ОНКОДІАГНОЗ — НЕ ВИРОК, А СПОСІБ ДІЯТИ Й НАДИХАТИ ІНШИХ
Ми познайомилися з Анею, коли потрапили до складу делегації з обміну досвідом і полетіли в Німеччину на чотири захопливих, сповнених враженнями дні. Графік перебування за кордоном був насиченим: з ранку до вечора ми відвідували різні організації, німці щедро ділилися досвідом у соціальній роботі з різними верствами населення. Ранок починався з жарту «Біжимо!» (бо ми дійсно бігали, а не ходили — стільки всього хотіли побачити).
І от, коли всі увечері падали з ніг, лише тоді втома Ані ставала помітною. Онкодіагноз і без зайвої метушні забирає в неї багато сил, але про це вона зайвий раз нікому не говорить, мовчки борючись із хворобою. Коли постало питання поїхати за кордон, щоб привезти додому цінний досвід, Аня не вагалася. Вона взагалі рідко вагається, якщо потрібно діяти. Ось чому вона — успішний підприємець, активна в житті громади людина, любляча дружина і мама. Прагне заряджати людей оптимізмом і надихати громаду на звершення. Серед її мрій — зробити життя в місті комфортнішим і не витратити даремно жодного дня. Невипадково Анна Власюк стала моєю новою героїнею в рубриці «Сильні духом». Про таких людей місто повинно знати більше.
— Кажуть, що оптимісти — це люди, котрі багато всього в житті пережили, і що сильних людей з легким минулим не буває... Ти з цими твердженнями згодна?
— Оптимісти не лише багато пережили, а й не бояться ще багато пережити, прожити, досягнути. Бути сильними за характером — якість мудрих людей, і залежить вона не від кількості прожитих років, а від пережитих обставин, через які сприймаєш, розумієш, ставишся до усього, що оточує тебе, поіншому. Нерідко будуємо себе і свій характер із каміння, яке в нас кидають. Але коли після пережитого розумієш, що час швидкоплинно і невблаганно спливає, хочеться відчути і зробити ще більше.
— Твоя історія внутрішніх змін почалася, коли в тебе діагностували онкозахворювання щитоподібної залози. Наскільки важко було сприйняти складний діагноз?
— Це сталося у 2015-му році. У мене діагностували медулярну карциному четвертої стадії — дрібноклітинний варіант із масивними множинними метастазами. Про це я дізналася за три місяці до виходу на роботу з декретної відпустки. Вона в мене тривала шість років, оскільки мала поставити на ноги сина, який народився в 2011-му з патологією кишківника (хвороба Гіршпрунга, субтотальна форма). Я ще не встигла оговтатися після пережитого з сином, як змушена була лягти сама «під ніж», бо інших варіантів у моєму випадку, на жаль, немає.
— Чим став для тебе онкологічний діагноз: уроком, випробуванням, способом щось змінити у своєму житті?
— Він поєднав у собі все: випробування, виклики, боротьбу, переосмислення життя і цінностей, можливість стати прикладом у боротьбі за життя, за мрії, які хочеш встигнути втілити, незважаючи ні на що. Разом із тим, звісно, були й інші, сумні атрибути таких діагнозів: біль, сльози, безсилля, виснаження, невпевненість у тому, що завтра зможеш сказати «добрий ранок» або «на добраніч». І лише бажання підійматися і йти до мети мені неабияк допомагає.
— Скільки років ти хворієш? Чи змінилося твоє ставлення до хвороби за ці роки?
— Зі своїм діагнозом я живу. Те, що не сприймаю хворобу як вирок, робить мене переможцем у цій боротьбі ось уже п’ять років. За плечима чотири операції з видалення метастаз, як результат — рубці на шиї. На жаль, це ще не кінець, бо аналізи свідчать, що десь там «зараза» є, а знайти її не можуть. КТ, дві біопсії, сцинтиграфія, ПЕТ-КТ — багато обстежень пройдено, попереду ще не один бій. Тому для мене час є безцінним, витрачати його без користі не маю права. Хтось там на небі дає мені час побути з рідними і зробити більше добрих справ.
— Непросто було повернутися до активного життя?
— Усьому, чому сьогодні присвячую себе, передувала затяжна депресія і моя замкнутість у собі. Причина полягала в зневірі і комплексах, викликаних новими обставинами. У голові на певний час поселилися сумні думки, мовляв: це кінець, рубці після операцій — то жахіття, на роботу мене не візьмуть, не маю сил, усе погано... Потім я зрозуміла, що життя продовжується в будь-якому випадку, тож хочу звернутися до людей: у разі проблем не вирушайте гіршим шляхом, не зациклюйтеся на проблемах. Замість того, аби думати про поганий розвиток подій, краще живіть і дійте!
— Хтось допоміг тобі ці важливі речі усвідомити?
