«Валентинку» для неї я читав уже на її могилі»

«Валентинку» для неї я читав уже на її могилі»

ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ В СУПРОВОДІ ГАЗЕТИ «ЗВЯГЕЛЬ»
Багато років поспіль до Дня закоханих він присилав дружині «валентинки» в нашу газету. А цього року — не встиг. Хоча й приніс Віктор Степанович напередодні в редакцію лист-освідчення, коли його Людмила приїхала на другу хіміотерапію в обласну лікарню. Розповів, що хоче підтримати дружину й нагадати, що вона йому потрібна, а хвороба — то лише тимчасові труднощі.

Ми ще порадили тоді пану Віктору купити квіти для жінки і подарувати букет на свято закоханих разом із нашою газетою. «Я їй завжди квіти купую», — запевнив Віктор Степанович. Дивним чином і «Звягель» багато років супроводжував цю пару.
Поки ми готували до друку свіжий номер газети, у жінки виявили пневмонію, перевели хвору в реанімаційний бокс, де вона, на жаль, за кілька днів «згоріла». Ця втрата стала великим ударом для нашого читача.
— «Валентинку» я читав для неї вже на її могилі, — розповідає Віктор Алексун, ледве стримуючи сльози. — І букет приніс, тільки вона того вже не побачила…
А через кілька днів у «Звягелі» вийшло поминання, минуло 9 днів зі смерті дружини. Отаке життя, подумалося. Звісно, ми не могли не запропонувати читачу поділитися історією цієї пари. Тим паче, що наша рубрика освідчень «Пошта Валентина» до неї причетна. І знаєте, що цікаво? У житті цього подружжя не було ілюзій щодо високих замків, принцеси чи принца на білому коні. Коли людям добре вдвох, то цього не потрібно. І навіть через 45 років подружнього життя вони хотіли відзначати свято свого кохання, не переставали освідчуватися.
— Цікаво, що в нас багато було пов’язано в спільному житті з березами. Іноді це схоже на містику, — каже пан Віктор. — Всевишній нам усе пише, але ми не завжди можемо почитати. У 1973-му році, коли я демобілізувався з ракетного дивізіону в Естонії, на дембельському альбомі, як тоді було заведено, художник намалював мене в обіймах з дівчиною біля берези. Цей сюжет після армії став реальним. Ми тоді поїхали зі знайомим віники для бані різати, і я з однієї берези впав. А коли відкрив очі, то наді мною схилилася дівчина. І то була Люда…
Віники вони тоді зі знайомим заготували, а з Людою потім часто бачилися в місті. Якось пішли разом на дискотеку в Палац культури, і їх перше побачення відбулося не без пригод.
— Місцева молодь тоді ділилася на райони, які билися між собою, доводячи «першість». Наш район м’ясокомбінату «тримав» перше місце за результатами бійок (сміється — авт.). Нашими головними «ворогами» були «Світанок» і вулиця Ярунська. Після першого нашого з Людою танцю між хлопцями зав’язалася бійка. Я теж брав участь, і Люда мене витягувала з розбірок. Якби не вона, то мій вечір завершився б у міліції. Багатьох тоді забрали, а вона мене знову врятувала — таке було перше побачення в нас. Ми почали зустрічатися, а через півроку одружилися, на Андрія. Уже потім, коли були в шлюбі, вона остаточно стала моїм ангелом-охоронцем, врятувавши від двох інфарктів. А ховати, на жаль, мені її довелося…
\"«Валентинку»
Гортаючи сімейний альбом, кожне їх спільне фото він готовий коментувати в найменших подробицях, із ніжністю розповідаючи кожну деталь. Дружину називає не інакше, як Людмилка і Людочка, а ще: «дівчинка моя», «зайка», «сонечко», «вона в мене була чистюля», «найкращий кулінар» і ще багато красивих слів. Звісно, й сварки були, як у кожній сім’ї, але намагалися приходити до спільного знаменника. Завжди виручали любов і взаємоповага.
У їх житті не було чогось особливо надзвичайного. Окрім взаємних почуттів, які стали головним здобутком цієї пари. Разом багато подорожували, часто їздили до доньки Ірини в Ізраїль. Пан Віктор каже, що в Хайфі зустріли «пів-Новограда». А коли помер їх зять, батьки залишилися, аби допомогти виховувати двох онуків.
Разом усе легше робити: у зрілому віці пішли на роботу, вивчили іврит, єврейський побут. Головний секрет життя в Ізраїлі, за словами нашого земляка, — законослухняність: «Порушив правила — одразу депортація, а як ні, то живи й заробляй на здоров’я. Розповідали, як там одна жінка все своє свідоме життя (до 85 років) їздила без прав, не порушуючи правил! Уявляєте таке?».
А ще зі спогадів про Ізраїль — війна:
— У кожній оселі є бомбосховище, де жителі часто ховаються під час обстрілів. Ми, як у Хайфі працювали, теж у таких ховалися. Терористи-смертники часто влаштовують теракти в громадському транспорті. Якось Люда з роботи запізнилася на автобус, який потім вибухнув. Багато людей загинули, вона могла опинитися серед них, але доля тоді її врятувала. Пригадую випадок, як одна вагітна жінка зайшла в ресторан, а виявилося, що в неї під одягом була вибухівка. Ресторан вона підірвала, усі загинули. Згодом ремонт зробили, але туди ніхто вже не ходив.
Ізраїльська молодь із гордістю йде в армію, ніхто не «косить», захищати свою країну — велика честь, — ділиться спогадами звягельчанин. — Хлопці служать три роки, а дівчата — два. З автоматами ходять додому, у сейфи зброю ставлять, ніхто цим не балується. Моя онука теж служила.
Коли повернулися додому в Новоград-Волинський, то продовжували все робити разом. Любили разом гуляти, ходили на стадіон. Одна з останніх їх романтичних прогулянок — на річку Случ, де біля старого мосту, разом із іншими містянами, вони взимку любили спостерігати за лебедями.
У сімейному архіві — багато вітальних листівок для дружини. З нагоди 40-річчя весілля «наречений Віктор», як він сам себе підписав, привітав кохану: «Бажаю нам й надалі жити лише в радощах, залишатися одне для одного опорою. І разом прожити до золотого весілля. Гірко!».
А свято Валентина, про яке ми згадували на початку, попри поважний вік закоханих (62 і 66 років), вони святкували щороку. Хоча й прийнято вважати цю дату молодіжною… Віктор Степанович приніс у редакцію купу газетних вирізок із «валентинками». Ось одна з них: «Мне без тебя каждый час — с год, если бы время мельчить, дробя. Мне даже синий небесный свод кажется каменным без тебя».
— Я кожен рік їй писав, а вона раділа, обіймала мене, цілувала. Цього разу перед святом, уже з лікарні Людочка мені дзвонила й питала, що я роблю. Кажу, що обід приготував і пишу в газету вітання для неї. Хотів привезти їй у лікарню і почитати, — стримує сльози чоловік. — Ми її, бідненьку, намагалися врятувати, як могли. Але не змогли. Я так кричав, коли по телефону почув, що її не стало…
Віктор Степанович обіцяє тримати в їх оселі порядок, як навчила його дружина, займатися спортом і не падати духом. Бо ж донька поїхала після похорону до дітей в Ізраїль, а він залишився сам удома. Містика з березами в їх житті отримала символічне закінчення: «Людмилка померла 12 лютого і поховали її біля 12-ї берези на кладовищі».
Юлія КЛИМЧУК
Фото з сімейного архіву