У грудні 1925 року при окружних, районних та міських військових комісаріатах були створені Комісії в справах колишніх червоногвардійців і червоних партизанів (партизанські комісії). Згідно з постановою ВУЦВК від 14 лютого 1931 р., вони підпорядкувалися виконкомам міських і районних рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. На комісії покладалося ведення обліку і видача посвідчень колишнім червоногвардійцям та червоним партизанам, контроль за виконанням державними установами законів про пільги для колишніх партизанів тощо. У Державному архіві Житомирської області зберігаються 52 справи Новоград-Волинської районної партизанської комісії (ф. Р-2512), які охоплюють її діяльність у 1929-1935 роках.
Станом на 1 липня 1935 р., на обліку в Новоград-Волинській районній комісії перебувало 25 колишніх червоних партизанів і червоногвардійців. Передрій Гнат Костянтинович (1893-1938), який очолював цю організацію в 1932-1934 роках, народився в с.Дацьках Житомирського повіту. У 1918-1919 роках він організував на Чуднівщині партизанські загони, які вели бойові дії проти військ УНР, потім став бійцем 44-ї дивізії Червоної армії, був поранений. 1927 року йому призначена персональна пенсія в розмірі 60 крб. Він обіймав посади інструктора Комітету незаможних селян, завідувача Губсоцзабезу, заступника голови Житомирської міськради, до 1936 року працював заступником голови і завідувачем відділу комунального господарства Новоград-Волинської міської ради.
Найбільшим авторитетом у районній комісії користувався Петровський Андрій Федорович (1891/92-?). Після перемоги антибільшовицького селянського повстання в липні 1919 р. та втечі з міста над Случчю більшовиків він створив із останніх зведений партизанський загін, який діяв на території Новограда-Волинського та сусіднього повітів. У документах 1921-1922 років Андрій Петровський згадується на посаді Новоград-Волинського повітового військового комісару. 25 травня 1931 р. колишні червоні партизани та червоноармійці організували в місті артіль ім.Фрунзе. На той час вона являла собою кустарну цегельню з однією піччю. З метою працевлаштування демобілізованих інвалідів війни та членів їх родин артіль у березні 1932 р. перетворилася на комбінат, який очолив А.Петровський. Протягом 1932 року підприємство виробило понад 613 тисяч штук вогнетривкої цегли. Цього ж року комбінат відкрив комерційну їдальню. 1933 року комбінат мав збудувати і пустити в експлуатацію механізований цегельний завод потужністю 3 мільйони штук цегли на рік і шамотний цех. Для підсобного господарства комбінат придбав велику рогату худобу, коней, свиней, 50 га сінокосу. Новоград-Волинська газета «Соціалістичний Наступ» у статті від 7 липня 1933 р. закликала переймати передовий досвід фрунзівців. У 1934 році Петровський А.Ф. мешкав за адресою: вул.Червоноармійська, №5.
Одним із бійців партизанського загону під командуванням А. Петровського був Бальнеров Лев Ісерович (1897-1967). У заяві до районної партизанської комісії від 14 жовтня 1929 р. він пише: «У квітні 1919 року я добровільно вступив до загону, а під час повстання в м.Новограді-Волинському, перебуваючи в кулеметній роті, брав активну участь у бою проти повстанців. Коли загін залишив місто, товариш Петровський прийняв командування загоном. Ми відступали до Києва, а звідти рухалися до Житомира. У Житомирі нашому загону дали для підкріплення один батальйон Богунського полку, з яким ми наступали на Новоград-Волинський. Після взяття міста ми стояли там кілька тижнів, а під час загального відступу евакуювалися з Новограда-Волинського до Коростеня, а звідти — до Мозира. Там наш загін отримав назву 1-го летючого загону 12-ї армії. Із Мозира нас відправили на Житомирщину, ми діяли проти поляків у Новоград-Волинському районі до лютого 1920 року. Після цього загін розформували, і я вступив до Червоної армії». У 1930-х роках Бальнеров Л.І. працював завідувачем виробництва Новоград-Волинської фабрики гнутих меблів. Письмові свідчення про участь Бальнерова в партизанському загоні дали його соратники Білявський О.Ф., Юмштик І.Г., Алтер К.Х. та ін.
