— Тарас! Тарас, ти?!
— Я, я, дружище!
— Коли повернувся?
— Кілька днів тому, Максиме.
— Дай я тебе обніму, брате!
Молоді чоловіки по-братськи обнялися. Трохи помовчали, очевидно, зніяковівши, що на них перехожі почали звертати увагу.
Максим спитав:
— На зовсім чи…
— У відпустку.
— Ясно. Як там на «передку»?
— Нічого не міняється.
— Знаю. Стежу за новинами. Вчора знову двоє наших загинуло.
— Війна.
— Н-да…
— Хоча тут її не відчувається.
— Тарасе! Може, у кафешку, га? Час є?
— Для тебе, Максиме, є. А куди?
— Та вони зараз на кожному кутку!
— А може, у наше?
— Тоді на таксі.
— Я плачу.
— Ні, я плачу!
— Та я плачу!
— От!..

Зайняли столик біля вікна. Замовили поїсти, випити.
Тарас час від часу поглядав у вікно.
Максим зауважив:
— Кудись поспішаєш?
— Та ні, — замислено відказав Тарас. — Якось незвично.
— Розумію тебе. Я також, поки звикнув…
— До хлопців не тягне?
— Тягне, Тарасе. Але…
— Рана?
— Та вона, клята.
До бару ввійшла гучна компанія молодиків. Виклично покликали офіціантку. І відразу ж заходилися слухати музику із портативної колонки.
Тараса це зачепило. Підійшов до молодиків.
— Хлопці, — стримуючи гнів, сказав він. — Можна тихіше?
Чоловік повернувся за свій столик.
— Та не звертай уваги на них, Тарасе. Юнці. Ідіоти. Краще скажи, як твоя Інга?
— Хм…
— Що?
— Пішла. Давно. Два роки тому.
— Новина... Вибач. А…
— Втомилася чекати.
— Так і сказала?
— Налий.
Максим наповнив чарки коньяком. Спохмурнів. Ураз спитав:
— Як Сергій? Верба?
— Воює. Минулого місяця трохи зачепило. Але лишився в бліндажі.
— Впізнаю козака!
— Міцний хлопак!
— Знаєш, Тарасе, а я на «передок», до вас, прикочу!
— Спочатку рани залижи.
— Та то пусте! Ну, за тебе!
— За хлопців!
— За них.
Молодики знову нагадали про себе. Гучною музикою.
Тарас войовниче підвівся. Підійшов до гучної компанії. З притиском мовив:
— Хлопці! Я ж вас просив: не бушуйте.
Лисий підліток ошкірився:
— Дядя, не мішай відпочивати!
Тарас схопив зі столу пляшку з шампанським і торохнув молодика по голові.
Той одразу посунувся зі стільця. Розпластався на підлозі.
Хтось викликав поліцейських.
Тараса і Максима затримали.
Коли їх, у кайданках, виводили з бару, якась поважна панянка сказала:
— Так йому й треба! Мало дав по голові тому виродку. Треба було їм усім по мармизі дати.
Поліцейські проігнорували закид жінки.
Надворі йшов дощ. Холодний. Непривітний.
Підходячи до поліцейського авто, Тарас сказав Максимові:
— І це переживемо.
Максим усміхнувся:
— І не таке було…