Мов весняні струмки, збігають роки… Квітнуть садки, половіють жита, прийшли нові покоління, та не зникають з людської пам’яті події прожитих літ.
У моїй пам’яті до болю в серці закарбувалися події Другої світової війни — ті, яких була свідком, та особисто з рідними пережила. А ще наказ моєї мами мені, семирічній: запам’ятати та розповісти майбутнім поколінням про жахіття війни, які випали на нашу долю…
22 червня 1941 року, між 3 і 4 годинам ночі, мирних жителів вул.Горького міста Новограда-Волинського розбудив страшний гул фашистських літаків, які летіли на схід бомбити Київ. Літаки летіли низько і на маленьких парашутиках спускали ліхтарики, від яких надворі було видко, як удень. Тільки згодом стало зрозуміло, що то фотографували дзот, який знаходився через дорогу по лівій стороні від нашої хати. А вранці по радіо було оголошено, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
Через Новоград-Волинський суцільним потоком рухались війська Червоної Армії. Фашисти швидко наближалися. Наша сім’я була евакуйована з міста.
Вантажівкою доїхали до Києва. Дорогою, у Житомирі, нас бомбили німецькі літаки. У Києві в ботанічному саду чекали потяга до станції Березань. Сиділи у великому страху, бо в небі над нами йшов бій. Фашистські літаки намагалися бомбити Київ, їм протистояли радянські літаки та зенітки. Німцям не вдавалося виконати свої наміри, ми бачили, як падають та горять літаки.
У м.Березані мій батько, Бритов Андрій Хомич, 1902 року народження, став на облік у військкоматі та ходив у ліс на тренування, щоб відновити навики військової справи, бо строкову службу закінчив у 1925 році. Мати, Бритова Зінаїда Василівна, влаштувалась обліковцем на підприємстві громадського харчування.
9 вересня 1941 року батька призвали до лав Червоної Армії. Він викопав на городі нам схованку буквою «Г» два метри глибиною на випадок бойових дій, увечері ми провели його на залізничну станцію.
Через 5-6 днів, увечері, ми з мамою та з бабусею і дідусем, які нас прихистили, сиділи під хатою на призьбі. Було дуже тихо навкруги, аж раптом почули кроки і якийсь дзенькіт. Ми завмерли, а дідусь розгледів німецьких розвідників, які нас не помітили і пішли далі селом.
А на ранок у село на машинах та на мотоциклах наїхало багато німців. Швидко розмістилися по хатах, побігли по хлівах, наловили курей, поросят, почали смажити, варити, митись, голитись, грати на губних гармошках, веселитися. Словом — господарі.
Ми сиділи по кутках і плакали. На третій день, надвечір, по селу, про щось по-своєму волаючи, промчався на мотоциклі німець. Німці повибігали, почали пакувати речі, а від’їжджаючи, закидали хати пляшками з горючою сумішшю. Хати були дерев’яні, і село вмить запалало. А тих, хто вибігали і намагалися гасити, німці розстрілювали. Люди були безпорадні.
Ми з мамою побігли на город у схованку, яку викопав батько. Бабуся з дідусем бігали біля догораючої хати, а мама нічим не могла зарадити — мені ж було лише сім з половиною років, і я, сидячи в схованці, нічого не бачила. Коли стемніло, мама взяла мене на руки і сказала: «Подивись, Лілю, у якому пеклі ми знаходимося. Може, я не переживу війну, то ти про це розкажеш людям».
Коли я озирнулася, то все було червоне: і земля, і небо… Горіли скирти соломи, горів у копицях ще не змолочений хліб, горіли хати, трава, кущі, полум’я закрило небо.
На світанку знесилені люди мовчки стояли біля згарищ. Нас приютила сім’я Коханів, їхня хата хоч трохи вціліла, бо була крита металом. Викопали дві землянки: одну — для людей, другу — для худоби. Наближалась зима, і до великих холодів перейшли жити в хату. Жили впроголодь, дуже бідували.
