Так вже чомусь повелося, що з великим інтересом вивчаючи творчість сучасних українських поетів і прозаїків, ми навіть не задумуємося над тим, що в себе вдома, на Новоград-Волинщині, теж маємо таланти, якими захоплюються на теренах України. І одним з таких талановитих звягельських поетів є Сергій Руденко, який має не лише власну збірку поезій, а й є автором багатьох відомих пісень. Деякі з них стали популярними хітами, їх виконують відомі українські співаки. А пісні «Пані Осінь» та «Новоград» стали візитними картками нашого міста.
Нещодавно відбувся творчий вечір Сергія Руденка на Київщині, у місті Ворзель. Відгук про цю зустріч ми подаємо до уваги наших читачів.

ДУША СЕРГІЯ РУДЕНКА — У ВОРЗЕЛІ
Кожен вірш проводжали оплесками. Кожній пісні навздогін вигукували «Браво!» Після закінчення концерту ще довго точилися розмови із виступаючими, лунали слова подяки і захоплення. За автографами чи не вперше була черга, що складалася з усіх присутніх — кожному хотілося понести із собою хоча б частинку тої душі, яка була вкладена автором у його невелику поетичну книжку, що так і називається — «Душа». Отак, 17 травня, у ворзельському Центрі культури «Уваровський дім» вперше відбувся творчий вечір земляка Лесі Українки, поета-пісняра із Новоград-Волинського — Сергія Руденка — «У колі друзів».
Як зізнався сам Сергій Андрійович, проведення цього вечора для усіх учасників та організаторів виявився своєрідною авантюрою. Адже зазвичай спершу люди повинні хоча б трохи познайомитися один з одним, подивитися в очі, почути, як виконуються пісні та вірші. Проте цього разу усе було по-іншому. Познайомившись через Інтернет (почитавши вірші Сергія Руденка, послухавши його пісні, вивчивши відгуки на його творчість і т.п.), я насмілилася запропонувати новоград-волинському поетові виступити у Ворзелі. Сама по собі пропозиція була авантюрою: адже про оплату виступу не йшлося, системи входу за квитками (і виходу!) у нас також немає. Лише мистецтво заради мистецтва. А Сергій Андрійович охоче і без вагань погодився. «Я привезу до вас свою «Душу». А її я не продаю!»
До речі, табу на продаж «Душі» одного разу все-таки було порушене: у себе на батьківщині Сергій Руденко влаштував акцію (звичайно, з гумором) «Продам душу!» Це було цікаве дійство, адже чітко встановленої ціни не існувало. «А скільки даси за мою Душу?» Хтось давав 25 копійок, хтось — нічого, а дехто — сотні зелених клав... У Ворзелі своїх книжок пан Сергій також не продавав. «Якщо я творчістю можу зробити комусь добро, то ніколи не відмовляюсь від цієї нагоди». Такою нагодою цього разу стало бажання допомогти тяжко хворому однокласнику свого сина: кожен міг на лікування дитини внести свій благодійний внесок (скільки зможе), а «Душа» — це у подарунок за доброту власної душі. Сподіваємося, що для хлопця ворзельська лепта хоча б трохи допоможе в одужанні.
Щодо самого Сергія Руденка, то дізнаватися його біографічні відомості — не так вже і легка праця: автора (його суть) треба шукати у віршах.

До речі. Автор цієї статті, Юлія Бережко-Камінська, не лише журналіст, а й поетеса, і незабаром, 27 червня, також завітає до Новограда-Волинського, де у Музеї Косачів, о 16.00, відбудеться її творчий вечір.
Далі ми подаємо до уваги наших читачів новий творчий доробок Сергія Руденка.

ВЕСЕЛА ДІВКА — МОЛОДА ВЕСНА

Весела дівка — молода весна
(У міру і розбещена й цнотлива),
Фліртує з вітром, ходить по ланах
І сміхом «заливається» звабливим…

Заслухається співами птахів…
У чистих водах вмиє ноги білі,
І тисячами теплих промінців
Зігріє, рік воскреслих, тихі хвилі.

І ні на мить не спиниться вона,
Бо переповнює кохання душу й тіло…
Блукає світом молода весна,
Шукає скрізь того, кого хотіла…

Спить у садку самотній юний бог,
Обсипаний вишневим білим цвітом…
Весна таки наробить «помилок»,
Щоб мудрій осені було за чим жаліти.

СКРИПАЛИК

В старому місті кафе і бари,
Салони модні «Палє Рояль»…
Із капелюхом на тротуарі,
Ще зовсім юний, стоїть скрипаль.

А в ресторанах ревуть оркестри…
Фальшиві ноти і крик юрби,
А серед площі малий маестро
В полоні радості і журби.

Невідомі ноти — музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Дарує струнам ці світлі чари
Безкрайнє небо і вся земля…
І скрипки голос летить за хмари
На крилах юності скрипаля.

