ДО 178-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Розповідаючи під час екскурсій Музеєм родини Косачів про відомих людей, які гостювали в родині Косачів під час їхнього проживання в Новограді-Волинському, ми обов’язково згадуємо про Миколу Віталійовича Лисенка.
Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньках, на Полтавщині, у дворянській сім’ї. Батько, Віталій Романович Лисенко, на той час офіцер у відставці, був людиною високоосвіченою, захоплювався подвигом декабристів, цікавився життям простого люду, кохався в народних піснях, звичаях. Мати, Ольга Єреміївна, — давнього полтавського поміщицького роду, закінчила Смольний інститут шляхетних дівчат, що на той час був найвищим навчальним жіночим закладом. Маленький Миколка п’яти років почав навчатися в матері французької мови й грі на фортепіано. А під впливом батька, будучи дитиною музично обдарованою, Микола поринув у чарівний світ народних пісень, обрядів, залюбки сам музикував.
В автобіографії Микола Віталійович згадував: «…На весілля завжди було кличуть панича Миколу продавати з братами молоду. Весь ритуал весільний, котрий так цікавив малого своєю театральною постановкою, сам собою давався в руки…».
Жвавому, кмітливому, дуже емоційному хлопчикові глибоко в серце западали почуті казкові сюжети народних оповідань, пісенні мелодії і залишались у пам’яті на все життя.
Коли Миколі минуло 8 років, у їхній родині оселився його троюрідний брат Михайло Старицький. Хлопчики перейнялися симпатією один до одного. З часом їхня дитяча дружба переросла у глибоку приязнь і міцну творчу співпрацю.
Дитинство хлопчиків минало серед різних забав та веселощів із сільськими дітлахами. Обоє добре співали. Почуті народні пісні ставали темами для фортепіанних імпровізацій Миколки. Та швидко промайнув час домашніх занять, і батьки почали турбуватися про систематичне навчання хлопчика.
Спочатку Миколу віддали до приватного чоловічого пансіону Вейля в Києві. Однак там дуже жорстоко поводилися з вихованцями, і батько перевів сина до пансіону Гедуена.
Олена Пчілка у своїх спогадах про Лисенка так згадує навчальний заклад: «…Система навчання була у французькому пансіоні сувора: …благородних паненят і там били різками… Однак малий Коля того лиха минув: батько його вмовився з господарями тієї школи, щоб його сина ні в якім разі не били».
Микола поступово захопився навчанням, а особливо музикою, з класу в клас переходив із відзнаками й закінчив пансіон блискуче.
У час навчання в пансіоні Гедуена Микола написав свій перший музичний твір — польку для фортепіано, яку батько надрукував у Києві до його дня народження як подарунок синові. І в пансіоні, і згодом — у гімназії в Харкові Микола ретельно вивчає твори композиторів-класиків; стає кращим виконавцем творів Фредеріка Шопена. На канікулах продовжує записувати й обробляти народні пісні для голосу з фортепіано, вивчає звичаї, поетичну народну творчість.
Закінчивши Харківську гімназію, Микола вступає до Київського університету Святого Володимира і стає одним з організаторів студентських музичних колективів. Він створює хор, який співає українські народні пісні в обробках свого керівника. Певний час акомпаніатором цього хору працював студент Київського університету Климент Квітка — майбутній видатний музикознавець і чоловік Лесі Українки.
Важливе значення в становленні Лисенка як художника мало навчання в Лейпцизькій консерваторії — одному з кращих навчальних закладів Європи. У Лейпцигу Микола Лисенко надрукував три випуски збірки українських народних пісень, які він аранжував. Тут же розпочав працю над «Музикою до «Кобзаря» Тараса Шевченка». На прохання львівських музикантів він пише до Шевченківських свят «Заповіт» на Шевченкові слова. У листі до П.Куліша Микола Віталійович ділиться своїми творчими планами: «Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька солоспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезій піснею й іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української».
Збирачем пісенного фольклору Лисенко залишився на все життя. Олена Пчілка згадує: «Приїжджаючи в Київ, я кожного разу бачилася з ним, привозячи йому й пісні нового для мене, прекрасного краю волинського…» (Косачі тоді мешкали в Новограді-Волинському).
Упродовж усього свого життя Микола Лисенко був активним пропагандистом пісні народної і як її виконавець. Під час концерту в Празі, де він виконував обробки українських народних пісень, а також героїчну пісню-марш «Гей, не дивуйте!», слухачі сприйняли її захоплено. А чеський етнограф Рейер вигукнув «То духи од степу!».
