www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины
free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Новоградська Роксолана: «Турки дуже цінують слов’янок, бо наші жінки встигають усе»

10 Січня 2020 | Оприлюднив: | 88 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Українок цінують за кордоном — цей приємний факт відзначає не одна наша землячка, поїхавши жити в європейську країну. Не бажаючи вертатися в українську реальність, багато хто залишається. Як Віта Пагута, котра ще рік тому працювала в прес-службі Новоград-Волинської райдержадміністрації, тепер вона — Віта Кюрюз, яка насолоджується особистим щастям у турецькому місті Газіантеп. Нещодавно Віта вийшла заміж за коханого Сердара, з яким познайомилася шість років тому на відпочинку. Українка швидко стала «своєю» на чужині, вивчивши мову і вільно спілкуючись із турками. Каже, що видає її лише слов’янська зовнішність, а в усьому іншому вона цілком задоволена. Про нове життя Роксолани зі Звягеля — далі.
— Віто, як загалом українка почувається в Туреччині? Не кожна наважиться ось так різко змінити звичний устрій життя далеко від Батьківщини. Тобі, очевидно, кохання в цьому допомагає?
— Коли кохаєш людину, то місто чи країна не мають значення. Головне — бажання бути разом. Я переїхала сюди нещодавно, сім місяців тому. Хоча з цією країною знайома набагато раніше. Маю в Туреччині багато друзів, віднедавна й родичів. Переїзд дався мені легко, адже їхала в знайоме місто, де знаю кожну вулицю… Після Новограда-Волинського другим рідним містом та затишним домом для мене став Газіантеп (Антеп, як його називають турки), де ми з чоловіком мешкаємо.
Це одне з найдавніших міст світу і шосте за площею місто Туреччини з півторамільйонним населенням. Культурний, економічний і промисловий центр, велика кількість пам’яток культури, пов’язаних із різними епохами: є на що подивитися і куди піти у вільний час.
— Але ж ти — слов’янка, а Туреччина — країна зі східним менталітетом. Як призвичаїлася до іншої культури, традицій?
— Це тема для довгих розмов, ми справді дуже різні. Те, що нормально для українців, є дикістю для турків. І навпаки. Тут головний — чоловік, його потрібно слухатися, поважати. «Підкаблучників» не зустрінеш. Останнє слово — завжди за чоловіком. Потрібно питати дозволу, щоб піти погуляти з друзями, поїхати за покупками. Відтак заміжню жінку дуже часто супроводжують — сама вона не ходить по вулицях чи громадських місцях. Суперечками, лайками нічого не доб’єшся — жінка повинна бути жінкою. Лише тоді чоловік цінуватиме її та поважатиме. До «мужикуватих» жінок турки ставитимуться, як до чоловіка.
— З жінками — зрозуміло, а якими є чоловіки-турки?
— Вони дуже гарні сім’янини. Свою родину оберігають і захищають, дітей люблять понад усе, пишаються ними. Звичайно, є й інша категорія, але погані люди є скрізь. У турецькій родині чоловік відповідає за все. На його плечі лягають усі фінансові питання: оплата рахунків, забезпечення побуту родини, покупка продуктів, одягу, ліків, організація відпочинку. Він завжди і скрізь буде опорою і захистом. Образити заміжню жінку ніхто не посміє. Чоловіки із задоволенням піклуються про своїх дружин, дарують їм подарунки, якщо жінка того варта і не зазіхає на місце чоловіка. Лише в цьому випадку у вас буде щаслива родина. Роль жінки в турецькій родині також значна.
— Суспільні норми — набагато стриманіші, ніж у нас?
— На вулицях нашого міста не зустрінеш пар, які обіймаються або цілуються, — це недопустимо. Ніде не побачите людей, які публічно розпивають спиртні напої. Хіба що в курортних містах. Куди швидше зустрінете людину, яка робить намаз (тобто молиться Богові) в парку, офісі, на вулиці. Усе це сприймається нормально і повсякденно.
— Які основні відмінності в побуті, культурі, людських стосунках тебе вразили приємно та не дуже?
— Скрізь біля дверей люди лишають своє взуття: у сучасних багатоповерхівках, сільських будинках, біля мечетей. Для нас, слов’ян, це незвично. «А якщо вкрадуть?» — перше, що спадає на думку, а туркам таке й у голову не прийде. Тут ніхто нічого не вкраде. Навіть якщо то буде дуже дороге взуття.
Неприємно вразило, як обігрівають будинки. Достатньо велика кількість будинків, де непередбачене опалення. Тож у холодну пору року люди змушені облаштовувати приміщення пристроями на кшталт наших «буржуйок». Щоправда, у сучасних будинках та квартирах таких проблем вже немає. Тут встановлюють газове або електроопалення, інколи — кондиціонери. У нас у квартирі — електроопалення, це значно полегшує життя.
