Василь обіперся ліктями на сусідський паркан і гукнув Миколу:
— Куме! Агов!
Микола саме точив сокиру, сидячи на дубовій колоді.
— А… Василь. Здоров, куме! — Микола відклав убік сокиру й зиркнув на вікна хати. Напівшепотом сказав: — Моя вдома.
— Е-е! — відмахнувся Василь. — У мене інший клопіт. Можна сказати, проблемочка.
Микола підійшов до кума:
— Ну?
— Знаєш, таке діло…
— Не тягни гуму!
— Я вчора ходив до лісу.
— Ну?
— По гриби.
— Ну!!!
— А вранці відчув, що свербить. Коротше, присмоктався, гад.
— Хто?
— Та кліщ же!
— І де, куме, він на твоєму тілі пристанище знайшов?
— На цьому. На коко.
— На чому?
— Ну… На коко. На лівому.
Микола розреготався.
Василь набурмосився:
— Тобі смішно.
Микола поставив питання рубом:
— Так відірви його.
— Голова залишиться. Гнитиме. Енц… Енцефаліт. Хвороба така. Загнуться можна.
— Дурня, — твердо констатував Микола. — У мене було вчепився… Ну, на тому, що між кульками.
— І що?
— Нічого. Нормально. Відірвав. Спиртом обробив. І без наслідків, — Микола знову глипнув на хату чи, часом, його Марійка за ними не стежить. Відтак, усміхнувшись, додав: — Марійка не скаржиться!
— Тобі смішно, а мені горе.
— Пішли.
— Куди?
— У сарай.
— Куме. А може, насмокчеться те стерво кровушки моєї і сам відпаде?
— Не хочеш, щоб я операцію зробив, тоді до лікаря звертайся. Бо той енцефаліт точно вхопиш.
— Ой!
— Що?
— Пече.
— Зрозуміло, не ласкою тішить.
— Ой, Миколо. А якщо не так щось зробиш і…
— За це не хвилюйся. Щипцями захватимо…
— Чим, куме?
— Обценьками!
— Знущаєшся?
— Пішли, пішли, страхопуде.
Зайшли до сараю. Микола згріб на долівці жмут соломи. Підпалив її.
— Це що? — вирячився Василь.
— Димом його треба спочатку. Щоб очманів. Тоді легше піде. Знімай штани.
— Жартуєш?
— Та ні, — серйозно відказав Микола.
Василь узявся за пасок. Відтак штани сповзли нижче колін.
Аж тут… Марійка до сараю. Ввійшла й остовпіла, побачивши сусідове багатство в сизому димку.
Закляк і Василь.
А Микола дружину не бачить. Орган обкурює. Відзначив:
— Ого! Як горошина! Добряче насмоктався! Нічого. Зараз ми його…
— А що ви тут, того… — спантеличено спитала Марійка, нахиливши набік голову (жінка мала здивовано-макоцвітний вигляд…).
— Га? — обернувся на звук Микола і, заїкаючись, забелькотів: — А… це… Ми тут… Оп… оп?
— Що — «оп-оп»?
— Оп-перацію мудруємо проробить. Кліщ у Василя.
У сарай обережна ввійшла Оксана (Василева дружина). Упівголоса сказала:
— А я чую, що хтось балакає… — і, широко розкривши очі, різко підвищила тон: — А я його шукаю по всіх усюдах! А він… А що це тут у вас?.. Оргії чи що?
Марія взяла за лікоть сусідку:
— Ходімо до хати, Оксано. У них — кліщ. Тобто, у твого коханого. — І насмішкувато додала: — Ох, Оксаночко-о, чи зможе тепер твій Василь, після цієї операції, бути коханим…
— Ти на що, Марійко, натякаєш?
— Пішли, пішли. У мене наливка добра є. Вишнівка. — І звернулася до чоловіка. — А ви того кліща вогнем. Паяльною лампою.
І жінки пішли із сараю.
Василь уже натягнув штани. Застібнув пасок. Відтак глузливо кинув Миколі:
— Обкурювач!
І також покинув сарай.
А в Миколиних руках диміла солома…