Ванда (імена в матеріалі змінено) сиділа на ліжку і з сумом спостерігала за тим, як син пакує речі в дорожні сумки.
— Як же я тут сама?.. — проковтнувши важкий клубок, упівголоса спитала мати.
— А я так уже не можу! — дратівливо кинув Ярослав. — Не можу! Той уже допився до ручки…
Ярослав навмисне не сказав «батько». Язик не повертався.
— Дістав уже! — за хвилю продовжив він, рвучко пакуючи речі до баулів. — Зганьбив… Соромно надвір вийти.
Мати мовчала. То з болем заламувала пальці на руках, то поглядала в напрямку вікна. Відтак прошепотіла:
— Він же мене доконає.
— Не доконає! — кинув син і нервово запхнув джинси до сумки. — Скоріше сам себе доконає. Не просихає, кнуряка. Не сьогодні, так завтра печінка відвалиться.
— Поки вона відвалиться, то я…
— Мамо! Годі тобі! Чому на розлучення не подаєш?
— Та соромно.
— Мммм… То ліпше терпіти?
— Та й дитдомівський він.
— То хай і далі топче нас у болото?
— Може…
— Що може, мамо?!
— …Вплине на нього твій від’їзд.
— Горбатого могила…
— І куди ти тепер?
— У світ широкий.
— У світ…
— Так!У світ! Шукати кращої долі.
Хвильку помовчавши, мати замислено, з іронічною посмішкою на вустах мовила:
— А де вона — та краща доля?
— Десь є, — у тому ж дусі парирував Ярослав. — Принаймні не така, як тут. І я вже вирішив.
Мати відвернулася. Ховала сльози. Тихо мовила:
— Дзвони хоч інколи.
Син присів біля матері. Ніжно обійняв її за плечі.
— Я тобі допомагатиму, — уже з гіркотою в голосі відказав Ярослав. Розумів, що лишає матір на непевного батька. Але рішення прийняте. Остаточно. Спробував усміхнутися. — Справді допомагатиму. З першої зарплатні!
— Я, слава Богові, сину, ще заробляю.
— І що з того?! — син знову збуджено спитав. — Той же негідник майже все витягає в тебе! На пропій!
— Тепер усе буде інакше.
Син на це нічого не відповів. Лише скептично посміхнувся. Підвівся:
— Проведеш?
— Ходімо.

Леонід, широко розкинувши руки на ліжку, гучно хропів. Із куточка його рота противно текла слина. Футболка, штани — замизгані. Десь падав.
Ванда роззирнулася довкола. В очі кинулася важка скляна ваза… Взяла її до рук. Замахнулася. Мітила в голову. Але не вдарила. Розтиснувши міцно стиснуті губи, поставила вазу на місце. Пройшла до іншої кімнати.
Чогось увагу привернуло фото її молодості, яке в дерев’яній рамочці стояло на серванті.
«Яка ж ти красуня, Вандочко! Ти така… Ти — неповторна!..» — спливли з пам’яті Леонідові слова-освідчення двадцятилітньої давнини.
Тоді життя здавалося ідилією. Просто не вірилося, що так безтямно можна кохати одне одного, звіряти свої таємниці, присягатися на вічну любов. І якоїсь миті все полетіло шкереберть. Леонід запив. І за це (як той зізнавався своїм приятелям по чарці) його «пиляла». А Леонід злився і ще більше пив. Уже навіть не міг виконувати чоловічі обов’язки…
Одного разу Леонід зник на два дні. Заявився третього, увечері. Увійшов до спальні й здивовано вирячився на ліжко. На ньому лежала Ванда. А поряд з нею… незнайомий чоловік…
— Я зараз піду, — на диво спокійно сказав Леонід, без скандалів, як це зазвичай трапляється. І знову, стримуючи гнів, що ось-ось хотів вивернутися з його грудей, додав: — Але коли я повернуся, то щоб цього кудрявого донжуана з довгим носом тут не було.

