www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Микола Марусяк: «Досі браконьєри лякають одне одного: «Марусяк іде, шухер!»

21 Лютого 2020 | Оприлюднив: | 37 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Багато хто, прочитавши щось цікавеньке, хоч раз у житті хотів би поспілкуватися з автором. Сучасні українські письменники руйнують стереотип, що це — недосяжна мрія, влаштовуючи масштабні презентації для читачів. А є й такі, як наш Микола Марусяк — письменник із величезним творчим доробком, який досі не поспішав бодай щось видати. Попри те, що його кримінальні оповідання та гуморески давно зайняли окрему нішу в газеті «Звягель», мають безліч прихильників, а ще автора друкували у відомих газетах та журналах на кшталт: «Перець», «Дзвін», «Жінка», «Літературна Україна».
Чи читатиме нашого колегу широка аудиторія в Україні, — залежить від декількох факторів. Адже для просування на ринку потрібна наполегливість і заважає зайва скромність. Першого скромному Марусяку бракує, натомість другого — більше, ніж достатньо. Якщо до процесу долучаться меценати, то це зможе стати вагомим поштовхом. Далі поговоримо про творчий аспект автора, якому, на щастя, нічого не заважає. Про непересічну особистість і людину, котра не любить говорити про себе.
— Миколо Романовичу, ваші однокласники розповідають, як ви ще в школі одним своїм виглядом викликали усмішки. Були таким собі «щокатим веселуном», якого любили за те, що «своїми жартами він зривав уроки»?
— Так. Очевидно, відтоді триває моя любов до гумору. Я справді смішив усіх вдома, у школі. З 5-6 класу писав пародії на однокласників, доки за цим процесом мене не зловила вчителька. Викликали до завуча і присоромили. Потім я добрався до «Кобзаря», переробляючи на веселий лад вірші Шевченка (сміється — авт.). А взагалі я погано вчився в школі. Дев’ятеро дітей було в нашій сім’ї, важке життя. Батько казав, що колись тягатиму відра на будівництві…
І я тягав. ПТУ закінчив за спеціальністю муляр, їздив на заробітки, про що роман згодом написав. Але схильність до письменництва перемогла, коли здобув освіту журналіста. Цій роботі віддав багато років життя.
— Цікавий парадокс: суспільство тотально втомилося від проблем, а ваш гумор настільки прогресує, що цього не помітить хіба що лінивий. Як поясните цей факт?
— Більше того, «поперла» гумористична фантастика, як от різдвяна історія про інопланетян «Прибульці на хуторі Малі Димки». Це в характері українців — сміятися в найважчі часи. Пригадуєте «Contra spem spero!», коли без надії сподівалася Леся Українка, назвавши так один із віршів? Візьмемо добу козацтва: коли вороги садили козаків на кіл, то вони плювали їм в обличчя і сміялися, чим наводили жах на недругів. Сміх і сатира завжди були потужною нашою зброєю. Мені вони допомагають не лише власний настрій підіймати та змушувати читачів усміхатися, а й боротися з недоліками суспільства.
— Гумор — лише одна з частин вашої творчості, а літературний кримінал — звідки взявся цей жанр?
— Писати кримінальні оповідання — то була редакційна потреба. Ще років 15 тому мені це робити запропонував директор «Звягеля» Микола Григорович Усенко. Спочатку я брав для газети кримінальну хроніку за тиждень у міліції. Потім ходив на судові засідання та писав на їх основі оповідання. Компонував офіціоз із прозою, а в кінці зазначав, яке покарання за вироком суду отримав злочинець. Це була новинка місцевої журналістики, яка швидко полюбилася читачам. За роки роботи в мене таких оповідань назбиралося, думаю, на три грубих томи…
— Де зараз, на пенсії, черпаєте теми для кримінальних оповідань?
— Також із офіційної хроніки подій. Відслідковую новини, які зазвичай викладені прес-службою в кількох рядках. Використовую домисел, фантазую, розширюю сюжет.
— Наскільки це важкий для вас процес?
— Маючи вагомий досвід у цьому, вже ні. Таке враження, ніби хтось мені надиктовує. А раніше було складніше.
— Чи стають героями ваших оповідань (гумористичних чи кримінальних) люди, з якими вам особисто доводилося контактувати? Бо вони у вас наче живі: говорять «суржиком», мають вади, як у багатьох. Ще й потаємні бажання озвучують, про які інші мовчать.
— Так, працюючи над історіями, я часто «відриваю» в пам’яті прототипи зі схожими рисами. Міркую, як би вони поводили себе в тій чи іншій ситуації? Як би реагували? Описую їх емоції, думки, мотиви. Це все досвід. Десь щось почув, прочитав і… уявляю власний розвиток подій.
— Знаю, що ви все це ретельно занотовуєте. Накопичилося багато таких нотаток?
