www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Прибульці на хуторі Малі Димки

17 Січня 2020 | Оприлюднив: | 25 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...
(Майже Різдвяна історія)

СРІБНА ЦИСТЕРНА…
Пахом Ковінька з кислою міною плівся в сусідній хутір. Ішов миритися з дружиною, котра позавчора, після сварки з ним, пішла до своєї матері. А на другий день і дочка за нею почухрала.
Проминувши останню хату Малих Димків, Пахом Ковінька звернув на дорогу, що вела в Зазубринці.
Йшов уздовж яблуневого садка, посадженого ще колишнім колгоспом. Розхристані дерева дрімали зимовим сном. Гілля притрусив нічний сніжок. З однієї яблуні пурхнули дві синички й зникли за рясним гіллястим сплетінням.
За садком, у долинці, потягся верболіз. Аж до ставка. А біля ставка…
— Йо! А що то таке?! — різко загальмував Пахом Ковінька.
Він утупився у велику довгу цистерну, що лежала на землі за ставком, неподалік молодого березнячка. Цистерна була дивна, десь утричі довша за звичайну, і ширша. А ще вона була лискучою, неначе сріблом покрита.
— Може, газовики? — знову вголос мовив Пахом Ковінька, пригадавши, як колись побіля їхнього хутору прокладали газову трубу. І газовики тоді жили в цистернах, перероблених під житло, утеплених ізсередини, з вікнами. Ті цистерни були як цистерни. А це…
Придивився. «Ілюмінатори! Так і є! Ледь помітні, але ілюмінатори. Так і є — газовики. Але живуть у вдосконалених цистернах. Та коли встигли приїхати? Учора ніби їх не було ще. Хм!».
Але те, що далі побачив, геть збило з пантелику. Крига зі ставка наче випарувалася. І у воді лазили… люди. Наче щось шукали. А чого вони зелені?
Пахом Ковінька підійшов ближче.
— Здоровенькі були, хлопці!
«Хлопці» випросталися (було їх троє). Мовчки дивилися на чоловіка у плетеній чорній шапці і в плямистій тілогрійці.
— Гей, козаки! Що шукаємо? Газ? І що це у вас за водолазні костюми такі чудернацькі? Та й самі ви…
«Козаки» знову почали руками нишпорити по дну ставка.
— Хм, — хмикнув здивовано Пахом Ковінька, а відтак махнув рукою. — Гаразд. Не хочете розмовляти, то як хочете. А мені треба йти.
Чим далі відходив від «газовиків» Пахом Ковінька, тим більше стишував кроки. І все частіше озирався в бік ставка…
ДІЛЬНИЧНИЙ ПРОНЬКО ХВИЛЮЄТЬСЯ
Дільничний інспектор лейтенант Пронько їхав легковиком до своїх батьків на хутір Малі Димки.
Подумки Пронько лаяв шляховиків, що не почистили грейдером дороги.
«Хоча, коли тут ці грейдери ходили? — потім подумав. — У цій глухомані?».
По обидва боки стінами стояли високі сосни. Дерева тихенько постогнували від важких снігів, що нагло повлягалися на хвойних лапах.
Пронько намагався потрапляти колесами у свіжу колію, очевидно, сьогодні вранці прокладену лісовозом. Ці ні свят, ні вихідних не знають…
Ліс лишився позаду. Показалися перші білі хати з білими дахами.
У бік хутора йшов чоловік.
Пронько зупинився. Впізнав ходака.
— Добрий день, Пахоме Гнатовичу!
— А. Полковник.
Пахом Ковінька завжди незле називав Пронька полковником. А лейтенант і не ображався. Йому навіть це лестило.
— Звідки йдете, Гнатовичу?
— Не звідки, а куди.
— І куди?
— У Зазубринці.
— Так вони ж позаду вас.
Ковінька, котрий уже був рушив, спинився. Роззирнувся.
— Н-да? Йо…
— Якісь ви сьогодні дивні.
— Будеш дивним. Інопланетяни в селі. Спочатку думав, що то водолази, а воно — ні. Це вже потім дійшло.
«Н-дааа, добряче, видно, учора хлопці дали. Мабуть, із Різдва як почали…».
— Гнатовичу!
— Га.
— Сідайте. До хутора підкину.
— У Зазубринці?
— У наш хутір!
— Та тут вже йти…
— Та все ж.
Коли Пахом Ковінька сів у салон, Пронько весело в нього спитав:
— Скільки, Гнатовичу, випили сьогодні?
Той понуро відказав:
— Ще не пив.
— А вчора?
— Учора — багацько.
— Ось і бачу, що вас глючить. Інопланетяни!
— Так. Троє їх, — дивлячись у бічне віконце, серйозно відказав Ковінька. — Щось у них із апаратом літальним трапилося. Не знаю, сіли вони чи впали, але щось у ставку шукали.
— Тобі, Гнатовичу, вірші писати, — хихикаючи, сказав Пронько.
А Ковінька наче й не слухав лейтенанта:
— Спочатку думав, що то газовики у водолазних костюмах чогось у ставку риються. Хтозна, може, газ шукали…
Пронько, зиркаючи на серйозне обличчя Пахома Гнатовича, синів від сміху.
— …А коли вже рушив від них на Зазубринці, то почало доходити, що то не газовики у водолазних костюмах, а прибульці з космосу. Я згадав, що подібних позаземних істот по телевізору показували.
— Гнатовичу, хи-хи! Якщо, хи-хи, не розігруєте мене, то вас терміново треба опохмелити.
— Повертай, — спокійно сказав Ковінька.
— Куди, Гнатовичу?
— До ставка.
— А от і поверну! Посміємося разом, хи-хи!
«А ВОНИ І НИНІ ТАМ»
Коли під’їжджали до ставка, Пахом Гнатович тицьнув пальцем у лобове скло:
— А вони і нині там. Апарат бачиш?
— Б-бачу, — заїкнувся Пронько. — А що це воно за диво таке?
— Погано історії про інопланетян знаєш, — уперше за довгий час посміхнувся Ковінька. — Це, пане полковнику, космічний сигароподібний корабель. О! А прибульці ще бовтаються в ставку. Бідолахи.
Пронько ще разок хихикнув, але вже дещо напружено, бо мозок відмовлявся сприймати почуте і побачене за дійсність. Лейтенант підрулив майже до самого ставка й здивовано спитав:
— А лід де?
— Та отож бо й воно.
