www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Олег Ольжич і його зв’язок зі Звягелем

14 Серпня 2020 | Оприлюднив: | 29 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...
(Закінчення. Початок у №32 від 07.08.2020 р.)

А.Ю.Свадковський був главою багатодітної родини, що мала вісім дітей. Усі члени родини належали до верстви дворян. Віра Свадковська була п’ятою дитиною в родині, за спогадами очевидців, вона виростала мовчазною, замкнутою дівчинкою. Віра народилася, як писалося вище, у місті Старокостянтинові 1881 року, — того ж року, коли її батько почав працювати в цьому місті царським високопосадовцем. У 1891 році вся родина Свадковських переїхала до Новограда-Волинського. Віра Свадковська казала (за спогадами Катерини Білецької, дружини Олега Ольжича; ці спогади опубліковані у вигляді щоденників, з їх копіями можна ознайомитися у Вільному Українському Університеті (УВУ) в Мюнхені — В.В.), що з рідним містом Старокостянтиновом її в юності єднала насамперед річка Случ, що протікала також у Звягелі. Тільки тут вона була більша і мала швидшу течію. А ще у Звягелі біля батьків мешкали її рідні брати і сестри. Старший брат Олександр працював у 8-му акцизному окрузі контролером, а згодом — бухгалтером, молодший брат Микола — чиновником у військовому відомстві Новоград-Волинського повіту (за радянських часів — окружний військкомат — В.В.), а середній брат Іван навчався в університеті в Петербурзі і завжди приїжджав у місто на канікули до своїх рідних.


На початку 1902 року під час відпочинку у Славянську (Слов’янську) Віра Свадковська познайомилася із студентом Харківського ветеринарного інституту Олександром Кандибою, який належав до збіднілого дворянського роду. Молоді люди покохали одне одного, хоча у Віри був у Звягелі один знайомий російський чиновник на ім’я Сорнєв, якого батьки, вочевидь, бачили своїм майбутнім зятем. Про це можна зробити висновок, знайомлячись із листами Сорнєва, що знаходяться в іменному фонді Ольжича Національної наукової бібліотеки імені Володимира Вернадського в Києві, які він писав до Віри Свадковської. Проте дівчина обрала іншого. Упродовж 1903-1906 років Олександр Кандиба (з розповідей Віри Свадковської Катерині Білецькій) неодноразово приїжджав до Житомира, Новограда-Волинського, Санкт-Петербурга на побачення зі своєю коханою. А наприкінці 1906 року Віра завагітніла. Вона сповістила про це з Петербурга, де на той час перебувала на навчанні, Олександру, і коли той приїхав до неї, молоді люди одразу ж взяли шлюб, обвінчавшись у столичному православному храмі. Про що Віра писала 4 січня 1907 року своїй матері Варварі Іванівні в Новоград-Волинський. На літо Віра приїхала до своїх батьків у Житомир, які на той час вибирали собі будинок для проживання. Знайшли простору квартиру в двоповерховому будинку, що належав юдею Фінкелю на розі вулиць Старої Вільської і Малої Вільської. За радянської влади, коли всі будинки були націоналізовані, вони отримали порядкові номери. Цей будинок був відомий під номером 15/12 по вулиці Старовільській; він був знесений уже в роки незалежності України. А поки що власнику будинку потрібно було в обраній квартирі зробити ремонт і деяке перепланування за бажанням її майбутніх господарів.
8 липня 1907 року у Віри Свадковської й Олександра Кандиби народився хлопчик, якому дали ім’я Олег. За результатами розвідок житомирських краєзнавців Руслана Кондратюка і Георгія Мокрицького виявилося, що хлопчик народився в пологовому будинку Розенблата по вулиці Київській, де нині розміщується Обласний літературний музей. Віра почувалася після пологів зле, тому їй прийшлося довго лежати в пологовому будинку. Лише через півтора місяця подружжя дозволило провести обряд хрещення свого первістка Олега. Хрещення відбулося в Житомирі в православному храмі Святого Успіння. Хрещеними батьками стали близькі родичі Віри: її брат Микола Антонович Свадковський, який працював у Новограді-Волинському у військовому відомстві, і сестра Ольга Антонівна, «девица». Віра, залишивши сина в трьохмісячному віці в матері в місті Житомирі на тимчасовій квартирі по вулиці Покровській, де родина мешкала раніше, виїхала до Санкт-Петербурга, щоб закінчити навчання на вищих педагогічних Бестужевських курсах. Майже рік вона була відсутня.
