Листи відомих особистостей завжди цікавлять, адже в епістолярії поєднується особисте з широким спектром питань, що турбували суспільство в той чи інший період. Листи Лесі Українки є цінним джерелом для глибокого вивчення її біографії та творчості, а також — її літературно-естетичних і політичних поглядів. Майже кожен її лист можна вважати документом епохи, у яку вона жила. Через листування поетеса підтримувала зв’язки із своїми рідними та однодумцями, адже на той час на далекі відстані не існувало інших засобів спілкування.


На жаль, епістолярна спадщина письменниці зазнала непоправних втрат. Постійні подорожі в пошуках сухого клімату ускладнювали збереження архіву. Тому письменниця передала частину свого архіву на зберігання сестрі Ользі Косач-Кривинюк. Частина архіву, що залишалася в Климента Квітки, пропала безслідно. Повністю зникли листи Лесі Українки до Сергія Мержинського.
У цій статті мова йтиме про листування Лесі Українки з Феліксом Волховським. Фелікс Вадимович Волховський (1846-1914) — поет, публіцист, прозаїк, перекладач. Раннє дитинство провів у Новограді-Волинському. На це прізвище я натрапила випадково під час роботи над книгою «Новоград-Волинський. Персоналії». Стало цікаво, чи знала про нього Леся, адже роки життя їх майже співпадають. Пізніше здогадалася, що цей факт спонукав Лесю звертатися до нього в листах, як «шановний добродію і земляче».
Волховський навчався у 2-ій петербурзькій гімназії, затим — у гімназії при Рішельєвському ліцеї в Одесі, закінчив юридичний факультет Московського університету. Ще студентом університету став одним із засновників «Українського збірника», у якому було надруковано оповідання «Дяк» Марка Вовчка. Як активний учасник революційного руху, Волховський був багато разів заарештований. Чотири роки провів у Петропавлівській фортеці. 1878 р. був знову заарештований і висланий до Сибіру. За роки ув’язнення майже втратив слух. Жив у Томську, Іркутську, Читі. Там деякий час неофіційно редагував «Сибирскую газету», де, зокрема, виступали В.Короленко, Г.Мачтет, К.Станюкевич. Написав знаменитий «Заповіт засуджених», підтриманий товаришами, покараними каторгою та засланням. У 1885 р. під псевдонімом Іван Брут опублікував сміливу пропагандистську казку «Передноворічна ніч». У 1889 р. видав вірші «Отголоски Сибири». Цього ж року йому вдалося втекти до Канади, де він публікувався в англомовній пресі. Від 1890 р. назавжди оселився в Лондоні.
На той час Лондон був місцем притулку для багатьох соціалістів-революціонерів із Російської імперії, серед яких — багато українців. Волховський затоваришував із Сергієм Кравчинським (літературний псевдонім — Степняк), мав дружні стосунки із Е.Маркс-Евелінг, Ф.Енгельсом, Ліліан Войніч, яка перекладала англійською поезію Тараса Шевченка і під впливом Кравчинського та Волховського вивчала українську мову.
Світогляд Фелікса Волховського формувався під впливом ідей Михайла Драгоманова, з яким він був особисто знайомий та підтримував ділові контакти. Волховський листувався з І.Франком, М.Павликом, Марком Вовчком, М.Коцюбинським (у 1912 р. він переклав російською мовою «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського).
Із Лесею Українкою Волховського познайомив Мендель Абрамович Розенбаум (1872 - ?) — її львівський знайомий, політичний емігрант, соціаліст-революціонер. Неодноразово заарештований, він займався транспортуванням до Росії видань нелегальної літератури, що видавали есери, зокрема видання «Аграрно-соціалістичної Ліги», одним із керівників якої був Фелікс Волховський.
У нелегальній доставці літератури М.Розенбауму допомагав Михайло Васильович Кривинюк (чоловік сестри Ольги). Леся називала його братом за спорідненість душ у громадсько-політичних переконаннях.
Мендель Розенбаум до зустрічі з Лесею Українкою читав деякі її поезії у львівському журналі «Молода Україна», і вони йому дуже сподобалися. Коли Леся приїхала до Львова, вони зустрілися у Володимира Старосольського, редактора «Молодої України».
Спогади Розенбаума про Лесю Українку містяться в його двотомнику «Спогадів соціаліста-революціонера», що зберігається в бібліотеці ім.В.І.Леніна в Москві.
Ось що написав Розенбаум у своїх щирих, сердечних спогадах про неї: «У Лесі Українки була справжня поетична натура. Однак її поетичні нахили не відволікали її від серйозної політичної діяльності, як це бувало з іншими молодими поетами. Переконана соціалістка й полум’яна малоросійська патріотка, вона без утоми працювала заради своїх ідеалів. Вона була вихована в Росії і лишилася тісно пов’язаною з російською літературою, з російським способом життя, і це дуже зблизило мене з нею (мати Лесі Українки, сестра Драгоманова, також писала, головним чином, казки для дітей під псевдонімом Олена Пчілка).

Якась особлива привабливість була в цій невисокій, слабкій і хворобливій дівчині. Вона була граціозна, жива, рухлива, але не метушлива, з розумним обличчям, й справляла враження серйозної людини. Коли вона йшла своїми маленькими й швидкими кроками, підстрибуючи з-за хворої ноги — у неї був туберкульоз коліна — здавалося, що ось-ось вона розкриє свої легкі крила і полетить від нас. Леся Українка залишалася у Львові кілька тижнів. Ми провели разом багато годин. Вона читала мені уривки з поезій її улюблених малоросійських поетів, а також з її власних творів.
Вона насідала на мене, щоб я написав статтю для журналу «Молода Україна». Я написав, звичайно, російською мовою невеличке вигадане оповідання «Ніч перед світлим воскресним днем» (мається на увазі «Великдень у тюрмі»), яке я задумав написати ще кілька років тому, перебуваючи в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. Оповідання дуже сподобалося їй, і вона переклала його малоросійською мовою, причому напрочуд гарно і поетично».
Після від’їзду Лесі зі Львова вони довгий час листувалися. Саме М. Розенбаум сприяв налагодженню надзвичайно цікавого листування та творчої співпраці Лесі Українки із Феліксом Волховським.
21 листопада 1902 р. Мендель Розенбаум писав до Волховського: «Вашу сказку и «За веру, царя и отечество» я бы хотел, чтобы Леся Украинка взялась переводить. Она теперь в Сан-Ремо, и я напишу, если она согласится, то это будет прекрасно. Она перевела мой фельетон в «Молодій Україні», которую я Вам послал».
І саме Менделя Розенбаума мала на увазі Леся Українка в першому листі до Фелікса Волховського: «Ваш львівський приятель переслав мені Вашого листа до нього, де Ви просите злагодити справу з українськими перекладами російських брошур для народа».
У листі від 21 листопада (4 грудня) 1902 р. (мабуть, це був другий лист) вона пише: «Високоповажний добродію і земляче! Хоч моя відповідь властиве упередила Ваше запитання, та все ж я хочу обізватися на Ваш власний лист, коли обізвалася на посередничий. Тим більше, що я боюся, чи не вразила Вас немов навмисне діловитість і сухість тону в моєму першому листі. Було то через те, що я вважала себе зовсім Вам невідомою людиною, абстракцією в Вашій думці, сподіваним перекладачем Вашого твору та й годі. До того ж, і писати перший лист до незнайомої особисто людини мені завжди трудно. Тепер же, коли Ви кажете, що знаєте мене, я буду говорити вже як знайома.
Даремне думаєте, шановний земляче, що я Вас не знаю. У Софії я не раз чувала Ваше ймення в мого дядька в хаті (я була при ньому останній рік його життя), пригадую собі, що я сама одсилала Вам його рукопись до друку. Та й, крім того, се вже Ви зле про мене думаєте, коли вважаєте, ніби я можу не знати людей славних — поза цензурою! Я знаю Вас давно і давно жалую, що Ваші думки бринять не тією мовою, що мої, тепер я рада, що можу їх хоч почасти «вернути» нашому народу. Не думайте, що се докір, — я не маю до того ні права, ні заміру, — ні, се просто радощі… Я дуже радію з Вашого бажання «залити Україну» відповідною літературою в українській мові і бажала б бути дотепною помічницею Вам у тому. Отже, аби сили і снаги стало — «ми ще поборемось» поруч! Хотіла б я не зрадити Вашої надії на мій переклад, у всякім разі я до нього «серця прикладатиму», а там уже як буде, так буде. Бувайте здорові, мій шановний земляче».
У цей час Леся перебуває в Сан-Ремо, де, незважаючи на загострення хвороби, багато працює. Вона належним чином оцінила «Казку про несправедливого царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав» (інша назва — «Казка про царя Семена») і взялася за її переклад.
Вчитаємося в її листи. Як обережно, делікатно вона ставиться до твору Волховського: «Я згоджуюся з Вами, що Ваша казка — се видатний Ваш твір (та вона видатна і взагалі між всею літературою російською на подібні теми). Скажу просто: коли б вона мені була не до сподоби, я б не взялась її перекладати і навіть — не критикувала б її так, як се зробила в моєму першому листі до Вас. Ви ж не берете мені за зле моєї критики?.. Будьте ласкаві, напишіть, що Ви думаєте про се і взагалі про мої проекти змін у Вашому творі. Посилаю оце для проби переклад початку з своїми змінами».
Леся Українка не просто перекладала твір, а й намагалася виправити щось, порадити, як буде найкраще. Адже вона вже мала певний досвід з цієї справи, бо перекладати почала з 13-річного віку.
У листі до Волховського від 21 грудня (3 січня) 1903 р. письменниця розмірковує: «Подумала я гаразд над Вашим листом, тай так собі зважила: буду я просто перекладати та не буду перекроювати, бо, хто знає, може, перекроювання чужу роботу зопсує, а моїй таки не дасть щирої волі, і вийде ні те, ні се, ні Ваше, ні моє. Я, власне, хотіла перероблювати вкупі з Вами, тоді б, може, робота автора й перекладача злилась би у щось гармонічне, між іншим, і з сею метою я послала Вам свою пробу, але ж, бачу, наші принципи літературні не зовсім сходяться, то й не можемо ми «з одного сукна вкупі краяти». Тим часом взяти зовсім на себе Вашу казку і навіть одібрати їй Ваше імення я не можу, бо се ж тілько в початку та в кінці мали бути такі великі зміни проти Вашого тексту, а решта мала зостатись незачепленою, окрім, звісно, стилістичних змін, українізації ради, і я зовсім не чую за собою права вважати таку мою роботу самостійною».
І знову та ж обережність і делікатність! Леся не хоче якимось чином образити автора: «Переклад я постараюсь викінчити хутко, хоч таки шкода, що Ви запізнилися з листом, бо саме останніх два тижні я мала менше роботи, а тепер її намножилось, сили ж не побільшало, може, навіть трохи поменшало через деякі «варіанти» мого здоров’я, що взагалі досить химерне у мене зроду. Мені лікарі дають зовсім малий «робочий день», спливе такий, як колись в ідеальному соціалістичному раю має бути!» Закінчує листа такими словами: «Дуже Вам дякую за авторський дарунок із написом, хоч такі слова я не дуже й заслужила. Ви не гнівайтесь, що я Вам таки все по-українськи відповідаю. Я якось не можу до Вас інакше обізватись, одразу не звикши. Бувайте здорові! Щиро вітаю Вас. Леся Українка».
16 (29) січня 1903 р. письменниця надіслала Волховському короткого листа: «Пробачте, шановний добродію і земляче, що не посилаю Вам досі перекладу, пришлю хутко половину. Мала нагальну роботу, а до того ще й нездужала: «жизнь трогает», мовляв Обломов, та так «трогает», що аж болить. Та що там! Біс біду перебуде, одна мине, друга буде. Днів за три пришлю переклад. Бувайте здорові».
Підступна хвороба заважає Лесі працювати, у неї не вистачає сил. У листі від 20 січня (2 лютого) 1903 року вона повідомляє: «Шановний добродію і земляче! Простіть, що я не написала Вам, чому затрималась з перекладом, та прикро було й писати. Справді, я була занедужала (вже й тоді, як Вам писала, почувалася зле, та думала — минеться), аж до кровавого кашлю дійшла, чого вже давно зо мною не бувало. Через те мусіла на якийсь час покинути всяку роботу, та й тепер не беруся до неї, хоч маю її багато. Переклад все ж сподіваюсь Вам вислати хутко, бо, може, хутко матиму людину, якій зможу його диктувати (поза писання мені не дуже рекомендується). Пробачте за «волокиту» — з того винна force majeure, а не я. Буду живіша, буду й дотепніша. Бувайте здорові і пробачте мені.
Будьте ласкаві прислати Ваші англійські твори — я по-англійському тямлю».
«Казку про несправедливого царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав», Леся Українка переклала в 1903 р., і того ж року вона вийшла окремою книжкою в Женеві.
Контакти Лесі з Волховським стали носити конспіративний характер, бо в них уже йшлося про політичну боротьбу із самодержавним режимом у Росії. У листі від 4 (17) березня 1903 р. Леся зауважила: «…В нас власно боряться два напрями: один уважає, що українцям слід якнайчастіше виступати незалежно від російських партій і фірм, щоб заявляти про своє існування і не попасти знов у невиразну масу «русского народа», «русской революции» і тим не викликати знов погорди в тих же «руських» революціонерів, що вже не раз казали: Да где же эти малороссы? Ведь их нет?». Так і тепер широка публіка може подумати, що нас нема, а що-либонь чи не великороси (чи там общерусы) «благодетельствуют» український народ, навчившись, з ласки своєї, по-нашому, і тим способом ми можемо стати у фальшиве і навіть комічне становисько перед своїм народом.
Другий напрям уважає, що українці досі свідомо і несвідомо скільки сили моральної і матеріальної віддали «русской» революції, що тепер уже пора «вертати довг», і коли «русския» чи «росийския» партії видаватимуть на свій кошт українські праці, та се тілько справедливо і давно пора, бо досі ще такого не бувало». Таким чином Леся категорично заявляла про свою незгоду з різними російськими партіями, які ігнорують український народ і його право розвиватися.
І далі, продовжуючи ці роздуми щодо взаємин російських та українських соціал-демократів, письменниця зазначала: «Психологія «недержавного» чоловіка вражлива: йому стільки вже окриків, посміхів, іронії і всякої начальственності приходилося бачити по всяких «руських», і «общеруських», і «російських» партіях і кружках, що він уже навчився обережності і не хоче осліп кидатись непрошений на шию, щоб часом хто й не висміяв. Може, се хвора психологія, але ж всякий «зніжений і оскорблений» до певної міри хворий». Про те, що Леся прагнула привернути увагу Європи до України та українських проблем, свідчать оці слова в листі до Волховського: «Чи Ви не маєте яких шляхів до англійської преси і журналістики різних напрямів, щоб можна було туди всадити дописи по українській літературі, політиці, фольклору і т.п.?» (лист від 4 (17) березня 1903 р.). Письменниця мріяла про те, щоб Україна змогла віднайти себе на світових шляхах.
Вона цікавилася діяльністю багатьох політичних партій, але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів вона піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України — за ігнорування національного питання. У цьому ж листі до Фелікса Волховського вона писала: «Поділяю не всі погляди членів соціал-демократичних гуртків і маю застереження до їхньої діяльності, тому в дописах вживатиму не «ми», а «я», бо по натурі я, властиво, «Wilde», тобто дика, і з організаціями входжу завжди в оригінальні відносини «союзника» скоріше, ніж члена».
Письменниця працює над перекладами соціалістичної літератури, пише статті соціал-демократичного спрямування (підписуючи їх «Незалежний Українець»), виконує різні доручення (перевезення у валізі з подвійним дном заборонених книг, участь у підготовці ІІ з’їзду РСДРП та ін.). Треба зауважити — і це все при такому слабкому здоров’ї! В алфавітних списках «неблагонадійних» осіб департаменту поліції значилося ім’я «Лука». Те, що за ним стояла Леся Українка, поліції було довго невідомо.
Леся Українка сповідувала ідеали свободи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу, вважала вона, поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ані політичної, ані економічної свободи трудящих.
Вона завжди мріяла про возз’єднання всіх українських земель, але не у складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи. Разом із іншими представниками молодої генерації на чільне місце вона ставила питання суверенності України. Отже, виходить, що Леся Українка вперше поставила питання: як зробити Україну незалежною політичною силою.
Листи Лесі Українки до Фелікса Волховського підтверджують далекоглядність геніальної дочки українського народу. Її думки, застереження, прагнення, викладені в цих листах, набувають у наші дні особливо актуального звучання, коли на Сході точиться кривава боротьба за державний суверенітет та територіальну цілісність України.