Ось уже втретє за останній місяць Нестор Сніженко (імена в матеріалі змінено), приїхавши на свою дачу, починав із підрахунку збитків. Цього разу, зламавши двері в сарай, злодії «винесли» кілька бухт сітки-рабатки, якою Сніженко мав намір замінити похилий і протрухлий роками паркан. Лиходії навіть не погребували іржавими цвяхами, які дачник усе збирався кудись викинути або привезти їх (і не тільки їх) додому і разом із побутовими відходами «відправити для подальшого призначення». Так Сніженко говорив своїй дружині про всілякий непотріб.
Першого разу із погреба «винесли» всю консервацію, а також картоплю, червоні буряки, моркву і з десяток головок «харківської» капусти, яку подружжя тримало для голубців.
Другого разу, проникши до дачного будинку, крадії викрали старенький телевізор, чайний сервіз, електричний чайник, чашки, дриль, шуруповерт, набір гайкових ключів і такий-сякий дріб’язок — аж до виделок і ложок.
— Ларисо, нас знову обнесли, — сказав у слухавку дружині.
Та спалахнула:
— Я тобі ще першого разу говорила викликати поліцейських! А ти…
— І що вони? — дратівливо перебив Ларису. — Зразу і спіймали б?
— То хоч би шуму навели на дачному масиві!
— Вилами по воді…
— Несторе!
— Що, Несторе?
— А те, що про кожний такий ексцес треба повідомляти в правоохоронні органи!
— Ексцес…
— Не йорнічай! Це — не перший випадок. На дачах. Про це писали місцеві газети. Їх ловлять!
— Ловлять… Я сьогодні ночуватиму на дачі.
— І що вже толку?
— Переночую і все!
— Натопи хоч камін. І… це… Коли що, то попередь. І поліцію також.
— А це — насамперед!
— От!..
— Не злися…
— Дітвора прийшла зі школи?
— Дома вже.
— Тоді цілую вас усіх!
— Ой… І ми тебе цьомаємо. Дивись там.
— Я ж — сова.
— Я не про те… Повторюю: коли що… Ну… Не чіпай їх там дуже, га.
— Ти про що?
— Несторе! Не дратуй мене! Ти добре знаєш про що я! Коли вони з’являться, ліпше дзвони до поліції. І мене попередь!
— Слухаюсь!
— Клоун!
— Комік чи трагік?
— Припини скалозубити. Я за тебе переживаю. Може, я приїду на дачу?
— Ще чого!
— Не дурій там. Знаю твій характер. І навряд чи вони ще раз прийдуть. Там уже брати нічого.
— Ще є. Кілька ржавих труб під сараєм лишилися. За ними і прийдуть.

І справді — вони прийшли. Близько півночі. Молодиків було троє.
Одразу попрямували до сараю. Двоє взялися за краї труби.
Аж раптом поруч:
— Здоровенькі були, хлопці!
Крадії вмить виструнчились і закам’яніли.
А тут знову глузливе:
— По труби, значить, причовгали?
Коли хлопаки розчовпали, що перед ними лише один чолов’яга, то посміливішали.
Один (вищий на голову за своїх спільників) навіть огризнувся:
— Чого треба, чувак?
— Це вам чого тут треба, виплодки погані? — у відповідь із притиском запитав Нестор Сніженко.
Другий (опецькуватий) жевжик погрозливо кинув:
— Ти, дядя, обережніше зі словечками.
Сніженко осміхнувся:
— А то що?
— Морду наб’ємо.
— Ану спробуйте!
Молодити гуртом ринули на господаря дачі.
А той враз викинув руку вгору.
— Ну, підходьте!
Крадії роздивилися в руці чоловіка гранату. Остовпіли.
Сніженко наказав:
— А тепер шикуйтеся в рядок. Обличчя до мене. Зараз із вас шмаття робитиму.
Хтось і з трійці заскиглив:
— Мужик… Ти що очманів?
— У рядок, я сказав!
Молодики виконали наказ.
Сніженко відтак сказав:
— Отак стійте і не рухайтесь. Ви на дачі в мене «похазяйнували»?
Хлопаки мовчали.
— Повторюю: ви на моїй дачі «похазяйнували»?!
Молодики безпорадно закивали головами.
— Мої речі ще цілі?
— Майже всі, — несміло озвався вищий.
— Ось ти і залишишся зі мною, — відказав Сніженко. — А ви двоє йдіть. Не просто йдіть, а принесіть те, що в мене вкрали. Марш!
Повторювати двічі не довелося. Двоє хлопаків чкурнули з дачі.

Той крадій, котрого біля себе лишив Сніженко, простояв на городі до світанку, доти двоє його спільників носили на дачу викрадені з неї речі.
— Ще раз вас тут зловлю, — насамкінець попередив крадіїв Сніженко, — розмова буде іншою. А тепер геть звідси!
І ті кинулися навтьоки.
А Нестор Сніженко усміхнено подумав: «Хоч граната навчальна, але допомогла».