Батько Віри, поки у квартирі робили ремонт, залишався працювати в Новограді-Волинському. Лише на початку 1908 року він вийшов у відставку. Антона Юхимовича Свадковського замінив на посаді голови з’їзду мирових посередників у Новограді-Волинському навесні 1908 року М.О.Володковський. А глава родини відбув у місто Житомир — місто статських радників на пенсії, як його тоді жартівливо називали. Утім, упродовж 1907 року і на початку наступного А.Ю.Свадковський ще залишався на своїй посаді. Коротше кажучи, службові справи вимагали, аби Антон Юхимович Свадковський постійно перебував у Новограді-Волинському; з ним тут, очевидно, могла бути деякий час і його дружина із онуком Олегом Кандибою. Тому потрібно було для годівлі грудне молоко, і саме в Новограді-Волинську знайшли молоду породіллю, яка годувала молоком одночасно і свою дитину, й Олега. У місті над Случчю мешкали, до того ж, інші члени великої родини Свадковських, окрім Марії, яка померла 1908 року.
Олександр Іванович Кандиба (через деякий час він увійде в літературу під ім’ям Олександр Олесь) стане співзасновником Українського Вільного Університету. Його перша поетична збірка під псевдонімом Олександр Олесь, що принесла йому славу поета, вийшла перед народженням сина. Олександр дуже любив сина-первістка, ніжно називав його Лелекою, присвячував йому вірші, проте бачив його не часто, оскільки мусив повсякчасно шукати роботу та перебиватися тимчасовими заробітками. Увесь цей час маленького Олега ставили на ноги і виховували бабуся і дідусь. Із спогадів батьків Ольжича відомо, що з трьох років Олег почав читати, і в цьому, безсумнівно, полягає велика заслуга його дідуся і бабусі, батьків Віри Свадковської. У серпні 1909 року родина Кандиб переїздить із міста Житомира до Києва, де нарешті батько Олега (поет Олександр Олесь) влаштувався на роботу за фахом ветеринара в міській бійні. Перед від’їздом до Києва в 1909 році родина Олександра Кандиби (батько, мати, дідусь з бабусею і малий Олег) відвідали Новоград-Волинський, аби попрощатися з рідними та близькими людьми. (Про цей випадок мати Олега Віра Свадковська розповідала своїй невістці Катерині Білецькій).
Про свого діда Антона Юхимовича, який пішов із життя в 1910 році, Олег розповідав батькам дружини і письменнику Уласу Самчуку, з яким був добре знайомий, що той у 1890 році отримав призначення на посаду голови Новоград-Волинського-Ровенського з’їзду мирових посередників у селянських справах, посідаючи ту саму посаду, що у свій час і Петро Антонович Косач. (Див: Памятная книжка Волынской губернии на 1891 год и на 1893 год). А.Ю.Свадковський був, як і його попередник, високооплачуваним царським чиновником — Новоград-Волинським повітовим предводителем дворянства і головою повітової дворянської опіки, а також головою повітової комісії («присутствия») з військової повинності. (ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1440, арк. 454, 1905 рік). Тому у 8-му акцизному окрузі, де він працював раніше, і в канцелярії військового начальника служили його сини Олександр та Микола. У подальшому коло знайомих і близьких людей родини Свадковських у місті над Случчю обмежувалося насамперед саме тими, хто стикався з її главою Антоном Юхимовичем та його синами. Мати Віри, Варвара Іванівна Свадковська, як було тоді прийнято говорити, вела домашнє господарство. Тут мешкали його дядьки по материнській лінії — чиновники повітових фінансових органів — дворянин Микола Антонович Свадковський (ДАЖО, ф 1, оп. 77, спр. 1499, арк. 304, 1910 рік; ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1486, арк. 65, 1909 рік), дворянин Олександр Антонович Свадковський, чиновник 8 округи Волинського акцизного управління (ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1440, арк. 447, 1909 рік) та дворянини Іван Антонович Свадковський, страховий агент у Новоград-Волинському повіті, який раніше навчався в університеті Санкт-Петербурга. (Памятная книжка Волынской губернии на 1995 год, ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1453 за 1903 рік, арк. 140). Ці та інші документи, використані мною, є в Державному архіві Житомирської області.
