— Приїхала?
— Не впізнаєш по голосу?
— Привіт!
— І тобі, подруго, привіт!
— О котрій годині приїхала, Валю?
— На чотири години пізніше, Надю.
— А чо-гоо?
— На кордоні довго тримали.
— Що, нишпорили?
— Та щоб так дуже, то ні. Як завжди. Зайшла в салон автобуса собака, усіх обдивилася, обнюхала, а потім двічі обійшла автобус. А потім уже вийшли ми. Зайшли прикордонники…
— Може, що вкрали?!
— Це наші можуть. Поляки — ні. Документи забрали на перевірку. Але цього разу чогось довго чекали.
— Воно, Валю, і зрозуміло. Отой грип собачий ходить!
— Чого собачий?
— Ну ти зрозуміла.
— Ясно.
— Що там ще на кордоні?
— Ще цього разу транспорту багацько всякого зібралося.
— Ну, а далі?
— Що — «далі»?
— Закрили?
— Кого?
— Та тебе!
— Куди?
— До ізолятора!
— Удома я.
— На самоізоляції?
— Ну…
— На два тижні?
— Ніхто нічого не говорив.
— Не кашляєш?
— Та ні. Ну, часом хіба.
— Температури немає?
— Тридцять і чотири.
— А де ще дві?
— У мене завжди така температура, Надю.
— Бач, у нас до цього тої зарази не було. Із-за кордону понавозили.
— А Стасик твій як?
— Тобто?
— Не кашляє?
— Бухикає!
— Та ти що?!!
— Він же курець затятий.
— Ну-ну…
— Я тобі, подруго, гроші винна. Приїхати віддати? Посидимо, як завжди. Слабоалкаголочки візьмемо.
— Не треба! Потім борг віддаси. Потім посидимо.
— Розумію тебе.
— Ну, давай, не кашляй!

Минуло кілька днів.
Валентина неспішно крокувала тротуаром, густо обсадженим кучерявими липами. Липи саме цвіли, і місто потопало в їх пахощах.
Снували перехожі. Кожен у своїх справах.
І раптом…
— Надька?!
— Валька?!
Вони зупинилися одна напроти другої. Відстань між ними — півтора метра.
Валентина спішно дістала із сумочки марлеву маску і наділа на обличчя.
Надія свою маску з-під шиї перемістила на обличчя.
— Привіт, подруго!
— Привіт!
— Я рада тебе бачити!
— І я… А я оце приїхала. На базар. Моя доця ізолювала мене в селі. Боїться за мене. Ну, грип той, знаєш…
— Не такий страшний чорт, як його малюють.
— Ну…
— Може, Надю, десь посидимо?
— Я знаю…
Вони поволеньки рушили тротуаром. Поки не знаючи куди.
Біля одного кафе столики стояли надворі. Попід стіною.
Підійшли. Сіли за столик. Одна навпроти іншої. Відстань — метр (стіл широченький).
Молоденька офіціантка принесла меню.
Замовили страви.
Чекали їх довгенько. То й говорили про те-се.
Зрештою принесли замовлення.
Валентина несподівано розсміялася. Сказала:
— Їстимемо в масках?
Після першої чарки подруги повеселішали, збадьорилися.
Після другої — вони вже сиділи поряд.
Після третьої — обійнялися.
І… заспівали…