Телефонував чоловік, розмовляючи з легким акцентом:
— Доброго дня! Шлюбне агентство?
Відповів приємний жіночій голос:
— Так. Слухаємо вас.
— Я… Як його…
— Ви — іноземець?
— Так. Я — поляк.
— Ви непогано говорите українською.
— Дякую!
— Що вас цікавить, шановний пане?
— Жінка. Тобто…
Не спитавши про дієздатність, про стан здоров’я і про сімейне становище, працівниця шлюбного агентства одразу поцікавилася:
— Хто саме вас цікавить? Блондинка, шатенка…
— Гарна і добра жінка, — не дав договорити поляк. — До тридцяти років.
— Зрозуміло. А вам відомо, що приїзд на оглядини, розваги і відпочинок здійснюється за ваш рахунок?
— Відомо.
— От і добренько.
— В об’яві я прочитав про молоду лікарку, привабливу струнку блондинку? Її звуть Анжелою.
— Є така…
І… зав’язалося листування пана поляка Збішека із українкою Анжелою (імена в матеріалі змінено).
Анжела в першому електронному листі зізналася, що вона небагата. Живе з матір’ю-пенсіонеркою в маленькій квартирі.
Пана Збішека це не збентежило. Він був заможною людиною. Головним для нього був правильно обраний об’єкт.
Коли листування сягнуло апогею, закоханий в українку поляк отримав листа такого змісту: «Любий Збішек! У мене до тебе є маленьке прохання. У нас на роботі збирають гроші для немічних людей у зв’язку з пандемією, що охопила весь світ. Якщо ти добрий чоловік і хочеш допомогти цим нещасним, то надійшли мені 500 доларів або євро. Для тебе — це дрібниці, а люди будуть тобі вдячні. Твоя Анжела».
Пан Збішек не забарився. Одразу вислав 500 євро. Разом із тим він послав на електронну пошту Анжели цидулку: «Хочу, щоб ти до мене приїхала. Палаю бажанням зустрітися з тобою. Зустріну».
Анжела відповіла: «Я готова їхати хоч на край світу. Але в мене бракує грошей на дорогу. Сам розумієш: важкі часи».
«Про це не турбуйся. Залюбки виконаю твоє прохання».
Анжела отримала черговий «транш» — 500 євро.
Але приїхати до Польщі не змогла.
«Збішек. Вибач. Захворіла мама. Отим проклятим вірусом. Мама в лікарні. Мене те лихо минуло. Був проведений тест».
Поляка не спинив страшний вірус і хвороба майбутньої тещі. Він примчав до України. Але, не знаючи адреси нареченої, звернувся до шлюбного агентства.
Там його радо зустріли. Але без усіляких прелюдій порадили:
— Вам щодо Анжели потрібно звернутися до поліції.
Пан Збішек округлив очі:
— Навіщо?!
— Вам там роз’яснять, — була коротка відповідь.
У поліції пана Збішека ошелешили:
— Тільки не знепритомнійте. Ваша Анжела, кгм, не тільки жінка…
— А хто?
— Вона… чоловік. Він шахрай, і його арештовано.
Блідий, мов стіна, Збішек спитав:
— А фото? Я отримував її фото!
— Шановний пане! У наші часи… Одне слово, то були репродукції із журнальних знімків, що підходили під образ фотомоделі.
Пан Збішек ще дужче збліднув. Мовчки, з розбитим серцем, вийшов із кабінету начальника оперативного відділу.
Співчуваючи поляку, поліціянти допомогли йому дістатися до польського кордону.
Уже на своїй території, мляво крутячи кермо авто, пан Збішек з іронією сам до себе промовив: «Як там у них… Любов страшна. Полюбиш і козла. Козел ти, Анжел…».