Унік Ізраїль Йосипович (1897-?) вступив 1918 року в м.Унеча до Таращанського полку під командуванням В.Боженка, у якому служив до вересня 1919 року, після цього став партизаном загону А.Петровського. Під час католицького Хрещення 1920 року разом з іншими бійцями загону здійснив нічний наліт на польські тили в с. Острожок Новоград-Волинського повіту, під час якого партизани захопили 8 коней та різне військове спорядження. У 1930-х роках Унік І.Й. працював ковалем на новоград-волинському заводі «Сільмаш».
Замощин Анатолій Ілліч (1901-?) у 1918 році був членом підпільної озброєної дружини більшовиків у Новограді-Волинському на чолі з Григорієм Лебедем, наступного року вступив до партизанського загону А.Петровського. У 1920 році в складі регулярних частин Червоної армії брав участь у боях проти повстанських загонів І.Струка (в районі Чорнобиля та Іванкова) і Ю.Мордалевича (в районі Кочерова). 1921 року Замощина відрядили в складі озброєного загону на «продовольчий фронт» у Піщівську волость, а восени цього ж року він став бійцем зведеного загону особливого призначення під командуванням Р.Кадюка, який вів боротьбу з групою Ю.Тютюнника. У 1922-1924 роках служив у 132-му Донецькому полку 44-ї дивізії, а після демобілізації мешкав у Києві.
Воліс Мордко Азрільович (1890- ?), який служив у вартовій роті в м.Новограді-Волинському, у липні 1919 року протягом ночі вів бій із повстанцями, а після поразки більшовиків почепив на себе білу стрічку. Повстанці прийняли його за свого і пропустили через ланцюг. Таким чином Волісу вдалося вирватися з оточення і врятувати своє життя. Однак повстанці захопили в Новограді-Волинському місцевого жителя, «червоного» бійця Рознощика Ісаака Мордковича (? – ?) і повели його на розстріл у с.Наталівку, де перед цим розстріляли 13 червоноармійців. Уникнути страти йому вдалося, завдяки допомозі містян Миколи та Андрія Лісового. Після цього він вступив до 38-го кавалерійського полку, під час наступу денікінців був поранений. Після одужання потрапив у 44-ий комуністичний полк, який дислокувався в Житомирі. Знаходячись у розвідувальній групі, потрапив у полон до поляків біля колонії Максимівка і ув’язнений у Новоград-Волинській тюрмі. Під час наступу «червоних» на Новоград-Волинський поляки перевезли військовополонених до Рівного. Звідси Рознощик І.М. втік і незабаром повернувся до Новограда-Волинського. У 1920-х роках працював у міській артілі інвалідів «Труд».
Вальдман Яків Ісайович (1903- ?) у 1919 році, після прибуття в Новоград-Волинський таращанських частин, створював тут комсомольську організацію, працював у реквізиційному відділі. Коли почалося повстання селян, він вступив до більшовицького загону, чергував уночі на заставах, допомагав вартовій роті відбивати напад повстанців, був поранений на Суслівській вулиці, разом з іншими відступав на Рихальськ і Коростень, затим прибув до Житомира. Під час чергового походу більшовиків на Новоград-Волинський був розвідником партизанського загону Петровського. Брав участь у розстрілі затриманих під Броницею гімназистів. У загоні Петровського залишився також після захоплення Новограда-Волинського, але під натиском поляків і петлюрівців разом із загоном залишив місто. У Коростені вступив у 390-ий Богунський полк 44-ї дивізії, воював на Денікінському і Польському фронтах, був удруге поранений під Сокалем, у Червоній армії служив до березня 1921 року.