— Мамо, як ти?
— Нормально. А ти як?
— Переказ мій отримала?
— Навіщо ти це робиш, сину? Тобі самому…
— Мамо! Я ж обіцяв.
Ванда перевела погляд на коханця, що поспіхом натягав на себе штани.
— Не варто було надсилати. Мені вистачає.
— Знаю, як вистачає, — наче ображено відказав син. — Як там той лобуряка?
— Десь два дні пропадав. А це… заявився.
— Щоб він узагалі не «заявлявся»!
— Сину!
— Гаразд. Не будемо зараз про нього. Мам. А я… одружуюся.
— Як?!
— Як усі люди.
— Ти мені про це нічого не говорив.
— Любов із першого погляду!
Ванда помовчала. За хвильку спитала:
— А хто вона?
— Колега по роботі. Люда.
— Я приїду.
— У нас буде «тихе» весілля. Навіщо витрачатися? А ми приїдемо до тебе самі. Пізніше.
— Коли?
— У кінці серпня. У нас буде відпустка.
— Я дуже рада. І за вас, і взагалі… Взагалі…
— Чого ти, мам?
— Дай вам Бог щастя!
— Дякую! Ти дзвони там.
— І ти… І ви дзвоніть.

Леонід із дому попрямував до найближчого магазину. Купив пляшку горілки. Видудлив її за сараєм на колодах, закушуючи молодою петрушкою, що насмикав на городі. Викуривши залпом дві цигарки, поплівся до оселі.
Ванда стояла перед трюмо і розчісувала своє довге каштанове волосся.
Леонід, побачивши дружину, аж спіткнувся об поріг — Ванда стояла до нього спиною, але була гола-голісінька.
Леонід від такої зухвалості Ванди аж скреготнув зубами, стиснув кулаки і, обвівши посоловілими очима кімнату, коротко, з притиском кинув:
— Де він?
— А він пішо-ооов, — зачіпливо протягла дружина.
Леонід скипів:
— Ти чого тут розкидаєшся своїми стегнами?
— А вони тобі не подобаються? А декотрим вони навіть дуже до смаку!
— Хвойда!
— Вдовольни мене ти!
— Зараз.
Леонід підскочив до дружини, схопив за плечі і різко повернув її лицем до себе. Визвірився:
— Хто він?!
— Не все одно?
— Сука!
— А чому?! — Ванда відштовхнула чоловіка. — Через тебе я загубила свою молодість! На що ти перетворився? На алкаша! На брудного, смердючого тхора! Імпотент!
— Ну…
— Не дихай на мене перегаром!
Леонід знову кинувся до Ванди. Схопив руками її горло.
— Мовчи! Мовчи! — мов навіжений зарепетував чоловік. І, не тямлячи себе, усе сильніше і сильніше стискав горло дружини…

Ярослав майже тиждень набирав матір по мобільному. Однак та постійно знаходилась «у зоні недоступності». Дзвонив і на материну роботу, але там сказали, що Ванда ось уже шість днів не з’являлася.
Ярослав вирішив негайно їхати до рідного міста. Разом із молодою дружиною, Людмилою.
…Замок був замкнений із середини. Марно стукавши-гупавши з-пів години, Ярослав приніс із сараю сокиру і виламав нею двері.
Батько (як це часто траплялося) лежав на ліжку в передній кімнаті, широко розкинувши руки (знайшов Вандину заначку, ті гроші, що їй поштою переслав син). Від недоїдків на столі несло смородом. Особливо… з кухні.
…Туди першим і зайшов дільничний інспектор. Він рвучко відчинив двері до кухні і… захитався від недоброго духу. Ванда лежала на підлозі між столом і кухонною стінкою…
Дільничний Ярослава на кухню не пустив. Попросив його, а також Людмилу, вийти надвір. А затим викликав оперативну групу.

Леонід пізніше свідчив:
— Я не хотів її вбивати. Просто хотів налякати. Та… Потім запив…
Ще він зізнався, що спочатку хотів Ванду «зарити» просто в садку. Та сил для цього забракло. «Та потім… Уранці… Ввечері… Завтра…» — то зі злобою, то з острахом «заспокоював» він сам себе. І продовжував пити, час від часу давлячись горілкою, як тоді за сараєм, коли закушував петрушкою і обдумував, як йому вчинити з дружиною.
А ще оперативники першого дня (по приїзді на місце злочину) виявили в одній із кімнат прив’язаний зашморг до гачка на стелі (люстра була знята і стояла біля шафи).
Злякавшись того, що накоїв, Леонід мав намір покінчити життя самогубством. Та спиртне приглушувало, відтягувало замислене.
Остаточно отверезівши в «сізо», спробував знову вчинити суїцид.
Не дали.
Потім була друга спроба. Вдалася…