У цей день Петро нажебракував небагато, але на пляшку самогону і таку-сяку закуску йому вистачило. До свого житла йти не насмілився – з думки не виходив підвал, у якому лежало заклякле тіло його приятеля. Тож, сивуху вирішив випити на сміттєзвалищі. Пив пожадливо, просто з горличка. Однак хміль не брав. Курив цигарку за цигаркою. Міркував над тим, де він тепер житиме, що буде з ним, коли виявлять труп, і чи запідозрять його у вбивстві?
Було за восьму вечора. Мороз міцнішав. Випито останній ковток оковитої.
З ночі, немов привид, виринув чорний собака.
— Ху! Налякав, га! – відсахнувся Петро. Проте відламав шматок хліба і кинув псу. Відтак мовив. – Ти теж один на цьому світі?
Тварина на мить відірвалася від подачки. Замахала хвостом.
— Їж, їж! Ще дам! – усміхнувся Петро і з сумом продовжив: — Ти ще непоганий собацюра! Йди до людей. Може, хтось прийме. А мені до людей не можна. Лиха я накоїв, дурень… Куди, куди ж іти-то, га?
Але що міг сказати безмовний пес? Жує собі хлібець та хвостом туди-сюди.
А Петро далі веде:
— Ех-хе-хе. Життя моє нікчемне, кінчене. Під потяг кинутися чи що? Але… Але треба було б Вітька по-людськи поховати. Та як?..
Петро відчув, що замерз. Підвівся з ящика.
— Треба йти…
…У вікнах будинку, до якого підійшов Петро, горіло світло. Проте, до двору не дав увійти здоровенний відв’язаний собака.
На ганок вийшла жінка. Побачивши за хвірткою бородатого незнайомця, напружено поцікавилася:
— Ви хто будете?
Петро неоднозначно відказав:
— Ніхто.
Господарці оселі така відповідь не сподобалася:
— Жартуємо по ночах? Чи п’яний? Що треба?
Петро захрумкав снігом. Несміло спитав:
— Ви сестра Віктора?
— Ну.
— Він того…
— Що – «того»?
— Коротше, він мертвий.
— Я знала, що він так кінчить! – наче без співчуття кинула жінка.
Петро сперся об хвіртку.
— Треба було б його забрать-то.
— Де він?
Петро кивнув через плече.
— У підвалі в гаражі. Біля мусорки. Ви, мабуть, знаєте де це.
— Та знаю. А як він помер?
— Помер і все.
— А як вас звать? Хто ви все-таки?
— Ніхто я, — відказав бородань і забрався геть.

