Зразкові внуки…

Олена Євгенівна, сидячи за столом, перегортала сторінки товстого сімейного фотоальбому. На деяких сторінках подовгу зупинялася, вдивляючись у фотографії давніх часів. То вона важко зітхала, то всміхалася…
Аж тут у двері подзвонили.
— А хто це?
І, постогнуючи, ступила відчиняти.
На порозі — два чоловіки середніх літ.
Олена Євгенівна зойкнула — настільки була здивована появою двох онуків у себе вдома, що їй попервах мову відібрало. Вона спантеличено прикрила долонею рота і все розглядала неочікуваних візитерів.
Один із онуків, Олександр, нараз стривожено спитав:
— Тобі недобре, бабусю?
— Га? — зрештою спромоглася стара на перше слово.
— Ви не хворі, часом? — також занепокоєно долучився другий внук Юліан.
— Та все добре, добре, мої рідні, — упівголоса проказала Олена Євгенівна, витираючи ребром долоні краплини сліз, тих сліз, які підступно точаться з очей за певних обставин…
І чи то докірливо, чи то втішливо додала: — Ви так несподівано… Не подзвонили…
— Ой бабусю наша дорога! — кинувся обіймати родичку Олександр. — Ми так тебе любимо! — І протягнув старій коробку цукерок.
З очей украй зворушеної Олени Євгенівни дужче потекли сльози.
Юліан обійняв бабусю за плечі:
— Чого ж ви плачете?
— Та то я від радості, дітки, — сказала і замовкла. А за часинку спохопилася. — Чого ж у порозі стоїмо? Проходьте, мої рідні! Зараз я вам щось приготую смачненьке!
— Та не турбуйтеся, бабусю, — сказав Олександр, сідаючи на стілець поряд з Оленою Євгенівною. — Ми не голодні. Недавно обідали.
— Ну, дивіться, — замислено мовила бабуся й полегшено зітхнула, бо насправді й готувати «смачненького» не було з чого. Сама живе від пенсії до пенсії.
Юліан усе ходив кімнатами квартири й розглядав старі меблі, шпалери на стінах, оцінював підлогу, підстрибуючи на ній…
Олена Євгенівна зізналася в тому, що наболіло:
— Я, халамидники мої, уже й обличчя ваші почала забувати. Ех, які молодці повиростали! Соколи! Дід би сказав: козаки! Та й матінка ваша, а моя дочка, до такого часу не дожила… Та на все Божа воля…
— Ну, бабульо. Чого ви?
— А ви знаєте, внучки. Я перед вашим приходом альбом сімейний дивилися, про вас думала…Ніби думкою вас і накликала до себе… Мабуть, мій час приходить…
— Бабо! Таке кажете.
— А що, на дев’ятий десяток мені повернуло.
— Нічого! — усміхнено проказав Юліан. — Ми тепер до тебе, бабусю, частіше навідуватимемося.
Олена Євгенівна з нотками ревності спитала:
— А до цього часу чому цього не робили?
— Ну… Це… — затягнув Олександр. — Робота в нас така. Не відірвешся.
— А тепер?
— Тепер… — Олександр розгублено перевів погляд на брата.
І той збагнув:
— Тепер легше. Більше робітників набрали. З’явилося більше вільного часу.
«Скільки-то років вони мене не навідували? — подумала Олена Євгенівна. — Три? Чотири? П’ять?..».
Онуки ще трохи посиділи в бабусі. А відтак, цілуючись на прощання, заприсяглися, що частіше до неї приходитимуть.
І стримали онуки слово. Двічі, а то й тричі на тиждень навідувалися до Олени Євгенівни.
А одного дня, зовсім розчулившись турботою й увагою онуків, бабуся сказала їм:
— Я і справді вже стара. Не завтра, так позавтра щось може трапитися зі мною…
Олександр весело перебив бабусю:
— Ви в нас ще ого-го!
— Не уривай! — наче сердито кинула Олена Євгенівна. — Тож вирішила я, щоб моя приватизована квартира лишилася вам.
І Олена Євгенівна оформила дарчу.
А десь через місяць до Олени Євгенівни прийшли два гевали. І сказали:
— Вимітайся, стара, з квартири! Ця квартира є власністю нашої фірми.
І показали їй відповідні документи.
— Це якесь непорозуміння, — спантеличено відказала Олена Євгенівна. — Ви, мабуть, помилилися квартирою.
— Так, стара. Не морочи голови!
І силою виставили за двері ошелешену жінку.
…Олену Євгенівну приютила онука Людмила.
Коли ж Олена Євгенівна дізналася, що її онуки не стали очікувати її смерті і продали квартиру фірмі, що скуповує нерухомість, то вона вирішила не писати заяви до поліції (усе ж, онуки!). Лише з гіркотою мовила:
— На все воля Божа.
* * *

До речі, Олександр працює інженером на заводі, а Юліан — у школі вчителем…
Микола МАРУСЯК