АБО ЯК ЗАВЖДИ ВИГЛЯДАТИ СТИЛЬНО, — НАВЧАЄ 85-РІЧНА АКТИВІСТКА З «ПЕРЧИКОМ»
Люди з «перчинкою» в будь-якому віці залишаються особливими, яким би чином не випробувало їх життя. Нудними, нецікавими для інших вони ніколи не стануть.
Ось і Лілія Андріївна Прокопова у свої 85 (!) — помітна дама: завжди цікаво одягнена, із яскраво нафарбованими губами й на підборах. У Новограді її знають як екс-начальницю місцевого поштового відділення — 20 років керувала цією організацією. Загалом на пошті пропрацювала довгих чотири десятки років. Лілія Андріївна — заступниця голови ветеранської ради міста. Найбільше пишається своїми двома відзнаками — орденом «Звягель» і «Ветеран праці».
БІГАЄ, НАЧЕ МОЛОДА
Часто нам із нею доводиться стикатися по роботі — спілкуємося, коли ветерани подають свої матеріали в газету. Та й за примірником свіжого номера від них завжди хтось приходить до нас. Днями ветерани зірвали дедлайн, тому в Лілії Андріївни залишалося зовсім обмаль часу добратися в редакцію. Уявіть наше здивування, коли бабуся «влетіла» в редакцію на каблуках. «Ну, ви й дали жару!» — здивувалися ми такій спритності. «Ха-ха! Ви не знаєте, із ким ви зв’язалися», — усміхнувшись, підморгнула жінка. І я зрозуміла, що вона, як уособлення нестаріючої душею людини, стане героїнею мого наступного матеріалу. Заодно й про моду поговоримо.
— Ліліє Андріївно, розкажіть, як одягалися жінки в часи вашої молодості. Адже тоді ніхто не демонстрував свої принади відверто, як зараз?
— Так. Жодних декольте і коротких спідниць не було, це правда. Багато речей тодішні модниці не мали. Мій батько був на японському фронті й привіз додому японський шовк: мені на форму — коричневий і білий, мамі — інші кольори. Шкільна форма була під шийку, комір-«стоєчка», із білим кружевом.
У 52-му я закінчувала школу, на випускний спеціально ніхто нічого не шив — не було грошей і з чого пошити. Я позичила в сусідки спідницю-кльош і білу кофту з вишивкою, а на другий день повернула. Сусідка моя була племінницею генерала Ракова, то в неї було що одягнути. Для більшості не так важливо було, хто в чому одягнений. Столи на випускний теж накривали. Як треба було, то й кабана батьки купляли і пекли ковбаси, шинки. Нам, випускникам, напої солодкі наливали, а батьки горілки трохи випивали. Гуляли до ранку, світанок зустрічали. Я навчалася в третій школі.
«НАПІВМЕРТВІ ЛЮДИ В КОНЦТАБОРІ СТОЯЛИ, ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ»
Під час окупації Новограда Лілія Андріївна пішла в школу, три місяці разом з однолітками навчалася «з подачі» німців.
— Я не боялася, бо була дитиною, бігала собі в школу. Ми жили по вулиці Горького, недалеко від кладовища. На території другої школи, як відомо, був концтабір. Там стояли вишки з німцями, навколо бігали вівчарки. Усіх полонених сюди звозили. Знищено було 44 тисячі людей з міста і багатьох навколишніх районів. Їсти полоненим не давали, щоб вони швидше померли. На вулиці спали під відкритим небом. Хто не витримував, — помирали, хто виживав, — їх на потяг і висилали.
Зранку, як бігла до школи, мама давала з собою чи кусень хліба, чи млинця якогось. Пам’ятаю, як напівмертві люди в концтаборі стояли і дивилися на мене гололодні. Щоразу щось їм кидала з їжі, багато хто так робив, а потім німці помітили це і заборонили.
Після звільнення від окупації в місті одразу все запрацювало. Це було нагальною необхідністю. Пошта запрацювала, шпиталь — пораненими його забивали. Ми концерти давали на підтримку солдатів, шили їм кисети (торбинки для тютюну).
Упродовж війни всі сім’ї дуже потребували чоловіків. Зараз їдуть чоловіки на заробітки, але час від часу повертаються. А у воєнний час не знали подекуди, чи живий той батько, син, чоловік... Похоронка не прийшла — і добре, але ж багато було безвісти зниклих. Коли Новоград звільнили, на третій день ми отримали від батька листа, де він просив сусідів повідомити, де його родина. Польова пошта добре працювала.
Один зі страшних спогадів того часу — бачила повішених підпільників у нинішньому Сквері Слави. Серед них був батько моїх сусідських подруг із сім’ї Громових. То був для мене найбільший шок, для дитини. Тепер щоразу, як проходжу повз, здригаюся від тих жахливих спогадів 80-річної давності.
