www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Бюст під сідалом

27 листопадаа 2020 | Оприлюднив: | 16 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Огрядна баба Зіна сиділа на лавці під крислатою старою вербою, за якою, кроків за двадцять, схвильовано бігла неширока річечка, і все поглядала на Шпильчину хату.Нервувала:
— І що там Сокориха робить? Ні хазяйства, ні… О, виткнулася!
Сухорлява і вертка баба Ганна підчухрала до лавки і сіла поряд із сусідкою. Жартома кинула:
— Що, вигріваєшся, стара?
— Вигріваюся, молодухо, — і собі в смішки відказала баба Зіна. — А тебе нема та нема. Думала, Матвія свого там тішиш.
— О-о. Коли то воно було. І не бурчи.
— Ти про що?
— Знаю, що в тебе язик завжди свербить, аби ляси поточити. Ще набалакаємося.
Баба Зіна наче й не почула. Натомість спитала:
— Ну, а де він?
— Хто?
Баба Зіна реготнула.
— А що, крім Матвія ще хто є на прикметі?
Та бабі Ганні пальця в рот не клади… Відпарирувала:
— О-ооо! Та вся вулиця моя!
— Ти й молодою шалапутна була.
Бабу Ганну наче хто вщипнув:
— І охота ото язика паскудить!
— Ну-ну, не скачи, — примирливо мовила сусідка. — А ти чого роззираєшся? Кого виглядаєш?
— Матвія. Пенсію пішов получать.
— Хе-хе-хееее-х. Пенсія. — Баба Зіна, шморгнувши носом, підтягла під шиєю ріжки темно-сірої шерстяної хустки, сердито додала: — Гривню добавили, а три забрали. Щоб їм так добре було, як нам!
— Зіно, не каламуть воду! — відмахнулася Сокориха. — Я не більше твого маю. І стаж не менше твого. Я он дев’ятнадцять літ гнула спину в колгоспі і дев’ятнадцять — на заводі.
— І здоров’я вбила.
— Але живу. Клоччя та вовна, аби кишка повна.
— Та хіба то житка?
— А коли нам, Зіно, добре було?
— Було, було. Хіба за Льоньки бровастого погано жилося?
Сокориха і далі сипала приказками:
— Згадала баба порося, що хорошеньке було, та й плакати стала.
— Ехе-ехе-хееее…
Баба Ганна несподівано повернула на інше. Нахилившись до Шпильчихи, впівголоса повідала:
— А мій Матвій таку штукерію втнув…
— Ну-ну? — тепер Шпильчиха притулилася майже до самого вуха Сокорихи.
— Бюста в курнику ховає. Під сідалом.
— Кого-кого?
— Та бюста! Це — пам’ятник, що до пояса.
— Та йди?!
— Еге.
— І кого він, кгм, представляє?
— Хто?
— Ну, бюста та.
— От! А яких поголовно ото скидали?
— Зрозуміла, не дурна. І, як його… Матвій же твій колись у тих ходив… У партєйних.
— Та ходив. Так то ж коли було. Та й те. Коню ногу кують, а жаба й собі наставляє?
— Не взяла до тямки.
— Мавпує, значить, минулому.
Тут Шпильчиха спитала:
— І це воно з того часу там, під тим сідалом, сидить?
— Раніше не було його. Не бачила.
— Може, де переховував до цього Матвій?
— Хтозна.
— Велика та бюста?
— З тебе буде.
Шпильчиха вирячилася.
Сокориха знайшлася:
— До пояса. Твого. А це якось спитала його: «Ти що, Матвійку, того бюста в арештах тримаєш чи як?» То він як зикне на мене.
— А ти кажеш «порося»…
— Не допетрала?
— І Матвій твій знає, що за Льоньки бровастого краще було. А ти кажеш…
— Хай що хоч там думає собі! Про мене… Ага! Коли син із невісткою приїжджали, то внук носа тому бюсту відбив.
— Та йди?! І що Матвій?
— Що? Причепив його якось. Чи нового виготовив. Не знаю, як воно було.
— Носа?
— А кого ж! Та другого разу внук знову того носа відбив.
— Та ну??!
— І старий знову його приклеїв.
— І не злякався внук-то?
— Молодьож уже не та.
— Не та…
— А після другої носової ліквідації, — щебетала далі Сокориха, — Матвій капканів понаставляв у курнику! Та я внука попередила.
— Ти ба-а-чиш!
— Еге.
Тут Шпильчиха, мінячись на обличчі, смикнула Сокориху за лікоть, киваючи на дорогу:
— Твій нипає. Звідки це він?
— От склеротик. По пенсію ж ходив!
— А, ну так, так.
— Ти хоч мовчи там. Про бюста-то.
— Хай Бог милує!
— Що, щуки зубасті, — підійшовши до лавки, сердито кинув старий. — Трудовому народу кістки промиваєте?
— Солов’їв слухаємо! — бовкнула Шпильчиха.
Дід Матвій спочатку здивовано звів докупи брови. Відтак задер голову в крону розлогої верби. А потім, осудливо крутнувши головою, ошелешив старих:
— Прийняли на груди якоїсь гидоти, то й солов’ї в жовтні вам мерещаться, дурепи?! — і, тупнувши ногою, Матвій попростував до свого двору.
Шпильчиха змовницьки прошепотіла Сокорисі:
— До хати пішов чи до сараю?
— Піду подивлюся.
— І пенсію перевір!
— Зінка! Прикуси-но свого язика, га!
— Мовчу, мовчу.
— Та ото ж бо, — і баба Ганна почухрала до хати.
А баба Зіна, обіпершись глибоко-зморщеним підборіддям на гладку закручену верхівку вербового костура, тужно задумалася. А по часі сумовито промовила:
— Ех, Ганько, Ганько…І відзігорна ж таки ти, наша Ганько. Ехе-хе-хееее…

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,