавно його прийняли. І хлопець цим гордився, що продовжує героїчні шляхи піонерів-попередників, яких тепер дуже шанують у новоствореній республіці. Навіть про минулі подвиги піонерів-ленінців тепер розказують учителі в школах.
І зараз, ідучи до своєї бабусі в село, Павлик Морозов, що мав псевдо Миколка Сало, неабияк дивувався: він не бачив злих бандерівців, які, за різними чутками, усіх підряд хапали, запихали в криті машини і везли в підвали на тортури. Навіть он ті троє, що його перепинили в ліску, не дуже-то присікалися до нього. Трохи попитали про те-се і відпустили.
Миколка-Павлик ішов до бабусі і неабияк радів: «Обдурив я тих трьох! Хе!»

* * *

Миколка-Павлик повертався додому через два дні (так було обумовлено). Тим же шляхом. І в сосновому ліску перед ним знову виросли ті троє в маскхалатах.
— Слава Україні! — знову рявкнув Миколка-Павлик.
— Героям слава!
І так повторилося тричі.
— Як там бабуля? — іронічно спитали в хлопця розвідники. — Провідав? Привітав? Поколядував? Потанцював? А в бабусі також прізвище Морозов?
У тіло Миколки-Павлика немов сотні гострих крижинок-бурульок встромилися. Він побілів, мов той сніг під його ногами.
— А як ви дізналися… — тільки і зронив Павлик Морозов.
Тепер, він подумав, його і справді кинуть у підвал на тортури. А то чого і гіршого. І така образа і гнів охопили хлопця на батю, що він тут же все й випалив:
— Це все мій батя! Записку велів передати бабці. І вивідати, що тут на передовій.
— Молодець, Павлику!
— Слава Україні!
— Та героям слава!

* * *

Батя був радий поверненню сина.
— Ну, як там?
— Нормально все, батя. А так, техніки у них багацько. І така чудернацька, велика. Пушок стільки, що ступити ніде. А літаків — видимо-невидимо! Але вони оте все дуже ретельно ховають.
— Де?
— Та під землею. У спеціальних тунелях.
— Н-дааааа, песиголовці!
— І це…
— Що ще?
— Бабка казала, щоб ти завтра прийшов до неї.
— Навіщо?
— Є цінні відомості в неї. Дуже термінові. Але сказала, що тільки тобі їх передасть…

* * *

І вже наступного дня Морозов-старший відправився до Марфи Антонівни Марксьонової. Не знав Морозов-старший, що на нього, в сосновій лісосмузі чекають троє розвідників у білих маскхалатах. Не знав він і того, що його рідний синок Павлик здав його з потрохами.
Батько, зодягнений у кожух, шапку-вушанку і взутий у валянки, важко йшов глибоким снігом.
А Павлик дивився у вікно і потішено хихикав.
Мабуть, у хлопця народилися нові ідеали…

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,