Особливо теплі, приязні стосунки були в А.Ю. Свадковського з полковником Миколою Васильовичем Модестовим (див. мою статтю про М.В.Модестова в книзі «Реабілітовані історією» у зв’язку з повстанням під проводом Соколовського на Звягельщині в 1919 році — В.В., де М.В.Модестов згадується за матеріалами чекістів як підполковник) та дворянином Миколою Івановичем Ржимовським, секретарем ради Новоград-Волинського повітового училища. До кола близьких друзів родини входили і Йосип Олександрович Жуковський, дружина якого пізніше стала засновницею жіночої гімназії в нашому місті, і капітан Гнат Васильович Львович, який служив у повітовому управлінні військового начальника, і сам начальник військового управління полковник Пулло. Тоді рідні та близькі члени сім’ї Свадковських ще декілька років після смерті Антона Юхимовича залишалися в місті над Случчю, або ж його часто відвідували. Про це свідчать архівні документи. Зокрема, за 1911 рік у міському Преображенському соборі хрещеними батьками Тамари, доньки завідувача Остропільським двокласним училищем Міністерства освіти Андроніка Артемовича Сайчука та його дружини Варвари Антонівни були записані титулярний радник Олександр Антонович Свадковський та Варвара Іванівна Свадковська, вдова (ДАЖО, ф. 1, оп. 77, спр. 1511, арк. 242 (зворот) — арк. 243). Очевидно, дружин А.А.Сайчука та покійного А.Ю.Свадковського пов’язували не лише однакові власні імена. Але для цього потрібно погортати іще метричні книги за 1880-ті роки, що містяться у фондах Державного архіву Хмельницької області. А брат Віри Олександр Антонович Свадковський загинув у роки громадянської війни від кулі московських наймитів. (Деякі джерела говорять, що до його загибелі доклали рук петлюрівці, що вимагає перевірки). Чимало з поданих матеріалів і фактів наводяться вперше у цій статті. Взяті вони зі статті автора про Олега Ольжича, що міститься в підготовленому до друку збірнику матеріалів минулорічної наукової краєзнавчої регіональної конференції «Житомирщина — Звягельщина: від української національної ідеї до створення незалежної Української Держави». Конференція присвячувалася ювілейним датам — 170-м роковинам від народження академіка України Олени Пчілки, 140-м роковинам від народження Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, 110-м роковинам від народження провідника ОУН-УПА Степана Бандери, 75-м роковинам трагічної загибелі письменника і провідника ОУН-УПА (М) Олега Ольжича, 50-річчю смерті відомого журналіста і письменника Петра Чечета-Волиняка — виразникам української ідеї і визвольного руху за незалежність України, а також 90-річчю ОУН-УПА, 100-літтю повстання на Житомирщині під проводом родини Соколовських.
Уже в роки незалежності України вулиця в Житомирі, де мешкали Свадковські зі своїм онуком, стала називатися за постановою міської ради вулицею Олега Ольжича, будучи перейменованою з вулиці Пархоменка, але будинок, на жаль, не зберігся. На його місці виросло пустище. На Вільському кладовищі в Житомирі (біля автошколи ДТСАФ) є родинна могила Свадковських. Там поховані донька Юхима Антоновича Марія (померла 21 жовтня 1908 року), чотирирічний Павло (помер 29 червня 1872 року) і, очевидно, його родич Й.І. Харський, титулярний радник (помер 1 вересня 1872 року). Сам Антон Юхимович Свадковський, як писалося раніше, помер 2 березня 1910 року і похований разом зі своїми рідними на цьому кладовищі. Олександр Олесь помер 22 липня 1944 року і був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі; разом із ним там похована і його дружина Віра, мати Олега Ольжича. 1 січня 2017 року відбулася ексгумація останків Кандиб, які були за рішенням кабміну України відправлені на Батьківщину і 20 січня перепоховані на Лук’янівському цвинтарі в Києві. А Олег Ольжич був замордований нацистами в Концтаборі «Заксенгаузен» і спалений в крематорії 10 червня 1944 року.