* * *

За свої п’ятдесят чотири роки Петро більшу половину з них провів у місцях позбавлення волі. Сидів за різне: розбій, крадіжки, пограбування… Після останньої «відсидки», через пиятику, втратив власне житло. Почав жебракувати. «Постійним» місцем проживання обрав чийсь недобудований гараж, поблизу сміттєзвалища. Ліжко зліпив з напівгнилих дощок, а на «постіль» настягав зі смітника всілякого дрантя.
Одного дня він познайомився з таким собі Віктором, теж жебраком, «життєвий шлях» мало чим відрізнявся від Петрового.
Згодом Віктор поселився у Петра. Разом жебракували й нажебраковане разом пропивали. Часто чоловіки, після добрячої пиятики, сварилися, чубилися. Зазвичай, першим загризався Петро, маючи неврівноважений характер. Коли п’яний, — робився лихий. Ліпше тоді його не зачіпай.
На початку минулого року Петро до гаража повернувся другим. Був напідпитку і з пляшкою самогону.
Віктор спав на своїй лежанці. Від шуму прокинувся. Напівсонно спитав:
— Ти, Петюню?
— Я, я, — відказав Петро, запалюючи свічку. Потім він поникав під своїм ліжком і прохрипів. – Де?!
Віктор прикинувся дурником:
— Що?
— Ти добре знаєш «що»! Усю вижрав?
— Усю, — нарешті зізнався друг по нещастю.
— Нічого від тебе не сховаєш! Не міг дочекатися мене?
— Погано було.
— Пога-ано!
— Я поверну.
— Еге, діждешся!
— Зуб даю на відшиб.
— Побачу. І щоб це було востаннє! А то!..
— Добре, добре.
— До-обре!
Віктор помітив у кишені Петра пляшку. Пожвавішав. Для годиться, поцікавився:
— Де так довго був?
— Не твоє діло! – відрізав Петро.
Віктор — сама люб’язність:
— Та не злися ти.
— А яким мені буть?! – Петро сів на ліжко. – Що моє – не бери!
— Ну, добре, добре, я зрозумів.
— Де зрозумів-то?! – рявкнувши, підскочив Петро. – Це ж не вперше!
Підвівся і Віктор. Торкнув приятеля за плече.
— Вибач. Я більше не буду. Слово даю.
Такий жест Петрові сподобався. Гнів почав з нього сповзати. Подобрішав.
Виставив на примітивний стіл оковиту. Спитав:
— Загризнуть щось є?
— Є,є! – Віктор кинувся до картонної коробки, де зберігалися харчі. – Є хліб, солоні огірки, трохи сала. Є часничок!
— Гаразд, вивертай все сюди! Догонимось.
Жебраки жлуктили адамові сльози і розчулено говорили про прожитий день. А коли Петро вихлюпнув рештки гіркої у свою кружку, Віктор недоумкувато вирячився.
— А мені?!
— Обійдешся, — соловіючи, буркнув Петро. – Ти своє вже вихлебтав! – Він кивнув під ліжко. – Отам стояло.
— Та скільки там було? – обурено проказав Віктор.
— Півпляшки.
— Які півпляшки?! В тебе що – дах поїхав?
Петро відмахнувся:
— Не пихти. Задовбав уже. Вижрало, блін!.. Лафу знайшов! – І він допив горілку.
Віктора охопила злість. Крізь зуби процідив:
— Жлобяра!
— Що? – враз наїжачився Петро. Скреготнувши зубами, перепитав: — Що ти сказав?!
— Що чув, — пробурмотів Віктор.
— Ах ти, чмо патлате! – скочив із-за столу Петро.
— Сам ти…
Віктор недоговорив, бо отримав удар по щелепі і, мов лантух, полетів на бетонну долівку. Виматюкався.
— А-а, тобі ще мало??! – гарикнув Петро, а відтак схопив у кутку гаража половину цеглини і почав нею гатити по Вікторовій голові.
Не знає скільки разів ударив, але спинився лише тоді, коли Віктор перестав борсатися.
— Отак тобі! – Петро пожбурив у куток закривавлений шматок цеглини. – Будеш знать, як роззявляти на мене свою слиняву пащеку.
Потім він загасив свічку і ліг на ліжко.
За кілька хвилин Віктор прийшов до тями. Підповз до стінки і застогнав.
— Не скигли! – зло кинув Петро. – Лежи тихо і мотай на вус, як жить нада!
Віктор стогнав до півночі. Затим затих.
Прокинувся Петро близько восьмої ранку, Поникав очима по гаражу. Співмешканця ніде не було.
Петро зазирнув у отвір підвалу і побачив там Віктора.
— Хм, куди забрався! – І кликнув. – Вітьок, прокидайся. Будемо шукать на похмілля.
Однак приятель не поворухнувся.
— Ей, Вітьок! Чуєш? Воруши маслами.
Ні звуку.
Мороз пробіг тілом Петра. Він зрозумів: Віктор мертвий. Поспіхом прикривши дошками отвір підвалу, Петро забрався з гаража.

* * *

Закінчити життя самогубством Петро не наважився. Не пішов також з повинною до міліції. Проте, вичислити вбивцю правоохоронцям було не складно. Багато хто знав про цих двох мешканців недобудованого гаража.
Петра затримали наступного дня. Проти нього було порушено кримінальну справу за ст.115 ч.1 КК України (умисне вбивство). Згодом відбувся суд. Вирок – 10 років позбавлення волі.
Ось так, жили-були два жебрака. Один пішов на той світ, другий – на довгі роки за грати. І через якісь півпляшки самогону…