«Коли зовнішня територія стає хиткою, настає час освоювати внутрішню»

У соціальній мережі в одного з психологів прочитала потішне порівняння: «Цікаво, що світ зараз переживає те, що переживають люди з психологічними проблемами постійно. Світ миє руки, як при обсесивно-компульсивному розладі. Проводить час в ізоляції, як люди з соціофобією. Світ насторожений, як загін параноїків. Він тривожиться й уникає, як люди з хронічним стресовим розладом. Світ розсипається на окремі частини, між якими втрачається зв’язок, як часто буває в людей з пограничним розладом особистості. Він відчуває безнадію, як у депресивних, і хаотично метушиться, як при манії. Відчуй себе нормальним!».
Насправді потішного мало. Опинившись раптом усі разом у карантині, ми одночасно опинилися віч-на-віч із усіма нашими невирішеними особистими проблемами, від яких тепер набагато складніше відволіктися, утікши в соціальне. Звичний порядок речей порушений. Самотність, незадоволення собою, невміння спілкуватися з власними дітьми, тріщини в стосунках із другою половинкою чи з батьками, — усе загострилося й вилізло назовні. Як із цим жити, що з цим робити, як у цих умовах давати раду розпачеві, агресії та всім іншим руйнівним емоціям і відчуттям, — про це наша розмова з дитячим сімейним психологом Світланою Ройз.

— Світлано, нинішня ситуація — це, по суті, зупинка й вимушене вдивляння в себе: у те, як ти живеш, із чим і навіщо. Як ви думаєте, така зупинка навіщось була потрібна?
— Ця загальна для нас усіх криза — смислоутворювальна й дуже діагностична. У віковій психології є знання про періоди стабільні й критичні. Під час стабільних ми, буквально, «нагромаджуємо» зміни. Під час критичних етапів переходимо на інший рівень. Є кризи, які проявляються тільки в народів із високим рівнем цивілізації. Наприклад, підліткова криза є не в усіх, тільки в цивілізованих народів... Ми всі зараз укотре екстерном переходимо на інший рівень.
У той момент, коли вповільнюється зовнішній рух, загострюється й посилюється внутрішній. І, звісно, зараз — час внутрішньої території, від якої ми так старанно намагалися втекти.
На курсі для психологів я розповідаю особисту історію, як колись усвідомлено прийняла рішення робити паузи. Це був час моєї особистої кризи. Коли я надто загралася в роль Рятівника й перевищила ліміт сил. Потім із цієї кризи я зробила практику.
Уявіть собі ромашку, у якої є серцевина і на кожній із пелюсток написана якась наша роль. Наприклад, у моїй особистій ромашці є пелюстки «мама», «дружина», «донька», «психолог», «викладач» та багато інших. Кожна пелюстка дає нам відчуття значущості. З кожної ми можемо отримувати «лайки» — наприклад, хороша мама, чудесна дружина тощо. У житті в нас є вибір, на чому ми більше фокусуємося, — на пелюстках (наших ролях) чи на нашій серцевинці (нашій внутрішній, «смислоутворювальній частині»). У житті важливі і серцевинка, і пелюстки. Але зазвичай ми більше зосереджені все-таки на пелюстках. А саме ж серцевинка приваблює до нас людей, дає можливість утримуватися на нас усім нашим пелюсткам.
Насправді ми весь час оточуємо себе «зовнішніми голосами» (навіть коли нам важливо, щоб постійно звучали радіо або телевізор у кімнаті), щоб не чути голосів своїх внутрішніх критиків. Усі ці критики говорять голосами наших «авторитетних внутрішніх фігур» — тих, хто був авторитетом у нашому дитинстві. І в усіх нас це голоси, які або підтримують, або знецінюють. Після того, як відзвучать усі ці голоси — коли ми з ними розбираємося, «проводимо через терапію», дозволяємо собі не погоджуватися, — починається найважливіший діалог. Або монолог...
