Аріна й Тимур (імена в матеріалі змінені) воркували на лавці, затіненій крислатою старою липою. Вони солоденько цілувалися, незважаючи на засуджуючі погляди і бурмотіння декотрих перехожих.
А одна бабуся, сусідка з першого під’їзду багатоповерхівки, сердито прошамкала:
— Е-ее… Молодьо-ож. До чого воно йде-то? Раніше такого не видано було…
Аріна й Тимур на ці закиди тільки посміювалися.
До другого під’їзду, навпроти якого щебетали на лавці молодята, під’їхала новенька іномарка.
Її власник, підприємець Євген Вадимович, вибравшись із салону авто, голосно гукнув дочці:
— Аріно! Ти мені потрібна.
Дочка закомизилася:
— Ну чого?
— Кажу, потрібна!
— Саме зараз?
— Так, — і батько зайшов до під’їзду.
Аріна вибачливо торкнулася руки Тимура:
— Предок кличе, — і вона чмокнула парубка в щоку. — Чао!
Хлопець захвилювався:
— То вийдеш?
— Не знаю.
— А пізніше?
— Що, пізніше?
— Ну… Ти ж знаєш?
— І сьогодні знову?
— Бабки треба.
— Я постараюся.

Тільки дочка переступила поріг квартири, Євген Вадимович напустився на неї з нотаціями:
— Знову ти трешся з тим бовдуром?
— Тимур — нормальний хлопець, — насуплено відказала дочка.
— Знаю я, який він нормальний!
— У тебе на роботі неприємності?
Батько пильно подивився на Аріну (на роботі і справді в нього були проблеми). Проте повернувся до попередньої розмови:
— Тобі потрібно думати про вступ до університету. Зубрити підручники з юриспруденції.
— Зубрю, — промимрила дочка.
— Я бачу, як ти зубриш, — дорікнув батько і вимогливо додав: — Я дуже хочу, щоб ти припинила будь-які стосунки з цим… тим…
— Тимуром!
— Саме так! Від цього залежить твоє подальше навчання в університеті.
Дочка скипіла:
— Це — шантаж!
Батько коротко відказав:
— Я бажаю тобі тільки добра.

На тому тижні із сейфа офісу зникли гроші. На щастя, сума в той день у металевій шафі зберігалася невелика. Щось до п’ятнадцяти тисяч гривень.
«Але як готівка зникла з сейфа мого кабінету?» — зачудовано ламав голову Євген Вадимович.
Та й було чому дивуватися, адже ключ від сейфа завжди був при ньому.
А коли на початку цього тижня з кабінету зник комп’ютер, Євген Вадимович і зовсім розгубився. Сидячи за робочим столом, він повільно очима обмацував кабінет.
«Не можуть же потойбічні сили тут поселитися? У вигляді барабашок», — розпачливо подумав Євген Вадимович.
Раптом щось скрипнуло, а відтак грюкнуло.
Євген Вадимович здригнувся. Похолов. Відчув, як на його голові заворушилося волосся.
Схаменувся: «Це ж за дверима».
Прочинив двері. Секретарка, повзаючи на колінах, збирала з підлоги папери.
— Вибачте, Євгене Вадимовичу, — підводячись і притискаючи до грудей зібрані документи, винувато мовила вона. — Теки впали зі стола. Ненароком.
Шеф натомість строго сказав:
— Виклич поліцію! А втім, я сам.
І зник за дверима свого кабінету.

— Євгене Вадимовичу, — розводив руки старший оперативної групи, що прибула на виклик. — Замки цілі. Грати на вікнах не пошкоджені. І взагалі, експерти не виявили ніяких сторонніх слідів у вашому кабінеті.

Останні кепські події неабияк стривожили Євгена Вадимовича.
Було за північ. Сон не приходив. Євген Вадимович перевертався з боку на бік у ліжку. Сердився сам на себе.
Аж раптом до кімнати хтось увійшов. Невідомий підійшов до вішалки і, понишпоривши в кишенях піджака, так само тихенько вийшов із кімнати.
Євген Вадимович зірвався з ліжка. Перевірив кишені. Ключів не було.
Як з’ясувалося, з дому зникла і дочка.
Повернулася вона перед ранком.
Євген Вадимович одразу влаштував допит:
— Де була?
Дочка сконфужено заламувала на руках тендітні пальчики.
Батька брала нетерплячка:
— Повторюю: де була?
Аріна, опустивши очі, видушила:
— Надвір ходила.
— Навіщо?.. Не мовчи! А втім… Ключі де?
Дочка протягла батьку зв’язку ключів.
Євген Вадимович коротко спитав:
— Тимуру давала?
Та мовчки кивнула.

Тимура правоохоронці «взяли» ще тепленьким. Після останніх «відвідин» відомого нам офісу, він спокійнісінько ліг спати, не підозрюючи, що його сон буде нетривалим...