Сниться мені, що я — першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці — нове, незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. Білий фартушок, нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та косу лінійку, із книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, із коробочкою кольорових олівців — моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки дев’ять олівців у коробочці, а в мене — дванадцять!
Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому до школи.
А поки що мати розчісує мені заплутане, неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти, які будуть теліпатися по моїй спині, аж поки не прийду зі школи. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки заради них ходити до школи щодня, навіть у неділю. Хоча ні, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради моєї вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так радісно кличе нас на уроки і перерви.
— Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся! — це батько зайшов у хату.
— Та біжу, — кажу.
І я просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.
Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила — життя змусило. Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати. Із тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут в Італії, у містечку Кальярі на Сардинії.
Заміж я вийшла рано, після 10-го класу. Васька Перебойчук із сусіднього села запав на мене ще в класі восьмому чи дев’ятому, щойно почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах, після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискалися до дівчат під пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора й до самого випускного.
Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися. І хоч як я не пручалася, таки поцілував. Потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату й не насварить. Із тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев’ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, одружилися.
Коли Люсьці сповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Уся молодь втікала в місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на важкі та шкідливі роботи. Але гроші й гуртожиток давали.
Васька теж зі мною перебрався в Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці — в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. У гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Викликав мене через дівчат, я швидко збиралася, чепурилася та виходила. Гуляли цілий вечір, як неодружені.
Коли прийшли холоди, то дітися не було куди — хоч плач. Часто терлися по чужих під’їздах, як підлітки. Бувало, ходили в кіно — там тепло й затишно, але грошей не настачишся. Треба щось купити одягнутися чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Щоп’ятниці ми вирушали до себе в село, а в неділю ввечері назад до Луцька.
Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Молодість брала верх над усіма негараздами. Ми були щасливі, захоплені одне одним, нашою Люською. Нам було добре жити в місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода й не треба було топити дровами чи вугіллям, щодня носити воду, виносити попіл, годувати та поїти худобу, ходити в холоднечу й слякоту за всіма потребами на вулицю.
У місті, після села, кожен день — свято. Чистий одяг, асфальт, навкруги люди, не заклопотані роботою з ранку до смерканку. Відпрацюють вісім годин — і гуляють собі. П’ють пиво чи йдуть у театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами. У селі цього не було й не могло бути, треба було робити день і ніч, щоб жити.

У місті стали ми з Ваською на чергу, щоб квартиру отримати. Давали квартири безкоштовно, але стояти на черзі треба було років 15. У моїй бригаді на комбінаті були жінки, які мали дітей, а квартири ще не бачили, жили в гуртожитку. Тим, хто мав двох дітей, давали окрему кімнату в гуртожитку, якщо повезе, — маленьку однокімнатну квартирку, малосімейка називалася. Зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап’ються чи поб’ються з кимось, — чергу могли переглянути. А могли й зовсім зняти.
У чоловічому гуртожитку ввечері немає чого робити, тому хлопці випивають. Став і мій Васька пити. Пройшло років три, перестав мені віддавати всю зарплату. Щоразу вигадував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам позичив.
Як я його не вмовляла: «Не пий, пошкодуй хоч дитину, коли вже мене не шкодуєш, схаменися». Нічого не допомагало, чоловік мій пив усе дужче і дужче. Став попадати у витверезник.
Через деякий час Ваську поперли за п’янство з роботи. Добре, що на той час минуло вже п’ять років, як ми на черзі житло чекали, і мені за успішну роботу дали однокімнатну маленьку квартирку. Забрала я туди свою Люську, яка росла, наче на дріжджах замішана, тільки встигай новий одяг купувати.
Стали товктися втрьох у тій квартирці. Якби раніше дали б, то, може, вберегла б я свого чоловіка від пляшки та падіння до втрати людської подоби, а вийшло, як вийшло. Довелося жити з гірким п’яницею, який вештався днями з такими ж у пошуку випивки.
Виносив на горілку з дому все, що бачив, навіть дитячі речі став пропивати.
Ще пройшло трохи часу, стало мені з Ваською геть нетерпляче. Опустився нижче неможливого. Виваляється в багнюці — не відчистити, не відмити, тхне від нього смітником і перегаром. Пробувала здати на лікування — утік. Заявив, що якщо ще раз здам, то покінчить із собою.
Гірше стало, як Васька пити перестав. Не з власної волі, а від важких болячок. Цироз печінки і пухлину виявили злоякісну в животі, став лежачим. Від болю волає так, що сусіди за бетонними стінами спати не можуть.