— Рушійною силою стали чоловік із сином. Вони ніколи не нагадують мені, що я хвора, тримають мене в життєвому тонусі: «Мамо, я хочу оте», «Кохана, а давай оце ще зробимо». Прості, буденні прохання не дають мені зануритися з головою у світ хворої людини.
— Ти двічі подавала свої пропозиції на «Бюджет участі», у центральному парку реалізовано ваш із чоловіком бізнес-проект. Розкажи про це, будь ласка.
— «Мультяшки» для нас із чоловіком — це більше, ніж бізнес-проект. Він став частиною нашого життя. У нього вкладені душа, здоров’я, зусилля, бажання створити в місті невеличкий, але такий бажаний і батьками, і дітьми куточок щасливого дитинства.
— Звідки в тобі прагнення постійно щось реалізовувати, жага до новаторства, попри проблеми зі здоров’ям?
— На ідейність надихає дітвора. Коли бачу, як на майданчику кипить життя, то хочеться малим живчикам придумувати щось нове, враховуючи можливості нашого скромного сьогодення у сфері дитячих розваг та відпочинку.
Я не перша і не остання, хто говорить про те, що місто задихається від стереотипних підходів у керуванні, від пережитків пострадянських часів. Часто доводиться чути, як наші мешканці із захопленням обговорюють появу сучасних парків, споруд, комфортних умов дозвілля в інших містах, але не в рідному. Ми не звикли до того, що в рідному місті теж можна комфортно жити, не звикли самостійно прагнути цього, вимагати потрібних дій від влади.
Нас усіх гнітять дороги, тротуари, парки, відсутність буденних зручностей (зупинки, туалети, сміттєві урни), але не всі діють. Для мене найболючішим є те, що наші діти зростають у занедбаному середовищі і сприймають це як належне. Час вимагає від нас уміння чути, бачити, розуміти, діяти.
— Ти справді дуже активна в громадському житті, маєш власну позицію щодо подій у місті, не боїшся публічно висловлювати гострі думки. Чи не було б легше тихенько відсидітися на дивані і поберегтися?
— Через хворобу я не настільки активна, як мені того б хотілося, але переконана: кожен із нас має розуміти, що своїм прикладом, діями чи бездіяльністю ми творимо майбутнє. Бездіяльність породжує, підтримує безлад, безвідповідальність і безкарність винних. Не треба боятися говорити правду. Люди бачать, оцінюють, розуміють і обов’язково підтримають, бо всі стомилися від нелегких випробувань, які доводиться переживати кожному. У вільні хвилини, яких небагато, хочеться відпочити в оточенні прекрасного, комфортного. Маю на увазі безпечні і зручні тротуари, парки, море квітів, фонтани, архітектурні споруди, дитячі майданчики тощо. Не пам’ятаю, хто сказав, що дурень шукає щастя десь, а мудрий плекає і дбає про нього поруч. Мені понад усе хочеться бути мудрою і жити поряд із мудрими людьми.
— На шляху реалізації проекту дитячого ігрового майданчика в парку авторам «Мультяшок» довелося відчути всі «принади» розвитку малого бізнесу в нашому місті. Це справді так складно?
— Коли я прийшла в міську раду і розповіла про свій задум, написала заяву, узгодила з відповідальними посадовими особами всі моменти, то спочатку здавалося все просто, що тебе підтримають. Але тоді ніхто не сказав мені, що доведеться три роки «митарствувати», щоб працювати законно і на рівноправних умовах. «Митарствувати» — саме так на одному з прийомів охрестив мої ходіння з кабінету в кабінет, від начальника до начальника екс-міський голова Віктор Весельський.
За три роки я написала десятки листів із пропозиціями (частина з яких — досі без відповіді), добрий десяток комісій, які іноді доводили до сліз через незрозумілі, недолугі приписи і звинувачення. Найбільше боліло від нерозуміння того, чому влада замість сприяння бізнесу водить тебе довгими коридорами бюрократії. Хочеться вірити, що все напрацьоване й узгоджене з депутатами вступить у законну силу і дозволить нам, підприємцям, відчувати впевненість у завтрашньому дні. Адже прагнемо розвиватися, поліпшуючи умови місцевого благоустрою. Сподіваюся, найближчим часом буде сесійно погоджений договір-сервітут, яким вирішили врегулювати це питання на взаємовигідних умовах для обох сторін.
Хочу подякувати всім батькам, які нас підтримують. Завдяки їм у нас не опустилися руки. Люди приходили, пропонували підтримку, бо бачили, з якою самовіддачею і турботою ми з чоловіком працюємо в «Мультяшках».
— Один у полі — це воїн, згідно з приказкою, чи все ж таки ні? Що зрозуміла ти, отримавши новий досвід роботи?
