Не одне покоління читачів так називатиме співця із народу — поета Андрія Малишка — як свідчення величі й краси мистецтва слова, якому притаманна ліричність, емоційність, прозорість змісту та музикальність.
Уже півстоліття немає з нами поета-співця (помер у лютому 1970 р. на 58-му році життя), але його творчість продовжує хвилювати не одне покоління високим, чуттєвим словом, що духовно збагачує людину, робить її людянішою. Усе те, про що писав поет, відповідало духовним потребам та естетичним смакам людини кожної епохи.
Андрій Малишко, на мою думку, глибоко розумів, що людині у вигляді мови дано великий дар, який варто берегти і леліяти його коріння. Він любив рідну мову, звеличував, називав «…матір’ю життя від колисання і до твердого ложа. Цією мовою матінка передає дитині народні традиції, культуру, які допомагають жити і творити, відчувати себе частиною нації…».
Надзвичайно обдарований із дитинства (мав музичні здібності, гарно співав, грав на гармошці), мав власне тонке відчуття естетичної природи слова. Як бджілка, збирав нектар рідної мови і передавав пелюстково-ніжними поетичними словами найтонші порухи людської душі.
Яке безмежжя! Небеса безкраї.
Ромашка сяє, ніжна і проста.
У тім степу людина виходжає,
Надурожай безмежно вироста.
Іноді від одного слова виникає ціле гроно образів, формується поетичний задум: «О мій врожаю, світла моя доля. Візьму я колос, тихо коливну — люблю твій шум і шепіт серед поля і серцем чую силу наливну».
Так формувався самобутній неповторний характер поезій, які утверджували любов до народу, до рідної землі, до України:
Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя!
Друзі, колеги-поети (велика дружба зв’язувала з М.Рильським, Остапом Вишнею, О.Довженком) називали Малишка сурмачем: «…Він був суцільним неспокоєм, поривом, живим клубком вогню і нервів…», пам’ятають Малишковий неповторної дзвінкості голос — оксамитовий, розкішного тембру баритон. «Коли б Ви не були поетом, стали б співаком. Слух у Вас чудовий», — говорив Іван Козловський, з яким вони проводили свята пісні в Каневі.
Не вдаюся до ідеалізації поета. Як і кожна людина, мав і позитивне і негативне, не був однозначним, але дуже характерним — яскравою зворушливою особистістю, а найголовніше — «був людиною з святинями в душі, поет шевченківського кореня». Йому багато було дано від Бога, життя відкривало перед ним тисячі доріг, тисячу ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче, а став великим українським поетом, творчість якого увійшла до золотого фонду нашої літератури.
Нелегко складалася життєва доля майбутнього поета — 15-річним Андрій покидає рідне село (батько дуже розлютився, дізнавшись, що син займається непотрібною справою — пише вірші). Хоч як важко довелося сільському хлопчині в Києві і жити, і працювати, але долає всі труднощі заради здійснення мети — вчитися. 17-річним вступає до інституту народної освіти (нині університет). І, як кажуть, світ не без добрих людей — зустріч з М.Рильським (викладав літературу в інституті) стала знаковою — поет одразу запримітив талановитого юнака і залюбки вчив теорії віршування.
Після закінчення інституту вчителював в Овручі на Житомирщині (школі надано ім’я А.Малишка). Творчість 30-40 р. припадає на час сталінського режиму, і поет віддавав данину цьому часові — виступає як поет-реаліст, із народнопісенною манерою змальовує звичайних людей праці з багатим духовним світом, зовні непоказних, але здатних на високі почуття, трудові подвиги. Вважаю, що це була прелюдія до великої патетичної симфонії подальшого творчого злету. Сином України, поетом і журналістом, військовим кореспондентом у 1941-1944 р. був Андрій Самійлович — видав 7 збірок, одна із них — «Україно моя».
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі...
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
Змінювалися ритми доби, змінювалися часи, відповідно змінюється його поетичне слово. Неповторної краси написані пісні: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про рушник» й інші — давно сприймаються як народні.
Апофеозом пісень є «Пісня про рушник», яку народ називає по-своєму — «Рідна мати моя» і сприймається як монолог сина, це — гідний пам’ятник Українській Матері, образність її тримається на вишитому українському рушникові, нашому оберегові, з яким пов’язано наше життя.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Пісня має реальну основу — так виряджала матуся сина в дорогу, син дякує любій матусі за її турботу, вірну любов і благословіння. Так пісню «Вчителько моя» завжди сприймаю з хвилюванням, як щиру вдячність учителеві за святу справу. Остання пісня «Стежина» написана ним за тиждень до смерті в лікарні, аудиторією були хворі, лікарі:
Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю,
Одним одна біля воріт.
Вважаю, що пісня має філософський зміст. Використовуючи народнопісенний образ стежки як символу життя людини, митець роздумує над людським життям.
А.Малишко став улюбленим поетом-співцем — понад 30 пісень створив у співдружності з композиторами П.Майбородою, О.Білашем, понад 100 віршів покладено на музику, і сам поет швидко створював мелодії до своїх пісень. Його щиро люблять і поважають друзі, які жартома називають «грибок-боровичок», а він, сміючись, відповідав: «Ні, я — Андрюшка, суха грушка, так дражнили мене в дитинстві».
Маючи широку популярність, не хворів нарцисизмом, був дуже простий і сердечний у стосунках, чесний і принциповий. У моїй пам’яті залишився хвилюючий студентський спогад зустрічі з поетом. Пісню «Ми підем, де трави похилі» поет співав разом із нами, ніби линув справжній ліричний гімн молодості, коханню. Хіба таке може забутися?
Із приємністю нагадую, що А.Малишко з М.Рильським, С.Крижанівським побував у нашому місті — брав участь у відзначенні 80-річчя з дня народження Лесі Українки, читав вірші (1951 р.).
Остап Вишня, який ставився до нього, як до сина, сказав: «Коли хочете любити Україну, — любіть Андрія Малишка».