Після цієї своєї кризи я усвідомлено час від часу занурювалася в інвентаризацію своїх «внутрішніх голосів», щоб знову повернути контакт із собою. Це не означає, що я виходила з контакту з родиною, у мене немає такої можливості. Навпаки, входила в більший контакт із тими, хто дорогий.
Ця криза примусить нас увійти в контакт зі своєю серцевиною, зрозуміти, з чого складається наша внутрішня територія, адже тікати далі нікуди. Ні, це не зупинка, а новий етап інтенсивного руху.
— Ви говорите про високодуховне занурення в серцевину. Але, з іншого боку, усі наші потреби наразі опустяться до базового рівня, до основи піраміди Маслоу. Це станеться в дуже багатьох, особливо в тих, хто в цей період втратить роботу. Як із цим бути?
— Відповідати на запитання сутнісного рівня безпечніше. І не буде тут однозначних відповідей, що підходять усім. Буде особиста. Так чесніше. Кілька днів тому мені було дуже страшно. Коли я зрозуміла, що мої звичні доходи повністю заморожені, фінансовий запас невеликий, скоро виплата орендної плати за студію, а відповідальність — величезна. І навантаження емоційне зараз, зважаючи на кількість запитів, за роботу, за яку я не вважаю за можливе тепер брати гроші, — більше, я почала прописувати й прораховувати конкретні дії: 1. Зателефонувати орендодавцям. 2. Скласти список найнеобхідніших витрат. Зрозуміти, у що зараз я можу робити внесок. 3. Написати список «гарячих» телефонів і тих, до кого я можу звернутися по допомогу, якщо це буде важливо. 4. Доньці, яка досить розбалувана подарунками, я сказала: «Ти бачиш, я зараз не працюю, і ми всі — на карантині. На невизначений час ми всі не купуємо нового, тільки необхідне. Швидше за все, тільки продукти. І будемо радувати одне одного самі». Вона дуже чітко й по-дорослому все зрозуміла й жодного разу не просила нових іграшок. Тільки сказала: «А давай колись купимо мені новий велосипед». 5. Я записала свої різні навички, якими володію, те, у чому могла би бути продуктивною. 6. Я запитала себе: що з того, що мені зараз могло б знадобитися, я відкладала в реалізації? І так, у мене величезний опір роботі онлайн, але я створюватиму нові для себе формати.
— Які групи, категорії зараз більше потребують психологічної підтримки? З якими проблемами до вас найчастіше звертаються останніми днями?
— Я все-таки дитячий, сімейний психолог. У мене величезна кількість запитів від мам, яким важливо побудувати новий формат стосунків із дітьми. Адже зараз у нас криза ролей: ми одночасно і батьки, і вчителі... Скрізь, де є змішання ролей, буде напруга й можливі конфлікти. Зараз час оголення конфліктів між партнерами — гендерні ролі в сім’ї, уміння донести інформацію про потреби, побудувати загальну стратегію, провести межі, розподілити обов’язки та й озвучити свої тривоги, одержати підтримку.
Мені пишуть багато знайомих бізнесменів і політиків — про стан паніки, безпорадність, безнадію. А ще окрема тема — люди похилого віку. Знаєте, мені здається — це дивна криза. Яка торкнулася всіх нас.
— Є частина суспільства, для якої особиста зупинка в цій ситуації не сталася. Цим людям доводиться бігти ще швидше, бо від них зараз багато що залежить у різних сферах діяльності. Як їм допомогти, як підтримати, адже ситуація погіршуватиметься?
— Ух... Марно ж нагадувати (я собі постійно про це нагадую зараз. Я зараз теж дуже втомлююся): будь ласка, намагайтеся піклуватися про себе. Намагайтеся, будь ласка, виходити з ролі Рятівника, тому що більшість людей у змозі брати посильну відповідальність на себе. Будь ласка, просіть і приймайте допомогу. Будь ласка, пам’ятайте, що ми — люди, а не супергерої і супермени. Будь ласка, дайте собі можливість «прожити», відреагувати різні відчуття, не маскуючи їх активністю.