Також вразило, як у Туреччині приймають гостей. Вони приходять без запрошення, у будь-який час, можуть затриматися в тебе вдома до пізньої ночі. Це вважається нормальним, як і те, що гості разом із господинею стають готувати наїдки, не соромлячись заглянути в кожну комірчину. Ніхто не сидітиме увесь вечір за накритим столом. Швиденько їдять та прибирають зі столу. Потім на диванах спілкуються, а в цей час господиня пригощає гостей: кава, солодощі, горіхи, сухофрукти. Потім гості можуть знову пити чай, згодом господиня подає свіжі фрукти. Так продовжується увесь час, допоки в домі присутні гості.
Мені складно зрозуміти турецьких жінок — вони нікуди не поспішають, щодня виконують одну й ту ж саму нудну хатню роботу. Інколи збираються разом, щоб поїсти та поговорити. Більшість із них не мають мети в житті. Головна мета — вийти заміж. А народивши, турчанка переключається на дитину, забуваючи про все. Тому турецькі чоловіки цінують слов’янок. Адже наші жінки встигають усе: і працювати, і дитину виховувати, і дім у чистоті тримати, і чоловіка доглянути.
— Як тебе зустріла Туреччина після України?
— Родина чоловіка зустріла дуже привітно. Два місяці поспіль щодня наш дім був переповнений ріднею, які приходили познайомитися, подивитися на мене. Це було і цікаво, і важко, адже я почувалася, як на роботі. Кожного дня потрібно було гарно виглядати, бути в гарному гуморі з ранку й до вечора. Але ми це мужньо пережили.
Мене возили по родичах, екстерном знайомили зі звичаями та життям. Я за це родині чоловіка вдячна, бо це мене тримало в тонусі. Не було часу впадати в депресію у зв’язку з переїздом. Я добре вивчила їхню манеру спілкування, поведінку. Єдине, що мене видає, то це мій зовнішній вигляд.
— Наскільки мовний бар’єр для тебе відчутний?
— Турецькою мовою я володію досить добре — вивчила «з нуля»: удома, у маршрутці по дорозі на роботу, на кухні, коли була вільна хвилинка, під час прогулянок. Це стало улюбленим хобі. Нині в моїй родині мовного бар’єру не існує, ми чудово розуміємо один одного. Я з легкістю спілкуюся з родичами та друзями чоловіка.
— Весілля у вас було в турецькому стилі? Очевидно, не схоже на українське?
— Одружувалися ми за традиціями і законами Туреччини. Як в усіх пар, у нас були заручини — тут це офіційна подія. Турецьке весілля не схоже на українське: немає столів, що ломляться від наїдків та спиртного. Спочатку — офіційна реєстрація, куди прийшли родичі та друзі.
Через декілька днів відбулося весілля. Для весільного вбрання ми обрали наряди в темно-синіх, фіолетових тонах. Біла сукня не обов’язкова, тому дівчата обирають весільні сукні різноманітних кольорів.
Зранку ми готувалися до свята. Жінки, зібравшись в одному із салонів краси, робили зачіски, макіяж, манікюр. Чоловіки також приводили себе в порядок, але в іншому салоні. По обіді до дому нареченої прийшов наречений із друзями. Приніс мені в дарунок золоті прикраси та квіти. Усе відбувається в жартівливій формі, схоже на наш «викуп» нареченої.
Потім була фотосесія в мальовничих місцях. Нафотографувавшись досхочу, ми вечеряли в одному з ресторанів. І лише після цього відправилися у весільний салон на основну частину свята. Така весільна традиція — молоді гуляють півдня, а з родиною та гостями проводять три-чотири години. У ресторані нас зустрічали феєрверками, оплесками, квітами. Весілля складалося з традиційних турецьких танців та весільних ігор, гості обдаровували золотом і грошима. Під кінець ми розрізали величезний весільний торт, яким пригостили запрошених. Також пригощали солодощами та легкими закусками. Алкогольних напоїв на весіллі немає, адже релігія забороняє.
— Чим ти займаєшся в новій країні?
— Не працюю, адже мій чоловік проти. «У тому немає потреби», — каже він. Тут працююча жінка ніби принижує авторитет чоловіка. Мовляв, якщо жінка працює, отже, чоловік не може її забезпечити. В інших регіонах Туреччини трапляються інші підходи. Я ходжу на курси, вдосконалюю мову, спілкуюся з іншими іноземцями.
