Жили собі Дід та Баба.
Бідненько вони жили. Бо пенсії маленькі в них були.
Якось Дід і каже Бабі:
— А сходи-но, стара, в клуню. Борошенця в засіку назмітай. Та й спечи Колобка.
І спекла Баба Колобка.
Щоправда, вдався не дуже-то, якийсь вередливий, неслухняний.
Сердило це Діда. Однак сказав йому твердо:
— От що, дурило кругле. Підеш у депутати! Для того тебе й пекли.
Колобок, що саме лежав на підвіконні і грів рум’яні боки під променями полудневого сонечка, дуже здивувався:
— А що я там не бачив?
— Будеш там нашим лоббі.
— А що таке лоббі?
— А то такі песиголовці, котрі виконують забаганки впливових песиголовців.
— А хіба, Діду, я песиголовець?
— Ти — ні. І сподіваюся, таким не станеш, Колобку. Але треба, щоб ти там був нашим кололоббі. Маєш поліпшити наше зі старою життя. І таких, як ми, безталанних. Оце буде тобі наш наказ!
Колобок, солоденько потягаючись, закомизився:
— Як же я вам те життя поліпшу?
— Нічого, нічого. Не святі горшки ліплять, — посміхаючись, відказав Дід. — Зрештою, я тебе вчив, як там і що там. Головне — туди пролізти.
— А чи зможу?
— Зможеш. Лоб у тебе міцний. Можна сказати, дубовий. Дякувати Бабці, що перепекла тебе трохи. Будь-які двері кулуарні тим лобом проб’єш. І звивини песиголовцям усяким на місце поставиш!..
…І ставалася велика подія на хуторі Малі Заблуди — вибори.
Повірили хуторяни Колобку й обрали його депутатом.
…Спочатку важко було Колобку пристосуватися до нового життя. То насміхалися над ним його колеги, то під’юджували, а то навіть і з’їсти хотіли. Про це він по телефону жалівся Дідові.
— Ти там не розкисай! — напучував Колобка Дід. — Притирайся. Однодумців шукай.
І притирався Колобок. І однодумців шукав.
А згодом похвалився Дідові, що в нього все гаразд. Навіть став радником великого цабе.
Та з кожним разом Колобок усе рідше й рідше дзвонив Діду і Бабі.
А одного дня, немов улітку сніг на голову, заявився він на хуторі Малі Заблуди.
Приїхав на шикарній чорній броньованій іномарці. У дорогому костюмі. У темних окулярах. Цигарка в зубах. За кермом — водій.
Постав на порозі Колобок і дискантом, але поважно прорік:
— Хеллоу, старий шкарбан! А бабера де? Як тут мій електорат поживає?
На Діда аж стовбняк напав. Вирячився на гостя і німує-міниться. А за якийсь час приглушено спитав:
— Це ти, Колобку, чи який інший макоцвіт?
— Та я, Дідугане, я! Тільки я тепер не Колобок.
— А хто ж ти тепер?
— Колобков. Іван Іванович!
— Он воно як. Тоді проходь. Сідай он на ослін.
Колобков гидливо відмахнувся.
— А крісла немає?
— Ти диви! Уже й крісло йому подавай! Оце так! — Дід не виходив із дива. І зайшов здалеку. — Як служба?
— Потихеньку, — сказав поважний гість і таки сів на ослін, підіславши під тугеньке сідальце хустинку. — Працюємо. Я, між іншим, із позафракційних перейшов… як його… туди…
Дід починав уже закипати:
— Куди, твою…
— В цю… О! Опозицію!
— Ну, ну… А живеш як?
— Нічогенько. Одружився. На міс-Колобисі. Теремок звів. Ставочок. Лебеді, верби, страуси.
— Страуси, значить? — напружено повторив Дід і спитав. — А як отой наказ, із яким ми тебе туди посилали?
— Який наказ?
— Так той, уже в засіку нічого й підмести.
— А. Ну, ми тут, Дєда, на комітеті перетерли і вирішили, що… Коротше, треба ще почекати. Воно, знаєш, економіка! Це таке діло… І чого ти, Дєда, стіл дорогому гостю не накриваєш?
— Бабо! — несамовито рявкнув Дід.
Із кухні, з рогачем у руках, прибігла Баба.
— Що таке? — наполохано спитала.
— Дивись, стара, якого про-
йду ми викохали!
Баба мимоволі посунула з рогачем на гостя.
А той налякано верескнув:
— Ви чого, предки?! Я недоторканний! — Шухер! Звалювать треба! — І Колобок-Колобков тут-таки спритно вистрибнув на підвіконня.
— Бабо! Тримай його! Бо вистрибне у вікно і покотиться світ за очі! Ми його, запроданця, породили, ми його й у порох перетремо!
…Коли до хати ввійшов водій Колобка, тобто, Колобкова Івана Івановича, то перше, що йому кинулося в очі, це бабка, котра завзято місила в діжі тісто, з якої долинали дивні хрумкотіння і попискування.
А поряд діжі лежали темні окуляри і недокурена цигарка…