— Мама мія! — Пронько тільки тепер перевів погляд на зелених істот, котрі нерухомо стояли у воді і дивилися на нього.
І по тілу лейтенанта наче струм пробіг. Далі він діяв машинально: миттю завів двигун і рвонув з місця на своїм авто, як ракета.
ПРИБУЛЬЦІ НА ПОРОЗІ
У батьків були гості. Сусіди, подружжя Гришачків. Дядько Павло і тітка Катерина.
Усі сиділи за столом. Відзначали свято.
Побачивши стурбованого сина, мати швидко подріботіла до нього.
— Щось трапилося, Микольцю?
— Мені подзвонити треба. Добрий день! Із святами!
— Та проходь, сину, проходь! — пішов назустріч Миколі й батько.
Пронько-молодший, знімаючи теплу куртку, якось сердито зауважив:
— У вас на хуторі інопланетяни, а ви тут спокійненько собі святкуєте?
Мати тут-таки зазирнула у вічі синові. Спитала такими словами, як Микола питав у Пахома Ковіньки:
— Скільки ж ти, сину, сьогодні випив?
— Та ніскільки!
— А що ж ти таке говориш?
— Бо в селі і справді сіли прибульці з космосу. Он у ставку бовтаються.
— А! — хлопнув у долоні сусід Гришачок. — Так Водохреща ж! Традиція! У воду-то!
Микола заперечив:
— Коли це в нас узимку хтось ліз у воду?
— Кгм… Це так. Але…
Раптом рипнули двері і до хати увійшов Пахом Ковінька. Ніяково затупцяв у порозі.
— Проходь, Гнатовичу, — люб’язно запросив сусіда Пронько-старший. — Сідай до столу.
— Я це… — знімаючи плетену шапку, сказав Ковінька. — Не сам.
— А з ким ще?
— Тут хлопців привів. Задубли зовсім. Вода в ставку — не літня. Відігріти б їх.
— Яких хлопців, Гнатовичу? Який ставок? Ти про що це?
Ковінька зазирнув до сіней і кивнув рукою:
— Заходьте, хлопці. Тут люди добрі живуть.
Коли до вітальні зайшли… ну, оті, що бовтались у ставку, чи не всі присутні в хаті протяжно-здивовано вигукнули:
— Я-кі ж-же це-е хл-охло-о-пці?
А Миколина мати зойкнула, перехрестилася і, вирячившись, гепнулася на ослін.
Пахом Ковінька зауважив прибульцям:
— Привітайтеся з господарями. Як вас учив.
Інопланетяни чемно вклонилися і привіталися:
— Ю-гу! Су-а! Мамиро!
— Більше нічого не вміють, — весело сказав Пахом. — Тільки мугають і руками махають.
— Людоньки… Господи… Спаси і пом.. пом… и… уй… — видушила дружина Гришачка і почала закочувати очі.
Її чоловік, що вже пропустив грамів 400-500, узяв Катерину за руку:
— Спокійно, стара! Зараз розберемося, з якого хутора ці маски-шоу!
Тут різко встряв Пахом Ковінька:
— Земляни! Будьте людьми! Не соромте себе перед гостями зальотними! Тобто, гуманоїдами, — Ковінька скосив око на прибульців, подивився у стелю. — Гостей із зірок, що блимають над нами!
— Сильно сказав! — видихнув Гришачок і підняв стопку, подивився на прозору рідину і запально додав: — Тоді — за контакт! Будьмо!
І перехилив чарку.
ПОЛКОВНИК ДУЖЕ НЕЗАДОВОЛЕНИЙ
Десь через годину лейтенант Пронько подзвонив до свого відділку:
— Товаришу полковнику! З обов’язку служби повинен повідомити…
— Повідомляйте, лейтенанте!
— …На хуторі Малі Димки сіли інопланетяни!
— Лейтенанте Пронько! Скільки оковитої сьогодні спожили?
— Чарки дві.
— Не вірю!
— Дві чарки! Для годиться. У мене вихідний. А я в батьків. А на хуторі Малі Димки — свято.
— Якої зарази там нагнали у вас на свята, що вам чорти ввижаються?!
— Не чорти, товаришу полковнику, а прибульці. На сигароподібному кораблі сіли. Просто біля хутора.
— Те-екссс! — І полковник саркастично шпигонув. — То що, висилати опергрупу в Малі Димки?
— Навіщо? Інопланетяни мирні.
— Батько твій біля тебе?
— Так точно!
— Ану дай йому телефон!
— Алло! Пане генерале! Це я, Петро Юхимович! Пронько! Миколин батько.
— Що там ваш син про інопланетян верзе?
— Еге ж, еге ж, пане генерале! З космосу прибули!
— Те-екс-ссссссс! Ану матері трубку дайте!
— Алльо-у! Слухаю!
— Ви — мати лейтенанта Пронька?
— Так і є, поважний пане!
— Що скажете про інопланетян?
— А що казати? Померзли бідолахи в ставку. Зелені такі. Голісінькі…
— Зовсім голі?
— Еге.
— І в них між ногами нічого немає?
— Та ніби… Якусь деталю шукали в ставку. То я їм своєї, домашненької налила. Відійшли трохи! Он за столом сидять, вареники наминають!
— Їдять, значить?
— Їдять, дітки. Вони такі маленькі. Такі зелененькі. З антенами на головах.
— Те-ексссс-ссссссссс!.. Треба себе за руку вщипнути. Може, сплю я?.. Ай! Болить. Значить, не сплю.
— Що кажете, поважний пане-генерале?
— Дайте телефон прибульцю.
— А вони по-нашому не балакають. Тільки якось дивно мугикають. І дуже руками махають та очима лупають. Різними кольорами. Але все розуміють, що ми балакаємо.
— Ага! Осінило! Ви мене всі розігруєте. А коли так, то зі мною такі штучки… — Дайте трубку лейтенанту Проньку!
— Лейтенант Пронько слухає!
— Пронько! Хі-хі! Чого вони там у вас сіли? Тьху-ти! Що мелю?
— Щось погано розумію вас, товаришу полковнику. Питаєте, звідки прибульці? Доповідаю: з галактики Мамиро. Як ми з жестів і їхнього мигання там усякого розібрали, у ставок потрапила якась частина з їхнього зорельота. Поломка в них сталася. Впали біля озера. А якась важлива частина від ракети у воду потрапила. Треба шукати. Усім хутором.
— Лейтенант Пронько! Кгм… А звідки ви знаєте, що вони з тієї Бабиро…
— Мамиро!
— …Тим більше! Як дізналися, коли вони по-нашому не розмовляють?
— На мигах зрозуміли. І з очей їхніх. Вони телепати.
— Телеп… Телеп… хто?
— Телепати. Знають усе, що ми думаємо.
— Так. Масовий психоз. Якогось озвірину на хуторі таки нагнали…

