www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


У 95 — не гріх випити коньяку й поговорити про жінок

06 Березня 2020 | Оприлюднив: | 68 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

ОДИН ІЗ ОСТАННІХ МІСЦЕВИХ ВЕТЕРАНІВ СВЯТКУВАТИМЕ ПОВАЖНИЙ ЮВІЛЕЙ
Паспорт свідчить, що в цьому місяці — 21 березня, Василю Федоровичу Максимову виповнюється 95 років. Нова 95-та весна вже настала в житті старенького, а він і сам дивується. Каже, що життя пролетіло, наче один день: «Здається, ніби нещодавно все було, а подивишся — он уже скільки років»…
Цей дідусь — чи не єдиний у Новограді-Волинському учасник Другої світової війни, який дожив до такого поважного віку. Проте, слід зауважити, здаватися дідусь не збирається. Зустрів мене на інтерв’ю як справжній джентльмен — у білосніжній випрасуваній сорочці, із зачіскою «їжачок» на сивому волоссі, побритий, із запахом чоловічого парфуму. «Мундир одягати?» — запитав, готуючись до фотосесії. Звісно ж, як без мундира з медалями? У цих речах зберігається ціла епоха. Історія колишньої далекої війни й усього життя однієї людини.

Із цими відзнаками, щоправда, пов’язана сумна історія. Декілька цінних медалей у ветерана більше року тому вкрали. Прийшов якийсь чоловік, виявив цікавість до бойового шляху ветерана. А що ще потрібно сивочолому самотньому дідусю? Звісно, розповів про війну незнайомцю, медалі взявся показувати... А коли в двері хтось подзвонив і старенький почовгав відкривати, то злодій тихцем викрав декілька орденів.
Відтоді на воєнному мундирі поменшало відзнак. Для когось — банальні гроші, а для Василя Федоровича — то була найбільша нематеріальна цінність. Позбувшись її, він втратив щось дуже важливе.
Орденів на мундирі все одно залишилося багато, адже бойовий шлях пройдений чималий. Після війни відвідував Василь Федорович парад у Москві, а поранення від уламка, який під час бою влучив біля серця, уже давно не турбує. Як не дивно для такого солідного віку, дідусь на власне здоров’я зовсім не скаржиться. Ще й залюбки про дівчат жартує!
— Та що з ними, із тими дівчатами, мені робити вже? — сміється. На мою пропозицію «урізноманітнити» життя.
— Чаю поп’єте, поприбирають вам у квартирі, їсти наготують, — відповідаю. І дідусь сміється широкою усмішкою.
У нього гарна офіцерська виправка. Пропустив мене вперед у двері. Запитав, де зручно буде сісти. Не від усіх молодиків такої галантності дочекаєшся, а він ніколи інакшим не був. Чоловічий характер відчувається в тому, як себе поводить. Колишні справжні офіцери всі були такими. Такими й залишаються на все життя.
— Як почуваєтеся у своєму «молодому» віці? — запитую.
Василь Федорович настовбурчує рукою вухо, щоб краще чути, налаштовуючись на потрібну частоту звуку.
— Молодому? — сміється Василь Федорович. — Ну, 95 років мені вже.
— А так і не скажеш, — роблю комплімент. — То як ваше здоров’я?
— Ну, так, нічого ще. Нормально. Нічого не болить. Тільки чую погано. Ноги трохи болять, і ходити важко, але на вулицю виходжу купити продукти в магазині. Поранення не турбує.
— А де ви отримали поранення?
— Під час форсування річки Вісли біля Сандомира. Улітку 1944-го, — дату дідусь пригадує важче, але ті події добре пам’ятає. — Я був командиром відділення розвідки, перед Віслою ми пішли в наступ. Перед посадкою на плоти біля нас розірвався снаряд, мене поранило уламком. Направили у фронтовий шпиталь, лікували майже два місяці. Там були склади, куди хлопці з фронту приїздили за продуктами. Познайомилися ми з ними, і я з ними втік. Дівчина, яка за нами у шпиталі наглядала, сказала: «Лишіть шинелі хоч, бо з мене вирахують». Я через паркан — і тільки мене й бачили. Скільки можна було лікуватися? Кров гаряча була, треба було воювати.