Невідомі ноти — музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Звуки теплим літом полетять по світу,
З-під смичка тонкого в крихітній руці…
А скрипалик грає і не помічає,
Як розносить вітер кольорові папірці.

ШМАТОЧОК НЕБА

Дивись, це — твій шматочок неба
Тобі засяяв поміж хмар.
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.

Зумій побачити, почути
Все, що призначено тобі...
Вузли своїх думок розплутай,
Не загубися у юрбі,

Яка снує безладним роєм
З матою, але без МЕТИ...
Зумій упоратись з собою
І за юрбою не піти.

Призупинись. Поглянь у небо
І ти побачиш поміж хмар:
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.

ЛИСТЯ КЛЕНА

Листком осіннім мене носять вітри років, вітри доріг,
А кораблі розлук голосять про те, що мав і не зберіг.
І клен самотній на прощання махає сотнями долонь...
Кидає листя осінь рання у вогонь.

Приспів:
Листя клена, листя клена
Ти, то — жовте, то — зелене,
То ти — є, а то — нема...
Віє холодом зима...
Листя клена, листя клена,
Як життя моє шалене,
Вітер вдаль несе від мене
Листя клена...

Життєві бурі нас кидають то в небеса, то до землі...
Прощаєм ми і нам прощають гріхи великі і малі.
І, забуваючи про втому, в чужій далекій стороні
Я вірю, що вернусь додому навесні.

Приспів.

А час летить — не зупинити (роки назад не повернуть),
І вже не ми, а наші діти, як нове листя проростуть...
І стане все навкруг зеленим в краю, де я давно не був,
Там, де лиш клен самотній мене не забув.

Приспів.

* * *

Розтрушуючи пил старих альбомів,
Я змішую буденне й неземне…
Чужі світи, таких близьких геномів,
Які давно полишили мене…
Лиш спогади — єдиний шлях до Раю…
Чи не до Раю? Хочеш — вибирай…
А пожовтіла пам’ять серце крає,
І розум розтривожений питає:
«Ти сам хоч знаєш, де він є — твій Рай?»

Сиджу один… між пеклом і між раєм,
Гортаючи загублені світи…
Шукаю щось… мабуть… Себе шукаю,
Бо вже і сам напевно не згадаю:
Хто «Я» — чи «Я», чи «Ти».

У ЩО Я ВІРЮ

У що я вірю?! Певно, вірю в Бога,
Бо без надії світ давно б помер…
Я вірю в святість рідного порогу,
Який ще пам’ятає дотепер
Мої непевно-юні, хибні кроки…
(Він все мені найперший пробачав).
Самотніх днів моїх сумних важкі уроки…
Не по книжках я, а по ранах їх вивчав.
А ще я вірю в двох синів і в їхні крила,
Що не дадуть їм впасти з висоти…
І, чашу гіркую мою, мій Боже милий,
Дай мимо них мені достойно пронести.
А ще я вірю, що колись настане літо
В моїм краю і в душах всіх його людей,
І сяятимуть посмішки, мов квіти,
В очах щасливих  радісних дітей.
Настане час, я вірю, всі мої поети
Забудуть смуток, істину знайдуть,
Зберуться разом, вийдуть з Інтернету
І людям свої вірші віддадуть.

* * *

Як хочеться торкнутися руки
І зазирнути  мовчки в очі,
Отримати спокуту за гріхи
Легкі й важкі…
Як тяжко мені, Отче!

В безсонних снах, серед безглуздих днів
Знайти душа самотня хоче,
Ні золото, ні славу від «божків»,
Лиш кілька слів…
Таких потрібних, Отче!

Пошли того, хто знає ціну слів,
Нехай промовить серед ночі,
Що я не сам в безмежності світів,
І є ще хтось…
Хоч  хтось, крім мене, Отче!
Не полишай мене, моє різдвяне небо!
Не полишай мене, моє різдвяне небо,
(Де срібний місяць, зірочки малі...)
Бо, як мені самотньому без тебе
Лишатись тут, на стомленій землі?

Навіщо навесні струмками грати,
Дзвеніти в лузі співом солов’я...
І як, скажи, знедолених втішати,
Коли залишусь сам невтішний я???

Бо все життя мене вела до тебе
Дитяча віра в зоряні світи...
Не полишай мене, моє різдвяне небо,
В святкову ніч зорю надії засвіти!

МАЕСТРО

Ще лічить такти кров у скронях,
Це — дуже дивне відчуття,
Коли читаєш по долонях
Непевну музику життя.

Печалі й радості оркестри
Зібрались вже в твоїм краю...
Ти знаєш правду, ти — Маестро...
Зіграй же музику свою!

Настала мить! Ти бачиш ноти
На тонких лініях небес.
Вони тобі розкажуть, хто ти
І звідки, і коли воскрес.

Забудь про все! Забудь про себе!
Нехай життя — це тільки мить...
Твоя рука злітає в небо,
І дивна музика звучить.

Не зупиняйся! Далі! Далі!
Від небуття — до небуття
Оркестри радості й печалі
Ведуть симфонію життя.