Операції йому робили, лікували, нічого не допомогло. Усі гроші на те пішли, що відкладала на меблі, телевізор. Напозичала у кого могла, по самі вуха. Заклала я свою квартирку, взяла кредит. Трохи грошей повернула позичальникам, інші знов витратила на чоловіка. Ліки дорогі, а без них ніяк.
Коли Васька помер, то спочатку аж легше стало. Потім зрозуміла, що я тепер удова, без роботи, яку залишила, щоб чоловіка доглядати, із Люською, яка стала дівувати, з неповерненим кредитом. Така мене туга взяла… Якби не Люська, то, може, щось би й зробила з собою.
Добре, що швидко трапилася робота. Влаштувалася в одну контору прибиральницею. Хоч маленькі гроші, але вже з голоду не помреш. Почала вхитрятися: бачу макулатури на моїй роботі багато викидають. Ящики картонні, папери стосами. Здам у приймальний пункт — уже копійка. У сусідній конторі побачили, що гарно прибираю, — до себе запросили. Удень в одних мию, чищу, пил витираю, а ввечері або вночі — в інших. Важко, але трохи на ноги стала, хоч купити щось можу.
Так би все життя працювала прибиральницею — роботи не боюся. Та Галька Ващучка зманила мене їхати до Італії. Сама вже побувала. Рік протрималася і каже, що добре. Була б не верталася, але мати померла. Приїхала на похорони й залишилася поки що, бо працювала незаконно, без дозволу. Тепер треба було шукати обхідних шляхів, щоб назад поїхати.
Як почала Галька розповідати, скільки грошей можна заробити, щоб Люську в люди вивести, що можна її в інститут влаштувати на платне навчання, то я й здалася. Банк із його ненависним кредитом та постійними нагадуваннями, що треба гроші віддавати, мене підштовхнув остаточно до далекої чужини.
І Люська напосіла: «Їдь, мамо, хоч світу побачиш. Як гроші заробиш, то з’їздиш у Рим до Папи та у Венецію, на гондолах покататися». «Ага, — кажу, — якраз мені гондоли зараз у голові. Тебе б якось прилаштувати, а без гондол уже проживу».
Люська пішла на той час учитися в медичне училище, їй дали гуртожиток. Галька поміняла паспорт і прізвище. Зі старим засвітилася на кордоні — прострочила перебування в Італії, її внесли в чорний список. Тепер вона вже не Ващучка, узяла прізвище матері. Допомогла мені зробити документи, змусила вчити італійську.

Зустріла нас Італія непривітно. Не так красиво, як Галька малювала. У туалет я боялася сходити на вокзалі, терпіла, скільки могла, поки в животі не заболіло. Дорожнеча. За такі гроші вдома можна кілька днів жити. Усе не по-нашому. Нічого не розумію, ніби в бочку викинули. Дорогу до міста не запам’ятала зовсім. Їхала, наче в безпам’ятті, як приморочена.
Роботу чекала довго. Із квартири боялася вийти, щоб не потрапити в поліцію. Приїхали ми по короткостроковій візі, як туристи, на два тижні. Після того я стала «нелегалкою». Настільки морально скрутно і важко мені ще не було: живу за чужий кошт, боюся будь-якого стуку у двері, ложка в рот не лізе, бо їм не зароблене. Зв’язку з Батьківщиною і Люською — ніякого. Такий розпач бере, що готова в будь-яку хвилину йти додому пішки.
Довго наші дівчата мені роботу шукали. Насилу знайшли. Стала доглядати стару бабу. Добре, що вона вже не говорила, бо з моїм куцим запасом італійської не знала б, що їй відповідати.
Баба весь час була в напівпритомному стані. День і ніч коло неї вертілася, втомлювалася. Проте на душі стало легше. Щось роблю і гроші заробляю. Бабу треба було щодня мити, міняти постіль, робити масаж, щоб пролежнів не було, годувати з ложечки, давати ліки, прати після неї білизну, варити їсти, прибирати в хаті, купувати їжу та ліки. Уночі мушу прислухатися, чи дихає баба. Якщо стане їй геть погано, то треба повідомляти родичів чи викликати лікаря. Двічі на ніч ліки їй даю, повертаю з боку на бік. А баба в тілі добра, як дві мене. Так більше року прокрутилася, як у тумані. Потому баба померла. Розплатилися зі мною родичі, і знову я без роботи.
Повернулася в старе помешкання, де вже п’ятеро наших, але вже з грошима. Розрахувалася з Галею, трохи передала додому через водія маршрутки. Купила дочці гарні босоніжки на розпродажу та кофтинку, листа написала Люсьці. Ридала так, що папір був мокрим, ручка по ньому ковзала. Плакала за своєю дитиною, за домівкою далекою.