У 1942 році отримали листа від тітки Надії, яка запрошувала повернутися додому. І в листопаді 1942 року ми повернулися до Новограда-Волинського. У місті господарювали німці та поліцаї, чинились облави, розстріли, молодих людей вивозили до Німеччини. На території СШ №2 і міського саду організували табір для військовополонених та людей для відправки до Німеччини. Табір був обнесений колючим дротом та вишками з озброєними охоронцями. Полонених радянських бійців, поранених, голодних, хворих тримали під відкритим небом, по-звірячому били гумовими палицями та прикладами гвинтівок, розстрілювали, а їх трупи та тих, хто в страшних муках помирав від ран та хвороб, тут же закопували інші полонені.
У будівлі школи №5 німецькі лікарі проводили жахливі експерименти. Серце розривалося від усього, що я бачила, пробігаючи до школи, що знаходилася в приміщенні, де сьогодні розміщена бібліотека (навпроти хлібозаводу), тішилась, коли вдавалося кинути за колючий дріт кусочок хліба чи яблуко — усе, що давали мені до школи. Але згодом охоронці заборонили нам наближатися до огорожі, і я почала ходити іншою дорогою, біля теперішнього медучилища.
Німецький режим викликав у душі обурення та ненависть до окупантів та поліцаїв. У місті почали працювати підпільні організації, підпільна друкарня, організовувалися партизанські загони. Натомість ще більше активізувало свою діяльність гестапо, яке розмістилось у будинку бібліотеки навпроти колишнього кінотеатру, заповнилась в’язниця по вул.Волі.
Кругом текла кров, чулися стогін, крик, плач… Потайні зрадники допомагали фашистам.
Одного дня 1943 року, пробігаючи в школу біля сьогоднішнього медучилища до перехрестя з сучасною вулицею Соборності, я отетеріла: через дорогу, де зараз пам’ятник закатованим підпільникам, стоїть шибениця, на якій висять дев’ять тіл. В одному впізнала Громова — батька моїх подруг, яких розстріляли разом із їх мамою. Здавалося, що все це годі витримати, але тішило те, що наближалася Червона Армія-визволителька. 30 грудня розпочалися бої за визволення міста.
Ми жили в тій самій хаті по вул.Горького — біля того ж доту, що його фотографували німецькі літаки у перший день війни, а потім, при наступі на Новоград-Волинський, бомбила Червона Армія, бо там укріпилися німці. Але бомби поцілили не в дот, а впали біля нашої хати: одна — за 10 м від однієї сторони хати, друга — за 50 м з іншого боку.
Мій дядько, Адам Дмитрович, мав зв’язки з партизанами, організував передачу партизанам двох вантажних та однієї легкової машин, що ремонтувались у ремзаводі, і ми знали, що вже ведуться бої за визволення нашого міста.
У хаті був невеличкий погріб, але ми всі п’ять чоловік там заховалися. Цей погріб зберіг нам життя. У двір в’їхав танк Т-34 і почав стріляти по доту, де були німці, які, у свою чергу, стріляли по танку. Кулі з одного та другого боку летіли через нашу хату. Перестрілка тривала недовго, німці притихли. Раптом ми почули, як хтось зайшов до хати, пройшов по кімнатах, ми завмерли, аж раптом почули: «Есть кто в доме?», і ми зрозуміли, що це — визволитель. Мама з тіткою підняли ляду, вийшли з погреба, почали обнімати офіцера, але він наказав нам заховатися знову, бо бої ще будуть продовжуватися.
Із нами в погребі ховався водій легкової автомашини, переданої партизанам. Він поповз у хату, виглянув у вікно і швиденько назад, та куля наздогнала його, поранила в п’яту. Затягли його до погребу, перев’язали рану. Бій танка з дотом тривав ще кілька годин. Було дуже страшно. Потім почули, що танк виїхав із двору, а дот затих. Хата була посічена кулями, жити в ній уже було неможливо. Та на це ми не зважали. Щастя та радість визволення від фашистів дали нам силу жити далі. Уже всі жили швидкою перемогою.