Кулінарія стала для мене цікавим хобі. Також малюю — це моє захоплення з дитинства. Допомагаю Сердару в його роботі — він є власником магазинів спиртних і тютюнових виробів. Разом займаємося пошуком нової продукції, проводимо закупівлі товару та їздимо на перемовини. Хочу зазначити, що Сердар прислуховується до моєї думки щодо партнерів чи угод. Адже каже, що зі сторони видніше.
— Часто готуєш чоловікові українські страви? Чи велика відмінність існує між нашими кухнями?
— Багато турків люблять українську кухню, моя родина — ні. На жаль, чоловік наші страви вважає несмачними. Його не вразив ані наш український борщ, ані вареники, тож я готую винятково турецькі страви. Як на мене, українська кухня значно складніша.
Сніданки в них традиційні. Щоранку на столі має бути багато свіжого хліба, булочки з начинками, свіжі овочі або салат, оливки та маслини, декілька видів сиру, яйця, мед. Інколи подають суп. Вважається, що це сніданкова страва. Обов’язково — чай, його турки п’ють постійно. Незважаючи на популярність кави, напоєм номер один залишається саме чай. Традиційно його подають у маленьких склянках у формі тюльпана.
Турецька кухня — це багато м’яса, хліба й овочів. Страви подають на традиційному турецькому хлібі (pide). У нього «замотують» усе: м’ясо, овочі, картоплю фрі, відварений нут та квасолю, яйця, навіть готові самостійні страви, як от долму чи сарму. Їжу традиційні турки їдять без столових приборів, виклавши на хліб у вигляді бургера.
Приємно радують турецькі солодощі. Місцеве населення в будь-яку пору року споживає багато свіжих фруктів.
— Що подобається тобі в новій країні?
— Я люблю спекотний клімат, тож почуваюся при температурі в 40-45 градусів доволі комфортно. Люблю турецьку кухню, подобаються традиції та звичаї. Тут дуже гостинні люди. Гість для них — це посланець Бога, тож приймають гостей з почестю. Подобається ставлення до старшого покоління. На жаль, в Україні такої поваги до батьків та літніх людей я не бачила. Релігію вони нікому не нав’язують, це є добровільний вибір, але говорити погано про Бога нікому не дозволять. Більшість робить намаз (молиться) п’ять разів на день, ходить до мечетей і вчить арабську мову, щоб в оригіналі читати Коран.
— У Туреччині практично не вживають алкоголь, а в Україні це — доволі часте явище. Як у вашій інтернаціональній сім’ї поєдналися ці протиріччя?
— Мій чоловік виріс у традиційній турецькій родині, де алкоголь не вживають. Чого не можу сказати про всю Туреччину. Багато сімей живуть сучасним європейським життям і дозволяють собі все, що й ми. Але коли Сердар відвідує Україну, то його дивує, коли всі намагаються пригостити «по-українськи». Цьому він, як може, суперечить. Хоча в себе вдома торгує алкоголем. Доводиться пояснювати, що в Україні гість може не вживати алкоголь, але український господар обов’язково запропонує. У нашій турецькій родині алкоголь ніхто не вживає. Дехто з друзів може випити трохи пива або місцевої горілки — ракі. Газіантеп — дуже консервативне місто, де дотримуються традицій.
— А що в новому житті викликає твоє несприйняття?
— З мінусів життя можу назвати: хаос на дорогах (водії часто не дотримуються жодних правил дорожнього руху); погані перукарі (жодного разу я не була задоволена роботою турецьких перукарень), неприємними є погляди місцевих чоловіків на іноземку; не подобається, коли чоловіки, які збираються пограти в настільні ігри та випити декілька стаканчиків чаю в кафе, поводяться, як українські «бабки на лавочках» (жваво обговорюють усіх). Тут важко знайти нормальну роботу (роботодавці частенько говорять неправду і недоплачують заробітну платню). Найбільшим мінусом мого життя є те, що українська рідня дуже далеко. Сумую за ними, тому кожна поїздка в Україну сприймається, як свято.
— А які враження Сердара про Україну?
— Україна йому дуже подобається: наші люди, традиції, українська щирість, щедрість та відкритість. Львів — улюблене місто. Не подобається те, що ми вживаємо свинину. Він цього не сприймає, бо Коран говорить, що Аллах забороняє вживати це м’ясо «заради блага людини». Тож Сердар його жодного разу не куштував.
— Турки — відомі футбольним фанатизмом. Твій чоловік не є винятком?
— Він вболіває за команду «Галатасарай» — турецький клуб зі Стамбула. Один із провідних футбольних клубів країни, єдиний, що вигравав Єврокубок. Чоловік не пропускає жодного футбольного матчу цієї команди і разом із друзями часто їздить на матчі команди до Стамбула.
— Що ж, Віто, щастя тобі в новій країні!
— Дякую!

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,