Але за чорною смугою прийшла трохи біліша. Друга робота знайшлася швидко. Найняв мене до себе сеньйор Маріо — старий італієць, вдівець, 85 років. Називав мене Улею, але коли хто заходив, то сеньйора Уляна. А я його теж сеньйором.
Із ним мені було набагато легше, хоч роботи теж було чимало. Самостійно він міг ходити тільки по хаті, спираючись на палицю чи на мою руку. Любив побути на вулиці, людей подивитися, море дуже любив. До моря та на вулицю я возила його на інвалідному візку.
Каже мені: «Скупнися, Улю, вода сьогодні тепла». І я роздягаюся та йду плавати, а він сидить і посміхається. Говорив, що подобається на мене дивитися, бо я гарна і фігура теж.
Помітила, що дивиться на мене, незважаючи на свій старечий вік, як на жінку. Якби не його роки, то могла б подумати, що він щось має на думці щодо мене. Однак нічим іншим, крім поглядів, себе не видавав.
Стало мені добре з ним спілкуватися. Підучив мене своїй мові, могли годинами про щось говорити. Більше він розповідав: про свою молодість, про жінок, яких мав, про війну, у якій був простим солдатом, про важкі повоєнні роки. Як не дивно, я все розуміла. Разом із ним я прожила ще раз його життя, а він — моє.
Десь за рік чи два я вже знала майже все про нього, хіба що, про свої статки він ніколи не говорив. Проте я бачила, що людина він не бідна. Багатий будинок та все, що було в ньому, говорили про це, але я цим не переймалася. Варю, прибираю, допомагаю одягатися, взутися, поїсти, вийти на прогулянку. Зробив він мені документи. Тепер працюю офіційно. А тут ще пішли мобілки, стала часто дзвонити своїй Люсьці. Потім винайшли скайп, ми не могли нарадуватися. Щоб менше за нею скучала, сеньйор настояв, щоб викликала її до себе. Усе оплатив. Цілий місяць дочка гостювала. Узяла відпустку, бо працювала вже медсестрою в туберкульозному диспансері. Люська відразу помітила, що сеньйор Маріо дуже до мене прихильний: «Якби йому хоча б років зо двадцять менше, то йшла б ти, мамо, за нього заміж».
Я тільки сміялася, бо мені було добре й без того заміжжя. Ніяке спільне ліжко не замінить теплоти стосунків, що стали між нами. Бачила, що йому зі мною добре, наче помолодшав трохи. І про мене таке стали казати подруги. Насміхалися: «Роман у тебе, Улю, до самої смерті. Такий не зрадить точно». Хай, думаю, жартують.
Співати стала, що не роблю, — співаю. Я ж виросла з піснею, а як трапилася біда з моїм Ваською, то співати майже перестала — лихо мішало, не до пісень було. А тут неначе вернулася у свою молодість. Коло мене навчився потроху співати наших пісень і сеньйор Maріo. Сядемо ввечері коло його помпезного будинку і затягуємо «Червону руту», «Черемшину». Сусіди слухають і дивуються, як у нас гарно виходить. Кажуть, що в їхньому місті так ще ніхто не співав.
Ми з Маріо в пісні досягли такого блаженства, ніби в рай потрапили. Не думала ніколи, що пісня може так поєднувати, приносити в душу таку благодать.
На злеті якоїсь пісні Маріо помер. Перед самою смертю сказав мені, що я прикрасила його життя і подарувала декілька найкращих років. Я йому відповіла тими ж словами.
Хоронили його дуже пишно. Такої багатої публіки не тільки я не бачила, але й містечко наше.
Зібрала я свої речі, вирішила податися спочатку до своїх товаришок, а потім додому. Чекаю, кому хату передати з ключами. Тиждень прочекала, ніхто не їде. Сиджу на валізах із моїми малими статками, неначе птаха на гнізді перед вильотом до вирію. Сиджу і журюся, згадую Маріо. Всплакну часом, помолюся за його душу, за те, що зробив мені стільки добра.
Аж в один день — дзвінок у двері. Відкриваю — поважні два чоловіки з дорогими портфелями в руках. Розкрили свої кейси, дістали папери, зачитали заповіт, що склав на моє ім’я Маріо. Урочисто оголосив мені один з чоловіків, який назвався нотаріусом, що тепер я стала власницею заводу, трьох готелів, двох кораблів і цього величного будинку. А щоб не мала ніяких проблем із тим усім, то з другим чоловіком, який виявився відомим адвокатом, укладено договір, за яким він буде управляти та звітувати переді мною. І взагалі буде моїм особистим адвокатом у найближчі десять років.