Через місяць запрацювала школа №3, і я пішла навчатись у 3-ій клас. Мама знову вийшла на роботу до нарсуду, де до війни працювала секретарем. Із лютого 1944 р. ми почали отримувати по атестату гроші від батька. Жили по вулиці Свердлова в окремій квартирі, міська влада турбувалася про сім’ї солдат.
Про це свідчить ще один випадок, який закарбувався в моїй пам’яті. Із Башкирії до нарсуду приїхала працювати суддя, і моя мама, доки не підберуть їй житло, дозволила тимчасово пожити в нас. Та вийшло так, що нас із мамою удвох переселили в кімнату площею 9 кв. м, а суддя зайняла кімнату, у два рази більшу за нашу. У нашій кімнаті не було, де розмістити навіть стіл, де я могла б учити уроки. Про це мама написала татові на фронт, а він, у свою чергу, написав у газету «Правда». Минуло близько десяти днів, і вночі, щоб перевірити наші житлові умови, приїхав кореспондент газети «Правда». А через два дні суддю виселили з нашої квартири.
Таким було моє дитинство — у пеклі війни, у голоді, холоді, стражданнях. Та це нас не зламало.
9 травня 1945 року, о 3-ій годині ночі, по радіо прозвучав голос Левітана. Прийшла довгоочікувана перемога. Люди вийшли з будинків. Ішов дощ, але ніхто на це не зважав, щастю та радості не було меж.
Згодом почали повертатися військові частини. Вулицями Леніна, Пушкіна, Кірова, Житомирське шосе повільно їхали бойові машини, а з обох боків дороги стояли з букетами квітів жінки і діти. Квіти передавали військовим, але багато не встигали їх брати, тому дорога героїв була встелена квітами. Військові на машинах співали, грали на гармошках, нас теж вітали.
Повернення військових тривало і в червні. Та не повертався мій тато, якого ми чекали дні і ночі з 9 вересня 1941 року і вірили, що він живий. І, мабуть, наша віра берегла його від куль. 5 січня 1946 року хтось тихенько постукав у двері нашої квартири, і в тому стуку відчувалось щось до болю рідне та близьке. Миттю відчинили двері — перед нами стояв наш герой, мій батько.
Міцно обнялися і якусь мить мовчки стояли не в силах вимовити ні слова. Пізніше він розповідав, що зі ст. Березань його з усіма мобілізованими чоловіками відправили на оборону Москви. В одному з боїв він був поранений. У шпиталі зустрів сестру мами, Ольгу Василівну, яка до війни мешкала в Москві і була мобілізована на фронт медсестрою. Після шпиталю батько пройшов бойовими шляхами Білорусію до Кенігсберга. Після звільнення Кенігсберга був відправлений на Японський фронт, був демобілізований у січні 1946 року.
Тато всю війну пройшов рядовим солдатом, був п’ять разів поранений. Нагороджений медалями «За оборону Москви», «За звільнення Кенігсберга», «За Перемогу над Німеччиною», «За Перемогу над Японією», двома орденами Червоної Зірки.
Після реєстрації в Новоград-Волинському військкоматі його призначили на посаду директора Ржатківського підсобного господарства, роботу якого потрібно було організувати та забезпечити військові частини міста овочами, молочними та м’ясними продуктами. Такі підсобні господарства працювали, поки не налагодили роботу колгоспи. Учасники війни поверталися на трудовий фронт. Швидко відбудовували народне господарство.
У нашому місті таку роботу очолив визволитель від фашистів майор Большаков. Діти війни виросли, здобули освіту, разом із учасниками війни відбудували прекрасне місто Новоград-Волинський, відбудували країну, вивівши її в 10-ку передових країн світу.