40 РОКІВ НА ПОШТІ, ЯК ОДИН ДЕНЬ
Після школи, у1953-му, Лілія Андріївна пішла працювати на пошту, її загальний трудовий стаж нарахував 40 років. Хто з нею працював, завжди дивувалися, що навіть в ожеледицю вона завжди була «у формі» і завжди — на підборах.
— Мені не личить на низькому ходу, — каже жінка. — Шкода, що хатнього взуття немає на підборах. Якби було, то носила б. Ноги болять, як без них походжу.
— На вулиці є два типи жінок: одні заклопотані увесь час, із торбами бігають, інші — доглянуті, на них приємно зупинити погляд. Я так розумію, що ви до другого типу по життю відноситеся?
— Я завжди це поєднувала (сміється — авт.). В одну руку — пакет вагою 10 кілограмів, в іншу — такий же. Чоловік працював на машинобудівному заводі, по магазинах не було коли ходити. Усе було на мені: і робота, і діти, і підбори (сміється — авт.). І я з усім справлялася.
— Тобто, ви переконані, що жінка завжди має виглядати гарно?
— Так. Це в мене від мами — доглядати за собою. Не було модних журналів і телепередач, тому дивилися ми на жінок, котрі були поруч. Досі на старих фото люблю спостерігати, як ще до війни жінки були скромно одягнені, але завжди мали зачіски й одяг зі смаком. Навіть на фото 33-го року, коли був голодомор, подивіться, які вони гарні (показує фото з альбому — авт.). Мої мама, тітка принаймні такими були, і діти мої такими виросли. Пригадую, кажу синові: «Сашко, по воду сходи», а він мені: «Мамо, я в спортивних штанах не піду». Соромилися виходити на вулицю негарно одягненими.
«ЗРОБІТЬ НАМ СТРИЖКУ, ЯК У ЛІЛІЇ АНДРІЇВНИ»
У перукарні укладка коштувала 45 копійок, для прикладу, чорний круглий хліб — 16, батон — 22 коп.
— Перукарня була в бані на Щорса, там працювла перукар Надія, я до неї ходила. Ми працювали у сфері обслуговування, я завжди дівчат навчала, що маємо бути красунями: напрасований одяг і голова — щоб завжди були в порядку. Як кажуть, за одягом зустрічають, а проводжають за розумом. Казала: «На нас люди дивляться, тому треба виглядати завжди на відповідному рівні». І колеги мене слухали. Хоч зарплати були невеликі (як я починала працювати, то мала зарплату 36 рублів), але укладка — то було святе. Як зараз кажуть, — частина іміджу. Дівчата мої, коли приходили до перукаря, то казали: «Зробіть нам стрижку, як у Лілії Андріївни».
КОЛЕГИ ДОСІ ВДЯЧНІ
Свого часу начальниця пошти механізувала доставку преси — спеціальні транспортери встановили, щоб допомагали листоношам. Добилася в обласного керівництва три автівки «Волги» для доставки працівників. Під час її керівництва в 60-х роках почали встановлювати абонентські шафи. Були збудовані 18 нових поштових відділень, усі приміщення перевели на водяне опалення. Преса, за будь-яких умов, завжди мала доставлятися вчасно і без скарг — це була професійна вимога.
Колеги ще довго після виходу на пенсію дякували колишній начальниці за поліпшені умови праці. А тоді, якщо й траплялися скарги за несвоєчасність доставки газет, то за це можна було поплатитися 13-ю зарплатою або іншою серйозною доганою.
Пошта все ще має перспективи, вважає Лілія Андріївна. Зросла, наприклад, кількість листів (як не дивно, в епоху електронної пошти). «А як же без справжніх листів? Лист є лист, — каже людина, котра в поштовій сфері працювала майже півстоліття. — Та бабусі й досі хочуть надсилати онукам посилки, а «Укрпошта» робить це дешевше, як не крути, ніж модні кур’єрські служби доставки». Хоча для багатьох пенсіонерів і поштові послуги є дорогими».
У ЛИСТАХ ТРАПЛЯЛИСЯ І ЗРАДИ, І ЛЮБОВНІ РОМАНИ
Цікаво розповідає Лілія Андріївна про нероздані листи, які не знаходили своїх адресатів. «Які були освідчення, закохані розповіді… Досі пам’ятаються ті палкі, душевні почуття, якими люди ділилися в листах», — згадує жінка. — А ще була така історія. Жінка прийшла до мене і розповіла, що в кишені чоловіка знайшла лист від коханки. Просила, якщо прийдуть на відділення її листи поштою, то щоб ми їх не видавали. Питала мене, яким чином це можна зробити? А я її присоромила: навіщо вона в кишеню до чоловіка полізла? І чому та коханка заважає їй зараз, коли чоловік уже вдома? Повернувся ж до неї. Навіщо собі життя ускладнювати?».
Коли з душею до роботи працівники наші ставилися, то люди їх просто обожнювали. Особливо, коли приходили листи від дітей, коханих. Вдячність — найкраща винагорода. А коли траплялися скарги від незадоволених абонентів — то був серйозний удар для репутації всього колективу.