Коли війна закінчилася, він навчався у військовому училищі, потім — в академії. По закінченню молодого офіцера направили в артилерійський полк у Новограді, де він дослужив до підполковника. Після армії, вийшовши на пенсію, працював воєнруком у Гульській школі.
— Отак прожив 95 років. Хлопці мої вже всі повмирали, з ким я служив. Тепер сиджу, доживаю, — реалії життя мудрий дідусь сприймає абсолютно спокійно, не хвилюючись, як дехто, про старість, самотність чи хвороби. А як інакше, маючи такий життєвий досвід?
Паради на 9 Травня Василь Федорович відвідував практично донедавна. А коли вкрали медалі, то ходити на такі дійства перестав.
— Вкрали два ордени Слави та медалі «За бойові заслуги» й «За перемогу над Німеччиною», — із сумом згадує ветеран. — Викликали поліцію, узяли опис крадія, але нікого не знайшли.
Воювати, каже, було не страшно: «У наступ йдеш, як на роботу. Звичайне солдатське життя. Уперед, отже, уперед! Свистять поруч кулі, снаряди вибухають. Поки тебе не зачепило, здавалося, ніби так і треба. Коли отримав поранення в груди, мені гімнастерку розрізали і валик підклали, щоб кров не текла.
З першою дружиною, яку він називає «справжньою, бойовою», вони одружилися через місяць після знайомства — на танцях, після війни: «Одружився швидко, щоб дівчину не увели», — пояснює дідусь свій швидкий шлюб. Мало були знайомі, а прожили разом довгих 52 роки!
Через два роки після її смерті він познайомився з іншою жінкою і разом із нею прожили ще 12 щасливих років. Вона теж померла. Обох своїх жінок Василь Федорович згадує добрими словами.
Двох дітей — сина і доньку — батьку свого часу довелося поховати. Ще є один син, який мешкає на батьківщині ветерана, у далекій Карелії.
Найбільше багатство дідуся — троє онуків, вісім правнуків. Приїздять у Новоград дуже рідко, бо живуть далеко. Можливо, приїдуть на день народження.
Коло знайомих Василя Федоровича досить вузьке: друзів уже немає, рідні мешкають у Росії. Підтримує його родина колишнього командира полку, у якому служив підполковник.
— Мій батько був командиром артилерійського полку, — пояснює Христина, яка й звернулася в редакцію, щоб ми написали про одного з останніх ветеранів у місті. — Василь Федорович та інші бути старожилами полку. Колеги підтримували з ними зв’язок, вітали на свята, тобто не забували на пенсії. Отак ми й познайомилися.
Батько зараз живе у Вінниці, а ми з Василем Федоровичем і далі дружимо. 90 років разом святкували і на 95 обов’язково прийдемо з тортом, щоб привітати. А там і до 100-річчя недалеко! Ви — молодець, Василю Федоровичу, — обіймає дідуся Христина, як свого власного, рідного.
— А який секрет вашого довголіття? — запитую старенького.
— Немає ніяких секретів.
— Василю Федоровичу, ну, як це ж немає?! — усміхається Христина. — Тато, як приїздить до вас, завжди з собою бере маленьку пляшечку коньяку…
— А, так! — дідусь розпливається в приємній усмішці. — Вживаю іноді для апетиту. Іда, яка допомагає мені прибирати в квартирі, завжди пильнує, щоб у жодному разі повну чарку не перехилив. Тільки половинку дозволяє.
— А як зазвичай ваш день проходить?
— Обов’язково щодня роблю зарядку. Потім умиваюся, голюся. Люблю на сніданок чашку свіжого молока випити з булкою. Суп собі варю.
— А свій 95-й день народження як будете святкувати?
— Важко сказати. Дожити треба… Знаєте, уже й не хочеться святкувати. У молодості збиралися компанією, весело було, а зараз я сам звик бути.
— 21-го, у суботу, ми будемо у вас із великим тортом. Свічки будете задувати, — прощаючись, повідомила дідусю Христина.
— А що ви побажаєте людям, які читатимуть цю статтю?
— Живіть гідно, виконуйте свої обов’язки, поважайте старших і любіть життя. Любіть людей — і вони вас любитимуть. Тоді й жити легше буде. І миру бажаю, щоб війни не було.

Юлія КЛИМЧУК
Фото Юлії КЛИМЧУК
Фото з архіву В.Ф.МАКСИМОВА

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,