— Удома все це добро зберігається в численних коробках. Раніше писав у блокноти: фрази, ситуації, риси персонажів. Деякі записи лежать у шухлядах по 20 років. У певний момент переглядаю, і вимальовується сюжет. Якщо потрібна тема для оповідання — відкриваю котрусь коробку й пішло-поїхало. Коробки з часом стають «худішими» (сміється — авт.). Інколи доводиться поспіхом писати, коли треба швидко дати в номер новий матеріал. Згодом розумієш, що хотілося би переписати якісь сюжетні лінії, доповнити образи героїв, адже часу на це було обмаль.
— А ви зі своїх гуморесок смієтеся?
— Рідко. Якщо вдається, то вважаю твір успішним. От із Малих Димків у «Прибульцях» сміявся. Цікаво, як виникла ця історія. Справа в тім, що я давно збирав нотатки на цю тему. Прочитав якусь гумореску, зазирнув у свої записи і вони «ожили». Над цією історією я сам сміявся. Хотів писати продовження, але редактор сказав, що «треба знати міру».
— Які конкретні випадки з реальності стали сюжетами ваших оповідань?
— Практично всі мої гуморески про рибальство.
— А над ким легше сміятися: над собою чи над іншими?
— Над іншими сміюся обережно, щоб не образити. Гумор, до речі, мені важче писати. Я вже казав, що краще пишеться, коли сумний настрій. Часто я свої власні недоліки описую.
— Траплялися випадки, коли хтось у ваших оповіданнях пізнавав себе?
— Пригадую, на основі судової справи я написав історію персонажа, прізвище якого вигадав. Коли матеріал вийшов у газеті, то в редакцію прийшов чоловік. Прізвища збіглися, і він чомусь у тій історії впізнав себе… Найцікавіше, що працював у податковій інспекції, а герой мого оповідання з таким же прізвищем торгував наркотиками. То на цього чоловіка напали на роботі, і він прийшов мене звинувачувати. Часом після моїх оповідань дзвонили кримінальні авторитети з’ясовувати стосунки. Як кажуть, час від часу шапка на злодіях таки горить.
— За колишніми нормами вважалося, що автор має писати приблизно 40 гуморесок у рік, щоб не втратити професіоналізму.
— У мене часто буває більше, а буває й менше.
— Не пробували підрахувати свій творчий доробок?
— Ні, не мав такої мети. До того, як з’явився сайт газети «Звягель», усе зберігалося лише в друкованих газетних архівах. Перші мої твори почали виходити з 1988 року. Тоді ще в «Радянському прапорі» (нині — «Лесин край»). У «Звягелі» я почав працювати практично з моменту створення.
— Ви не з тих авторів, які «штампують» книжки «на широку ногу». Що вам заважає цим зайнятися?
— Був намір ще на початку літературної творчості. Зібрав біля трьох десятків гуморесок, звернувся до керівника будівельної організації, де працював, але не знайшов підтримки. Після того ні до кого не звертався. Звісно, кожен автор мріє про книгу. Я теж мрію, що люди читатимуть мої твори.
Хотів би зібрати в одній збірці кримінальні оповідання, розділивши їх на дві частини: серйозного характеру і написані з гумором. Але ж, розумієте, коли є приватний будинок, то треба доглядати... Навіть на пенсії часу бракує. І, звісно, треба все систематизувати, знайти кошти на видання. Якщо встигну, то обов’язково видам.
— У вас є улюблені письменники-гумористи?
— Найбільше подобається Євген Дудар. Часто його читаю. Кажуть, що за стилем написання на нього схожий. А починав, звісно, з Остапа Вишні, Павла Глазового. У мене багато книжок, велика бібліотека вдома. Сучасні гумористи раніше активно групувалися навколо журналу «Перець», потім він був закритий. Зараз відновив роботу.
— Які улюблені теми у вашій творчості?
— Я можу писати на різні теми. Краще спитайте, на яку не писав.
— Ваше прізвище відоме в місті. Стикалися з тим, що на вас специфічно реагували?
— Коли чують моє прізвище, то часто питають: «А ви не той самий Марусяк?». Кажу: «Той самий». Отак користуюся службовим становищем (сміється — авт.).
— Є інша сторона газетярської роботи — це ображені на критику люди, які стають недругами. Вам точно це знайомо.
— Дуже. Моя сатира стосується різних людей: хабарників, «несунів», браконьєрів тощо. Браконьєри, зокрема, мене часто вважали «рибнадзором», бо я постійно ходив у рейди, і мене за це не любили. Мабуть, багатьом дошкулив. Досі рибалки лякають одне одного: «Марусяк іде, шухер!».
— У часописі «Січеслав» у 2007 році вийшов друком ваш роман «Відрядження в рабство» — про заробітчанство, добре знайоме українцям. У творчих планах, знаю, був ще один роман — про Чорнобиль, адже ви були ліквідатором. Як із цим справи?
— Він досі не написаний. Усе — у спогадах, нотатках, моєму щоденнику. Нещодавно новий художній фільм про ті події отримав шалений успіх. Але, попри те, що багато вже сказано і написано, досі залишаються цікаві теми. Наприклад, що «витворяли» високі чини, генерали, свідками чого ми були… Є ще про що розповісти. Може, колись вдасться.
Дякую за інтерв’ю. Успіхів і шани від читачів!

Юлія КЛИМЧУК
Фото автора

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , , ,