ДО РІЧНИЦІ НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО Й ВІЙСЬКОВОГО ДІЯЧА ОЛЕГА ШТУЛЯ-ЖДАНОВИЧА
1 липня 1917 народився український політичний і військовий діяч Олег Штуль-Жданович (1917-1977). Народився в сім’ї священика на Житомирщині, учився у Варшавському університеті. У студентські роки був активістом українського студентського товариства, вступив до ОУН.
Із середини 1930-х підтримував дружні стосунки з відомими поетами Оленою Телігою та Євгеном Маланюком, що окреслило вибір дороги в політичному житті. Переїхавши до Праги, починає працювати в культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич. Одночасно дописує в журнал «Вісник», який редагував видатний ідеолог українського націоналізму, літературний критик і публіцист Дмитро Донцов.
Під час Другої світової війни був одним із найближчих соратників О.Ольжича. Член похідних груп ОУН. В окупованому нацистами Києві у вкрай небезпечній атмосфері співпрацював з газетою «Українське слово». Брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, представник голови ОУН А.Мельника при штабі УПА «Поліська Січ». Став співредактором газети «Оборона України». Наприкінці 1943 р. потрапив у полон до гітлерівців, перебував у концтаборі Заксенхаузен.
Після війни знову почав активну націоналістичну діяльність: їздив по репатріаційних таборах, допомагаючи українським військовополоненим і біженцям, писав статті, займався організацією в Парижі приміщення редакції і друкарні «Українського слова» та від 17 жовтня 1948 відновив видання тижневика як органу ОУН.
У 1955-1964 р. — член ОУН. Після смерті А.Мельника в 1964 р. виконував обов’язки голови ОУН. У 1965 р., 1970 р. і 1974 р. був обраний головою ОУН.
Належав до прихильників консолідації всіх українських національних сил на базі Української Національної Ради, став одним із співзасновників СКВУ. Автор багатьох статей і теоретичних досліджень, частину з яких зібрано в книзі «Ціною крові» (1997 р.). Помер у Торонто. Похований на кладовищі Bound-Brook (Нью-Джерсі).
«Із прибуттям Олега Штуля-Ждановича у Францію в 1948 р. пов’язані мої юні спомини, — пише Василь Михальчук. — Я мав тоді 26, а Штуль-Жданович — 31 рік. Був я тоді студентом у Нансі і проходив промислове стажування, а Олег щойно прибув до Нансі і відшукав мене за допомогою полковника Петра Закусила, який уже 15 років прожив у цьому великому французькому місті. Радість від несподіваної зустрічі була в нас неймовірна, і ми проговорили цілу ніч у мене на квартирі. Я мав точні вісті про несправедливо загиблого його брата Василя в 1943 році, а Олег розповідав мені про радощі й горе Золотоверхої столиці на переломі 1941 і 42 років. Кілька днів згодом Олег одержав спрямування на роботу до місцевої металургії, але дещо згодом український Париж вирвав його звідти і перевів до себе, де на нього чекали руїни Української друкарні та її тижневика «Українське Слово». Український Народний Союз поставив їх на ноги перед війною, і вони вірно служили українській визвольній ідеї. Тепер треба було все підносити з руїни і відбудовувати. Задум видавався божевільним, але за нього взялися такі, не менш «божевільні» як, власне, Олег Штуль та його друзі: Олександр Бойків, Любомир Гузар і Володимир Лазовінський. Уже під кінець того самого року почало виходити «Українське Слово», а в першій половині наступного — відкрила двері Українська друкарня.
Пророблене діло було велике. Воно засвідчило методичність Олега у підході до задуманого підприємства, послідовність у праці, поміркованість, терпеливість, толерантність у зносинах із людьми і велику особисту культуру. Це було велике досягнення нового редактора. Але тільки в очах і думках спостерігачів, бо сам він був завжди неймовірно скромний і уникав розмови про себе, коли таку розмову хтось починав.

Крім відповідальності за газету, Організація Українських Націоналістів призначає його своїм тереновим провідником у цій країні, і він успішно відбудовує, зміцнює і поширює її мережу. Крім уваги до місцевих справ, його зір переходить кордони Франції і проникає у всі інші країни Європи, Америки та Австралії. «Українське Слово» стає органом ПУН. Воно віддзеркалює програмово-політичні спрямування ОУН, а, розходячись у всі закутки українського культурного світу, газета стає прожектором на всю складність визвольної справи України і представляє її перед громадою. На сторінках газети друкуються найталановитіші представники української діаспори, вважаючи за честь виступити в газеті, редактором якої є Олег Жданович.
Коли в 1964 році помирає полковник Андрій Мельник, голова ОУН від 1938 року, організація спонтанно вибирає на свого третього з черги голову, після полк. Євгена Коновальця і полк. Андрія Мельника, легендарних командирів київських Січових Стрільців у Визвольних Змаганнях України 1917-1919 років, Олега Штуля-Ждановича. Паризький майдан стає всеукраїнським.
Часто стрічався я з Олегом на рю дю Сабо, де він щоденно виготовляв нові числа газети, редагував матеріали організаційних видань, писав статті до інших еміграційних періодик і довгі листи до політичних друзів ПУН чи до приятелів, з якими утримував завжди приязні зносини. Спостерігаючи за цією незвичайною людиною, у мене, як і у всіх інших спільних друзів, виникало завжди одне і те саме питання: у чому лежить секрет його організації часу, щоби все в пору зробити і не бути в довгу ненаписаним листом чи незробленим ділом. І відповіді ми не мали. Олег Жданович усміхався, коли йому ставили таке питання, і казав: «Щоб могти, треба хотіти».
І справді, крицевою силою волі була сповнена душа Олега, але маніфестувалася вона перед співрозмовником лагідною і доброю усмішкою. Таку саму усмішку мав завжди полк. Андрій Мельник у своїх спілкуваннях. Ті два великі громадсько-культурні діячі і політичні мужі мали вроджений дар усміхатися до людей не тільки устами, очима чи порухами облич, а всією постаттю і настановою. Влучно це відмітила поетеса Марта Калитовська і сказала: «Що найбільше вражало під час зустрічі з редактором Штулем, то теплий погляд його синіх очей, які завжди світилися усмішкою…» Марта вважала, що це головна прикмета великих провідників. Прикмета погідного погляду Редактора, як ми всі його називали навіть тоді, коли Олег Жданович став головою ПУН, мала властивість прояснювати складні ситуації, і співрозмовник почував себе в затишку, слухаючи його. Ця прикмета мала велику інтегруючу силу, і Олег противників не мав. Крім того, Олег був обдарований логічним даром мислення, і в трудних питаннях, у яких він не був спеціалістом, проводив розчленування всієї проблеми на найпростіші елементи, і тоді висновок ставав очевидним. Аналітична його спроможність, вдала оцінка кожної ситуації підказувала Олегові успішне прогнозування з конструкції думки, і він був неперевершеним промовцем. Але не з тих, які завжди вимахують руками на трибуні, щоби привернути увагу аудиторії. Він мав рідкісну прикмету скромности й уникав овацій.
Вірність ідеї, за якою він пішов і якій вірно служив, ілюструвалась у нього відданістю тим, хто цю ідею втілив і впав за неї. Коли Олег розповідав про свій поклін перед могилою
М.Сціборського і О.Сеника в Житомирі або про Київ з Гестапо і большевицьким підпіллям, що стояло на вірній службі німцям у їх боротьбі проти українських націоналістів в 1942 році, чи про збройну партизанську боротьбу, коли йому доводилося бути свідком загибелі найкращих друзів, то слухач мав враження, що Олег волів радше загинути з побратимами. Це — рідкісна риса людей, але вона їх ушляхетнює.

Великий французький філософ і письменник Вольтер писав, що Україна завжди змагала до свободи. У ХХ столітті вона, зокрема, посилила цей змаг, а в його другій половині — пришвидшила. В унісон із патріотичними елементами українського народу в Україні почав битися пульс еміграції. За діями в Україні Олег стежив з особливою увагою, кинув у 60-х роках на сторінках «Українського Слова» клич: «Обличчям до України!» Цей клич, що про нього Олег нагадував часто в газеті та окремими організаційними виданнями, зробив різкий злам у настанові широкого загалу української еміграції. Почали вестися грошові збірки на передрук так званої захалявної літератури і для передач в Україну для підмоги ди-
сидентського руху. Вклад Організації в цьому секторі, та Олега зокрема, дуже великий і буде відмічений українськими істориками.
Хоч як Олег Штуль був відданий ідеї українського націоналізму і його носієві — Організації Українських Націоналістів, він не став засліпленим монопартійцем. Він мав дуже рідкісну і цінну рису толерантності і пошани до інакомислячих, якщо вони стоя­ли на платформі самостійності й незалежності Батьківщини. Влучно це відмітив проф. Володимир Янів, колишній ректор УВУ в Мюнхені, кажучи, що Олег Штуль вирощував у собі «політичного провідника спеціального типу, тактика якого полягала не в поляризуванні поглядів, а на залагодженні контрастів…». Тому було самозрозумілим, що саме він перебрав своїх двох попередників — Євгена Коновальця й Андрія Мельника.
На його похорон у Бавн Бруці коло Нью-Йорку 12 листопада 1977 року прибуло багато людей із США і чисельні делегації з усього світу, крім материка, для якого він трудився все своє життя. Не тільки з числа однодумців українського націоналістичного руху, але й політичних противників. У промовах на тризні відчутною була думка про велич Олега Штуля-Ждановича в його стійкості на полі ідеологічної борні з ворогом та постійна журба за українську молодь, якій він усе сприяв і переконував інших до цього.
Доводилось мені ще потім у дальших роках побувати на цвинтарі-музеї в Бавн Бруці, вклонитися перед тінями великої людини, дорогого приятеля і близького земляка. Кожного разу мене сповивав болючий сум за долю української людини в її складній історії. Тлінні останки батька Олега, о. Данила, спочивають на Байковому цвинтарі в Києві, його мами Антоніни — на Поліссі, брата Василя в невідомому місці великого лісу на Крем’янеччині, а Олега — у США. Уся історія української культурної еліти є дуже подібною до історії родини Штулів» (Ukrslovo, №29 (3640) 17-23 липня 2013 року).