По закінченні Лейпцизької консерваторії Микола Васильович оселяється в Києві й активно включається в музично-громадське життя міста. Навколо нього гуртується все краще в тогочасній українській культурі. Він знову створює хоровий колектив, до якого охоче йде молодь. Сучасники Лисенка згадують, як часто на «Студентській гірці» в Ботанічному саду Києва збиралася студентська молодь (тому гірку й прозвали студентською) і співала хором пісні лисенківського репертуару. Бував серед них і старший брат Лесі Українки Михайло Косач, який навчався тоді в Київському університеті. Маючи «приємний сильний голос», Михайло іноді ставав солістом цієї «ботанічної секції» хору Лисенка.
Ось як згадує про Лисенка-диригента колишній учасник хору Дмитро Ревуцький: «Він мав надзвичайний хист розтлумачити річ, призначену до виконання, захопити виконавців нею, розкрити її художній образ, зробити його реальним, і, що найважливіше, умів одному йому присутніми тонкими засобами заставити і хор подавати цей образ слухачеві. Які чудові поетичні картини природи вмів він малювати, бажаючи викликати в співців потрібний йому настрій! Він весь горів палкою любов’ю до творчості народу, до тієї могутньої краси, що в різноманітних образах виступала там».
Стихійний потяг до фольклору перетворюється в Лисенка на свідому збирацьку роботу. 1873 року він подорожує по слов’янських країнах, записує пісні гуцулів, поляків, сербів та хорватів. Пізніше ці пісні у своїх обробках композитор включав до хорових виступів.
Прагнучи удосконалювати свої знання, 1874 року композитор вирушає до Санкт-Петербурга, де навчається в консерваторії в класі М.Римського-Корсакова.
Петербург тих років — центр російської музичної культури. Тут Лисенко спілкується з композиторами, які входили до «Могучої кучки»: М.Балакіровим, М.Мусоргським, М.Римським-Корсаковим, К.Кюї, О.Бородіним; відвідує концерти; виступає на благодійних заходах. Концерти аматорського хору, яким він керував і з яким він показав уривки з майбутньої опери «Різдвяна ніч», обробки українських, російських і західнослов’янських пісень постійно користувалися успіхом у слухачів. На одному з концертів хору акомпанував Модест Мусоргський.
Повернувшись із Петербурга, Лисенко, незважаючи на царський, так званий Емський, указ 1896 року про заборону книг, сценічних вистав, читань і друкування українською мовою, розгортає широку виконавську і музично-громадську діяльність. Він організовує щорічні концерти, присвячені пам’яті Т.Г.Шевченка, подорожує з хором по Україні, займається педагогічною роботою.
Із величезною повагою ставиться Микола Віталійович до видатної української поетеси Лесі Українки. Вона виростала на його очах, і він леліяв її, як рідну доньку, уважно, з сердечною теплотою, стежив за її першими кроками в літературі, формуванням її ідейно-художніх, естетичних смаків, за її творчим злетом, переймався її болями і радів її успіхам, як власним. Леся завжди могла розраховувати на його доброзичливу пораду, довіряла йому свої задуми і постійно відчувала товариську підтримку, надійну руку свого старшого друга. Значна різниця у віці ніколи не ставала на заваді їхнім палким обговоренням сучасного й прийдешнього рідного мистецтва й літератури при зустрічах і в листуванні. Микола Віталійович мав великий вплив на формування фольклорних інтересів і поглядів Лесі Українки. Вона часто радилася з ним, показуючи свої фольклорні записи. Леся Українка наспівала Лисенкові веснянки, записані нею на Волині, і композитор вмістив у фольклорному збірнику пісні «Подолянка», «Кострубонько», «Заїнько», «Женчичок» та інші. Щиро захоплювався Микола Лисенко і перекладами Лесі Українки поезій Генріха Гейне, до яких написав музику.
Дочка композитора, Галина Миколаївна, гостюючи в родині Косачів на хуторі Зелений Гай, часто співала для сестер Лесі і Ольги романси батька.
«Одного разу, — згадувала з часом Галина Миколаївна, — я надумала піднести сюрприз Лесі, сказавши, чи вгадає вона, що це. І я наспівала романс тата «Смутної провесни» на слова Ади Негрі в перекладі Лесі. Леся не знала, що цю річ покладено на ноти, вона ніколи не чула її і була приємно вражена, бо романс таки дуже сподобався їй».
Сама Леся Українка згадувала: «З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко — сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, для мене вони вічно викликатимуть живі образи як імення близьких і рідних людей. Не знаю, чи буде хто з молодого покоління згадувати коли мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити».