Вони махнули йому просто на переході біля світлофора.
І він порушив права. Відкрив передні пасажирські дверцята і запросив:
— Сідайте, кралечки!
«Кралечки» виглядали на «всі сто»: міні-спіднички. Коротенькі топіки, що ледь прикривають гострі груденята. Спокусливі пупки…
— Куди їдемо?
— А на природу! — умостившись на задньому сидінні, грайливо відказала сивочолому таксистові (років під сімдесят) одна з пасажирок.
— Жах, як любимо розваги на лоні природи! — підкинула її подруга.
Таксист рушив. Зиркнувши в дзеркальце над лобовим склом, прищурено сказав:
— А яка в мене природа! Ставок! Верби! Соловейки! А ще… банька!
— А це де такий едем є?
— А недалечко. Зразу за містом. У мене там дачка.
— Ваш рай?
— Хочете побачити?
— Д-дуже вже цікаво! — захихотівши, відказала чорнявка, при цьому змовницьки перезирнувшись зі своєю подругою.
Світловолоса швидко докинула:
— А чого, можна і в рай! Лебеді у вас є?
— От чого немає, того немає, — ніби стурбовано відказав таксист. — Але далі, на озері, — через кілька секунд він додав, — часом сідають. Там — простір. Але ж у мене — соловейки!
— А вони хіба в серпні співають?
— Співають. Часом. Молодняк. Тренуються.
— Ну що, Маринко! — защебетала білявка Люда. — Послухаємо соловейків? Молодняк! Хі-хі!
— Ех, це також непогано! — солоденько потяглася Марина. — Тьох-тьох-тьох, ох-ох-ох… Як там далі?
Таксист затягнув:
— Там соло-ве-е-йко ще-бета-аааав!
Марина викинула руку вперед:
— У рай!
— Пойняв!
Пасажирки поміж себе зашепотілися.
Таксист, подивившись у лобове скло, весело кинув:
— І про що ви там, кралечки, пліткуєте?
— Про соловейків! — захихикала Люда.
А Марина прищурено додала:
— І про лебедів! А ще…
— Ну?
— А ваша жінка нас там не зустріне?
— Нема, — хмикнув таксист. — Утекла до іншого. Давно.
— Буває.
— Вільний козак! Мене Анатолієм звуть.
Марина по-панібратськи відказала:
— Дуже приємно, Толік!
— Оце мені подобається! — голосно сказав таксист і натиснув на газ.

Дачка й справді була нічогенька. Чималенький садок. Яблука різних сортів. Ще не достиглі. У дворі клумби з різноманітними квітами.
Таксист заїхав на подвір’я.
Як справжній джентльмен відкрив дверцята в авто:
— Прошу, панянки!
Одразу ж, коли гості увійшли до будинку, чемний господар почав нашвидкоруч рихтувати стіл. Вино, горілка, копчена ковбаска, свіжі огірки, помідори, червоний перець.
Готуючи, таксист, позиркуючи на симпатичних дівчат, помітно збуджувався.
Зрештою, сіли за стіл.
Дівчатам — вино, господарю оселі — горілка.
І — перший тост:
— За вас, красуні! І тільки за вас! За вас пташечки!
Дівчата захихотіли.
Потім пили на брудершафт. І знову проголошення тостів.
Гості навіть не давали Анатолію як слід закусити. Усе доливали в чарку спиртне. З холодильника на стіл перебазувалася друга пляшка «Житомирської на бруньках».
Марина грайливо всміхнулася Анатолію і попрямувала до ліжка. Сіла й спокусливо, повільно почала знімати з себе блузку. Ліфчика на ній не було.
Анатолій аж застогнав і поплівся до Марини.
Люда його зупинила:
— Толік! Ще стопарик! Для хоробрості.
Анатолій повернувся до столу. Перехилив чарку, не закушуючи.
Марина тим часом стягла з себе міні-юбку. Взялася за білі мережані плавки…
Донжуан-таксист, уже добряче хилитаючись, розкинув у боки руки й похітливо двинув до Марини. Та тільки дійшовши до ліжка, мішком завалився в нього.
За хвилю Анатолій уже сопів.
Марина швидко вдяглася і кинулася ритися в шухлядах столу, у шафі.
Люда не зводила очей зі сплячого господаря будинку. І тихцем, насторожено давала вказівки подрузі:
— Кишені його пошманай! У штанях. І це… Барсетку.
— Є! Нічого собі!..

— Алло! Поліція? Мене обікрали. Дві пройди… Що? Де обікрали? Та вдома. Як? Що? Хто вони? Та якісь сучки. Я приватний таксист. Підібрав їх на дорозі. Ну… це… Додому привіз до себе. Випили. А далі — відшибло. Що? Тепер мені радіти треба? Шукати вітра в полі? Ви з мене знущаєтеся? Не знущаєтеся? То приїдете? Адресу? Записуйте…