«Дєда»

Опецькуватий дідок зайшов до магазину й спроквола ступив до прилавка.
Обличчя його вкривав рясний піт. Старий важко посапував. Витерши хустинкою масне обличчя, безцеремонно звернувся до продавчині:
— Пиво є, дівахо?
— Он стоїть! — у тон нахабному товстуну відказала молодичка. — Яке вам?
— «Живе».
— Скільки?
— Три. Склотару візьмеш?
— Ні.
— Чому?
— Ми не приймаємо посуду.
— Дожилися, — буркнув старий, шукаючи гроші в кишені широких темних штанів.
Аж тут з-за спини діда вистромила голівоньку кучерява, світловолоса дівчинка. Було їй років п’ять-шість. Смикнувши діда за штанину, білявка попрохала:
— Дєда, купи мені зернят. Купи, дєда.
— Чого тобі? — старий невдоволено нагнув голову до малечі.
— Купи мені отих зернят.
— Де ти їх тут уздріла?
— А он. Під склом.
«Дєда» насупився. Сердито кинув:
— Терпіти не можу тих, хто тими зернятами плюється! Тьху! Убив би! Жінка ото як купить, я за них і — у відро! Кажу, йди до сусідки й плюйте там одна одній у морду! Тьху!
— Дєда, — дівча знову смикає діда за штани. — Вони почищені. Купи.
— Не куплю! Он краще пива зі мною випий.
— Не хочу я пива, — похнюпилася дівчинка.
Спантеличена продавчиня німотно спостерігала цю сцену. Дивилася, як дід незграбно запхав до пакета три пляшки «Живого» і, навіть не подякувавши господарці торгової точки за турботу, незграбно посунувся до виходу.
За ним дріботіла засмучена білявка.
Та вже у дверях її наспіла молода продавчиня й сунула тій у кишеню шортиків дві пачечки лущених соняшникових зернят.
— Спасіба! — подякувало дівча і з радісними очима пострибало на сходинки магазину.
Продавчиня ж, повернувшись за прилавок, скептично кинула:
— Дєда…
Микола МАРУСЯК