* * *

Час був пізній. Сусіди давно пішли. А Проньки лаштувалися до сну. Прибульців поклали на печі. Миколина мати вкрила їх теплим рядном. Колискову проспівала. І далекі гості поснули міцним сном.
— Спіть, спіть. Завтра знайдемо вашу деталю.
Уранці до хати увійшов Пахом Ковінька. Сумно повідомив:
— Нема. Цистерни. Тобто, зорельота. А ті, зелені хлопці, сплять?
Усі підійшли до печі. На ній міцно спала баба. Тобто, Миколина мати.
Її розбудили.
Пахом спитав:
— А гуманоїди де?
— Бо-оже! Нема?
— Та нема.
Обшукали всю хати. А прибульців і слід пропав.
— Оце діла! — почухав потилицю Петро Юхимович і додав: — Може, нам це все приснилося?
— Усім? — спитав Микола.
Ковінька докинув:
— Між іншим, на ставку крига з’явилася.
— Н-дааа, дивина.
Як там не було, але всі домовилися (включно з учорашніми сусідами) про цю історію поки нікому не розказувати. Ще засміють хуторяни.
— А як мені бути з полковником? — замислено спитав Микола.
Батько заспокоїв:
— Щось придумаєш. А там, дивися, може, знову прилетять.
Пахом Ковінька вийшов надвір. Задер голову в небо.
У його вишині висів… сигароподібний об’єкт.
Пахом швидко заплющив очі. Потім повільно розклепив одне око. Потім друге. Об’єкт зник.
— І що ж воно таке? Йо! — і Ковінька захрумкотів снігом додому.

* * *

Хтозна, чи то було насправді. Але цю різдвяну історію таки розповіли очевидці хутора Малі Димки. І всі вони заприсягалися, що до цього не пили. Нібито…

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,