ДВІ СУКНІ: ЗИМОВА І ЛІТНЯ, АЛЕ ЯКІСНІ
— З віком у жінок пропадає бажання гарно виглядати, слідкувати за собою. А у вас чому не пропадає?
— З жінками-песимістками, які не хочуть за собою дивитися, я завжди боролася і борюся досі, оточую себе лише однодумцями. Як щось йду купувати собі, то запрошую подруг, щоб порадили, що краще купувати.
Колись побувала на екскурсії в Казані, екскурсовод нам розповіла, яке гарне вбрання, прикраси, вишиті чобітки носили татарки. У них вважається: якщо жінка не має красивої біжутерії, то вона себе не поважає. А я подумала: «Чому ж я себе не поважаю?» Адже нічого собі такого не купляла, бо все було дітям. Після того я жінок стала навчати, щоб поважали себе.
Зараз онуки й діти мені часто роблять подарунки, тож я собі не відмовляю ні в чому. Знаєте, не можу навіть вдома ходити аби в чому. Те, що колись на роботу носила, тепер одягаю на город (сміється — авт.). Навіть шортики в мене є!
— Навіть шортики у вас є?
— Так, а що? (сміється — авт.). — У мене ж сусідки всі молоді, їм по 60 років, а відставати не хочеться від них. Обов’язково губи в мене нафарбовані, бо сушаться, а помада зволожує. Навела макіяж — і зовсім інша жінка! Я навіть раджу, коли ховають наших жінок-ветеранів, щоб припудрили, губи підфарбували: «Жінка повинна завжди бути красивою. І при житті, і коли йде».
— Як вам раніше вдавалося виділятися в суцільному дефіциті всього в радянському суспільстві?
— Я купувала все дороге. Завжди жила за принципом: ми не такі багаті, щоб купувати дешеве. У мене раніше було дві сукні: зимова і літня, але вони були якісні, дорогі, тому всі думали, що я заможна. А ще я купила колись каракулеву шубу на виплату і десять років її носила, ще й потім з неї доньці пошила полушубок. Такі речі себе завжди виправдовують.
Траплялося, колеги щось гарне побачать й агітують купити: «Ліліє Андріївно, там такий гарний костюм продається!» Так придбала один дорогий костюм із люрексом, горохового кольору. І на весіллях я потім у ньому була, і на нарадах. Хіба що на роботу щодня не одягала.
БАЛУВАЛИ ПОДАРУНКАМИ
У неї — троє дітей, 7 правнуків, 5 онуків. «Яке гарне у вас пальто», — кажу, переглядаючи фото з сімейного альбому. Комір — оригінальний, витягнутий трикутником. Не такий, як усі носили того часу. Багато її речей вирізнялися акцентами. «А що в мене негарне є?» — впевнено запитує бабуся. І додає, що ці фото — це приємні миттєвості життя.
— Чоловік Володимир, з яким ми прожили 62 роки, мені завжди намагався догодити. Купував вбрання і подарунки. Пам’ятаю, подарував мені пляжний костюм: купальник із халатиком. Знав мій смак, розміри. Хотів, щоб я гарно виглядала.
Вона любить квіти і має диплом переможниці в конкурсі «Моє квітуче місто». Може б, уже й закинула це заняття — через вік, але, маючи почесну відзнаку як одна з кращих господинь, Лілія Андріївна не здається і продовжує саджати клумби.
Жінка все своє життя прожила в Новограді, завжди була і продовжує бути активною, непосидючою. Свого часу брала участь і в хорі зв’язківців, і в лижних змаганнях, і в якихось конкурсах.
З дитинства, каже, постійно бігала, ніби й ходити не вміла. Напевно, успадкувала цю енергійність від батьків, що й досі допомагає їй тримати себе в хорошому життєвому тонусі.
Колишнє покоління, виявляється, має багато таких енергійних прикладів. Найстаріші члени ради ветеранів, розповіла Лілія Андріївна, до останнього дня роблять фізкультуру. І хоч у їх ветеранській організації залишається все менше людей, але вони гуртуються.

Коли ми йшли фотографуватися, Лілія Андріївна потурбувалася, чи не «з’їла» вона губи. Переживала, чи не треба прикріпити на жакет усі ордени. Зовнішній вигляд для неї продовжує бути важливим. І це її виділяє з-поміж натовпу — бабусю, яка йде на підборах вулицями міста і нагадує своїм виглядом, що жіночність віком не обмежується ніколи.
Жакет, у якому вона прийшла на інтерв’ю, свого часу був пошитий за викрійкою з модного журналу «Бурда». Перед виходом на пенсію жінка зробила собі подарунок. Це вбрання досі її виручає на всі випадки життя.
Девіз Лілії Андріївни: «Я люблю тебя, жизнь, и хочу, чтобы лучше ты стала!» Оптимізм усе ж таки робить людину щасливішою.