— Я вірю, що в єдності сила, бо один у полі — не воїн. Ця істина написана гірким досвідом. Турбує питання: якщо влада бачить, що робиться добра справа (коли я, скажімо, хочу облаштувати комфортний благоустрій на території), то чому не поспішає назустріч із пришвидшенням та спрощенням процедури, яка б підтримала місцевих підприємців? Згадайте історію підприємця, який встановив статую Діви Марії біля свого кафе в парку, прагнучи облаштувати прилеглу територію, і на цьому шляху йому довелося стикнутися з масою проблем! На жаль, ми теж таке відчували в контексті реалізації свого проекту. У моєму розумінні розвиток і підтримка малого бізнесу — це чіткі, взаємовигідні, а головне — рівні для всіх умови.
— У минулому ти працювала в поліції, звідки довелося піти через хворобу. Не скучаєш за правоохоронними органами?
— Ця робота відіграла важливу роль у становленні моїх вольових якостей і загартуванні характеру. А ще вона визначила мою жіночу долю, оскільки в поліції я зустріла свою другу половинку. Про ті часи згадую з тугою, бо, як кажуть, це було моє. Хоча вже за півтора місяці служби довелося писати рапорт на звільнення… Але завдяки мудрому керівнику, я ще дослужила до майора міліції. В особову справу свої корективи внесла хвороба, яка раптово зробила роки життя не просто спогадами, а історією.
— Історія вашого з чоловіком кохання вражає, адже ви разом і в радості, і в горі. За цю підтримку ти дуже чуттєво подякувала Василю в привітанні з його днем народження у Фейсбуці. Багатьох випробування ламають, на жаль. А який ваш рецепт сімейної гармонії?
— Рецепт сімейного щастя для нас один і на всі випадки — бути разом і в радості, і в горі. Звучить банально просто, але не просто в житті, яке диктує свої правила. Дехто заздрить результату, але мало хто знає, що доводиться пройти на шляху його досягнення. Переконана, слід цінувати тих, хто з нами поруч і хто за жодних обставин не дає нам відчути себе самотніми чи беззахисними. Не треба соромитися зізнаватися у своїх помилках, адже ми стаємо мудрішими. На мою думку, найбільша провина в житті людини (не лише подружньому) — невдячність. Наша історія подружнього життя налічує десять томів-років, вісім із них — це боротьба за життя, у якому я маю все: люблячого чоловіка, красунчика синулю, найкращих батьків, власний дім й усе в ньому, але не маю здоров’я і права бути слабкою…
— Яка твоя участь у ГО «Матусі Н-В». Чим зараз займаєтеся?
— Ця громадська організація об’єднує жінок, котрі займаються улюбленою справою, а головні в цій справі — діти. Я їх підтримую й по можливості допомагаю, бо непросто організувати проекти в умовах непростої співпраці з владою, треба пройти багато узгоджень. Пригадую, коли познайомилася з дівчатами, котрі створили ГО, то першою ідеєю, з якою ми пішли на прийом до міського голови, була пропозиція організувати заходи для дітей в один із вихідних днів. Для цього потрібно було зробити вулицю Героїв Небесної Сотні непроїзною на певний час. У наших планах було залучити дітей та молодь, які б отримали можливість показати свої таланти. Представники влади зробили вигляд, що почули, але… нічого не зробили. Мали розглянути наш лист на комісії з дорожнього руху, ще на якійсь комісії з нами мали зустрітися відповідальні посадові особи, а в результаті — навіть відповідь на наше звернення не надали. Якщо щось доводилося з владою погоджувати, то зі «скрипом».
— Ти розповідала, що коли дізналася про свій діагноз, і тобі стали співчувати, то сказала тоді, що все не так страшно і що про тебе ще в газетах напишуть. Про тебе дійсно пишуть, бо такі люди вирізняються з маси. Очевидно, у цьому бачиш свою особливу місію?
— Боженька почув мої слова і я можу своїм прикладом, хоч і не найкращим у контексті здоров’я, але переосмисленим у баченні речей, ставленні до людей, розумінні життя,
яке швидкоплинне і непередбачуване, достукатися до сердець. На жаль, багато з них скам’яніли, зачерствіли, але кожен глибоко в душі прагне доброти й тепла. Ми стомилися від стресів, тому важливо дарувати іншим віру, надію на краще. І починати потрібно з себе.
У житті завжди будуть проблеми. Вибір за нами: нити або вирішувати їх. Не хочу, щоб мені співчували. Я хочу, щоб мене розуміли, підтримали, і не обов’язково фізично чи матеріально. Я впораюся. А коли не знаю, що робити далі, — роблю крок уперед. Переконана, що нас не повинні поєднувати біда, горе, сльози... Нас повинні поєднувати добрі, людяні якості. Не чекаймо, що для чогось прийде час, бо він лише спливає. Жити, відчувати, любити, розвиватися, підтримувати одне одного потрібно тут і зараз.
— Дякую, Аню, за відверту розмову і за життєву силу, яку ти даруєш своїм умінням не здаватися ніколи.
— Тобі теж дякую за цікаву розмову і за моральну підтримку!