Я багато писала про різні рівні емпатії. Здорова емпатія — коли ми щиро співчуваємо людині, щиро готові їй допомогти в тому, що нам під силу, але ми не ідентифікуємося з її стражданнями й страхами, ми зберігаємо відчуття своїх меж, залишаючись дійовими у відчутті опори. Нам дуже важливо вберегтися від емпатичного дистресу, стану вигорання.
— Якщо карантин затягнеться, то в більшості людей скінчиться якийсь мінімальний підшкірний жир. Ми — бідна країна. У цій ситуації чи збільшиться кількість грабежів, нападів тощо? Що і якою мірою — і чи буде стримувати людей від застосування сили?
— Уже є багато інформації про шахраїв. Ми ж говорили, що зараз дуже діагностичний час. Те, до чого ми схильні, проявиться сильніше. У ситуації небезпеки ми більш схильні до агресивних дій. Ми ж усі так багато читали про те, як діє наш древній рептильний мозок — «бий-тікай-завмри» — у момент загрози життєвості або безпеці. І лобові частки — частки контролю та усвідомленого вибору — можуть «не втримувати» навантаження небезпекою.
Нині порятунок — наш соціальний інтелект, наша емпатія, наші навички підтримки й самопідтримки. Ну й... закони, мабуть. Те, що все ж таки створює відчуття безпеки в зовнішній території.
— Наші вулиці ще повні людей, але соцмережі рясніють фотографіями порожніх вулиць і площ Італії, Франції… У Мілані, ще недавно людними парками, тепер розгулюють зайці, десь бродять дикі кабани. Апокаліптичні сцени. Яким би не був ти успішним, які б плани не будував, зараз ти майже безсилий. Ці думки варто думати? Чи треба проганяти їх геть?
— Страх, безпорадність, опір, роздратування, ажитація, смуток, спустошення, прийняття — це дуже по-людськи. Знаєте, мене лякає «позитивненька психологія», коли людям навіюють: проганяй від себе сумні думки, думай тільки про хороше, спілкуйся тільки з позитивними. Це не просто шкідливо — це небезпечно. Зберігати контакт з усіма своїми відчуттями, усвідомлюючи та проживаючи їх, вибирати ті дії, які важливі в конкретний момент, зберігати віру в краще і впливати найбільш продуктивно на сьогодення, — мені здається, це більш по-дорослому.
— Чи зміниться, на ваш погляд, після цих подій наше колективне несвідоме? Якими ми вийдемо після цих випробувань, яких уперше за всю історію нашої країни зазнають усі верстви суспільства? Усі ми — від робітника до олігарха, остарбайтера, який вирішив, що своє життя він уже влаштував на Заході, — опинилися закритими в нашій країні, з якою всім нам потрібно щось робити.
— Знаєте, одне з надбань цієї кризи — смирення з відповіддю «Я не знаю». Зараз я дозволяю собі цю відповідь вимовляти часто. Ми живемо в час, коли багато наших звичних знань і схем марні. Відповідь — я не знаю, я буду збирати дані, аналізувати і, виходячи з реалій, що постійно змінюються, прогнозувати відповіді.
Учора в розмові з одним зі знайомих, саме олігархів, почула: «Я завжди знав, що в будь-який момент можу з країни звалити, мої діти забезпечені на кілька життів. Зараз із планети втекти нікуди. І я згадував твої слова про зовнішню та внутрішню територію. Про те, що коли зовнішня стає хиткою, настає час освоювати внутрішню. І про те, що в момент кризи рамки «моє» або звужуються до своєї сім’ї, або розширюються до країни та світу. І про те, що в кризових ситуаціях видно або «гівнистість», або світло. Я хочу поборотися за цю країну. Тікати нікуди. Я не просто залишаюся в цій країні силоміць замкненим. Я залишаюся в цій країні, щоб у ній потім жити». Ці слова для мене — один із найцінніших його внутрішніх результатів психотерапії.
Алла КОТЛЯР, «Дзеркало тижня»