— Доброго ранку, Іване Петровичу!
— Здрастуйте, бабо, кгм… Ганно…
— Остапівна я.
— Та отож, Ганно Остапівно. Як живете-маєте?
— Та як… Ніяк.
— Тобто?
— Та яке ж це життя? А так, слава Богу. А ви, Іване Петровичу, ух, як замахнулися!
— Йду-йду, Ганно Остапівно. У народні йду. Депутати. Щоб такі, як ви, жили краще.
— А ви ще не там, ну, аж там, а вже почали людям допомагати. Он Кузьменчисі дерев’яні сходинки до ганку приладнали. Там збоку і табличка припечатана: «За сприяння Івана Петровича Приціцькала».
— Чого для людей не зробиш, Ганно Степанівно.
— А Присилисній лавку під плотом пристаралися. Щоб стара сиділа та на світ Божий зорила. І з боку лавки також припаяли табличку: «За спр…».
— Сприяю, Ганно Остапівно. Сприяю.
З дверей сараю визирнув зозулястий півень.
Іван Петрович насторожено спитав:
— Не б’ється?
— Е! — відмахнулася Ганна Степанівна.— Ледащо. Навіть курей перестав топтати. Може, Іване Петровичу, посприяєте?
— Ви що, бабо, кгм… Натякаєте, щоб я замість півня того… етого…
— Що ви! Що ви, Іване Петровичу! Ви просто по-мужицькі гаркніть на нього. Може, й злякається. І до обов’язків своїх прямих приступить.
Іван Петрович «гаркнув»:
— Ану йди до курей, лобуре!
Півень здивовано кліпнув одним оком і зник у сараї.
— Ну, може, діло буде,— вдоволено проказав Іван Петрович і заклопотано додав:— Треба йти. До народу!
— Треба, треба, Іване Петровичу. Дякую за сприяння!
— Та що там півень. Але вірю: діло буде!
Іван Петрович рушив до хвіртки.
А зі сараю вистрибнув зозулястий. І погнав услід за гостем. Скочив на нього ззаду і клюнув у ліву м’яку півкулю.
Іван Петрович з ляку заточився і ледь не впав. Обернувся — і вирячився на півня.
А зозулястий завзято пазурами землю шкребе. Значить, готується до чергового стрибка.
Іван Петрович — за хвіртку. Хутко клямку накинув.
— Ну, бабо…— захекано видихнув він.— Ну, Іванівно… То ваше ледащо ще будь здоров топче!
Баба Ганна ніяково розвела руки:
— Так, ви ж посприяли…