На дочку, років п’яти, напала гикавка.
Мати, мудруючи над стравами, потішено питає в неї:
— Хто це тебе, Галочко, згадує?
— Не знаю, ік! — дочка знову тіпнулася від настирливої гикавки.
— Попий, доню, водички. І пройде.
Галинка попила. Але ота причепа не минає.
Мати:
— Може, тато тебе згадує, повертаючись із відрядження?
— М-може, ік!
— Не тато, — констатувала мати. — А може, братик Михайлик? Десь гасає надворі.
— Він… Він… Ік!
— І не братик. А може…
— Хто?
— Отой синьоокий Івасик, що з-за паркану на тебе тайкома зиркає?
Галинка почервоніла, зашарілася. Очицями блискає.
Мати зраділа:
— Невже гикавка втекла?!
— Ага. Ік!
— Не втекла.
— Не вт… Ік!
— Та хто ж тебе так, моя бідненька, згадує, га?
Дочка мовчки знизала плечима.
Матір осяяло:
— О! Я знаю хто?
— Хто?
— Бабуся! Вона збирається до нас у гості і тебе згадує!
— Ура-а! Ік! Ік!
— Н-да…
Мати знову заметушилася біля плити. І раптом вигукнула:
— Бережись, доцю! Сковорідка в руках гаряча!
Галинка заніміла. Наполохано дивилася на матір.
— Що? — по хвилі спитала ненька.
Галинка весело сказала:
— Я не гикаю!
— То все сковорідка!
— Сковорідка мене згадувала?
— Вона, нехороша! — хитрувато мовила мати, пригадуючи, як її ще малу (при гикавці) лякала чим-небудь її матір.
Допомагало!