Удруге Олег Ольжич відвідав місто Новоград-Волинський у липні 1941 року, коли разом із похідними групами оунівців-мельниківців прибув у Східну Волинь і оселився з середини липня по третю декаду вересня в Житомирі, місті свого народження. Про це він писав у листі до Катерини (Калини) Білецької, яка через два роки стала його дружиною: «Я став на землю, яка споконвіку була нашою. Прийшов у місто, яке привітало мене, як рідного. Люди тут чудові. Вивчив пару нових пісень. Жнив нема, скрізь бур’яни і незаорані поля, але земля чорна і багата». Олег Ольжич брав активну участь у формуванні місцевих органів української влади, які діяли з дозволу німецьких окупантів. В історії такі органи прийнято називати колабораційними. Проте на загарбаних нацистами територіях залишилися мільйони цивільних українців та поляків, яким потрібно було допомогти в життєвих питаннях. Це — питання роботи і заробітку коштів на хліб насущний, встановлення органів поліції, які б змогли боротися з кримінальними елементами, відновлення роботи промислових підприємств і установ, електро- і водопостачання, комунальних відділів місцевої влади, організація роботи шкіл, лікарень, санітарної дільниці та розподілу куцих соціальних дотацій калікам і немічним людям. За спогадами дружини Олега Ольжича Катерини Білецької, з якою він узяв шлюб 2 серпня 1943 року, Олег розповідав їй, що влітку 1941 року відвідав майже всі райони Східної Волині, допомагаючи у встановленні українських органів влади у німецьких «гебітах», просовуючи туди своїх людей — членів мельниківського проводу ОУН. До кола його знайомих входила також Оксана Петрівна Косач, сестра Лесі Українки. До творчості останньої Олег Ольжич ставився з особливою повагою.
Утретє він міг бути в Новограді-Волинському в період, коли восени 1941-го організовував відзначення 20-річчя «Другого зимового походу» загонів Юрія Тютюнника, що зазнав у листопаді 1921 року невдачі під тодішнім волосним центром Базаром. Після вшанування цієї дати при великому зібранні людей (до 800 осіб) Олег Ольжич (за спогадами Уласа Самчука) відвідав також Коростень, Лугини та Олевськ, а звідти, вочевидь, повертався вже через Городницю і Новоград-Волинський у Житомир. Із матеріалами цих спогадів можна також ознайомитися в архіві бібліотеки УВУ в Мюнхені, де шанують пам’ять Олега Ольжича як студента і викладача цього вишу в 1930-их роках.
(Другий зимовий похід, або Листопадовий рейд Армії Української Народної Республіки відбувався в кінці жовтня-листопаді 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією за дорученням Голови Директорії Симона Петлюри здійснював генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштайн. 4 листопада у рейд вийшла Волинська група з району Олевська під головуванням Тютюнника. Здолавши опір радянських прикордонників, вона перетнула польсько-український кордон і дісталася району Коростеня. 7 листопада частини стрілецької дивізії УНР полковника Вержбовця зайняла місто Коростень (за винятком залізничної станції), проте під натиском переважаючих сил противника вони змушені були відступити в західному напрямку. Після бою відбулося об’єднання решток кінного корпусу 4-ї київської дивізії під командуванням полковника Палія-Сидорянського та дивізії полковника Вержбовця, до яких приєдналося декілька десятків місцевих українських селян та робітників. 10 листопада об’єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття стрілецької дивізії та бронепоїзда Червоної армії був звідти вибитий. У районі селища Базар (нині Лугинського району) група була оточена більшовицькою кавалерією Григорія Котовського і 17 листопада у вирішальному бою біля села Малі Міньки підрозділи УНР, які відчували гостру нестачу боєприпасів, були розбиті. Відомо, що силами місцевого оперативного загону прикордонників, підкріпленого місцевим партійно-радянським активом, а також регулярними частинами Червоної Армії, було організовано переслідування підрозділів УНР, унаслідок чого частина учасників Волинської групи потрапила в оточення та була взята в полон. (Як свідчать архівні документи, після категоричної відмови перейти на службу до Червоної Армії 359 бійців Повстанської Армії УНР 21 листопада було розстріляно чекістами під Базаром. Тільки невеликий загін (близько 150 бійців) Волинської групи зумів прорвати оточення і, перейшовши польсько-радянський кордон, був інтернований польською владою — В.В.).
Віднайдені факти з життя Олега Ольжича служать підставою для гідного вшанування його пам’яті в Звягелі-Новограді-Волинському у вигляді меморіальної дошки.

В.ВІТРЕНКО, голова Новоград-Волинської регіональної організації НСКУ

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,