У документах Новоград-Волинської партизанської комісії згадується також Фільчук Іван Павлович (1900-1937), який був партизаном Дубенського і Кременецького загонів, згодом воював у лавах 44-ї дивізії на Петлюрівському, Денікінському і Польському фронтах, демобілізувався у 1925 році, до 1937 року працював завгоспом Новоград-Волинського окрвиконкому. Шапіро Міхель Сімхович (1895- ?) у жовтні 1918 року вступив до Таращанського партизанського загону, потім служив у 392-му Таращанському полку та в 1-ій Кінній армії. Козловський Петро Денисович (1895-1937) був членом підпільного комітету Домбровицької більшовицької організації, затим його призначили командиром кінного партизанського загону. До 1937 року працював директором Новоград-Волинського млинокомбінату. Вігман Йосип Петрович (1902-1973) від квітня 1919 р. був партизаном Дубенських «червоних» загонів, у вересні цього ж року прийнятий на службу в 392-ий Таращанський полк. До 1937 року служив оперуповноваженим особливого відділу кавалерійської дивізії в м.Гайсині. Ломтєв Леонтій Хомич (1903-?) служив від лютого 1919 р. у партизанському загоні В.Боженка, потім став бійцем 392-го полку. Після закінчення військових дій потрапив у 5-ий прикордонний батальйон, звідки демобілізувався у вересні 1922 року. Через три роки його зняли з військового обліку та перевели в інваліди ІІІ групи. Замість пенсії він отримав безоплатний патент і відкрив власну шевську майстерню.
У випадку загибелі червоних партизанів посвідчення організації отримували члени їхніх родин. Так, 1931 року Вайсберг Естер Меєрівна подала клопотання про визнання червоним партизаном її сина Герша, який загинув у бою з повстанцями 8 липня 1919 р.
Цей факт підтвердив А.Ф.Петровський та його колишні соратники. Також було задоволено аналогічне клопотання з боку Лебідь Мотрі Пилипівни, чий син Григорій 1919 року воював у партизанському загоні Петровського, а 1923 року, обіймаючи посаду директора Олевського порцелянового заводу, загинув від рук бандитів, коли віз із Коростеня гроші для працівників підприємства. Наявність посвідчення червоного партизана давала можливість отримувати продуктові пайки та пільгові путівки на санаторно-курортне лікування, а житлові площі цієї категорії громадян не підлягали «ущільненню».
1 лютого 1934 року Новоград-Волинська районна партизанська комісія повідомила про проведене нею разом із робітничо-селянською інспекцією обстеження комбінату ім. Фрунзе, за яким були виявлені зловживання з боку директора підприємства А. Петровського. Цей матеріал передали слідчим органам, які завели кримінальну справу на керівників комбінату. Вироком суду Петровського було засуджено до розстрілу, а бухгалтера комбінату — до 10 років ув’язнення. Касаційною інстанцією вирок суду стосовно Петровського пом’якшено і розстріл відмінено. Подальша доля Петровського А.Ф. невідома. За ухвалою Новоград-Волинського РВК (райвиконкому) від 27 березня 1934 р. комбінат червоних партизанів і червоногвардійців ім.Фрунзе був ліквідований. Ліквідком комбінату призначив на 15 квітня прилюдні торги на його майно: будинки та устатковання шамотного цеху і цегельні; їдальню-кафе; підсобне господарство та ін. Контора комбінату знаходилася за адресою: Кінний провулок, №6.
13 серпня 1934 р. на загальних зборах було прийнято рішення про створення Новоград-Волинської кооперативної промислової артілі червоних партизанів ім.І.Н.Дубового. Згідно зі статутом, метою артілі була організація і розвиток виробництва вогнетривких матеріалів. Кожний член артілі, вступаючи до неї, мав сплатити внесок у розмірі 20% від місячного заробітку.
Київська обласна партизанська комісія на засіданні від 17 листопада 1934 р. визнала роботу Новоград-Волинської районної партизанської комісії незадовільною. Через відсутність контролю були допущені великі зловживання в діяльності промкомбінату
ім. Фрунзе. Кошти підприємства розбазарювалися на самопреміювання та витрати не за призначенням: командування дивізії отримало годинники на суму 1600 крб, райвідділу ДПУ видано різними сумами понад 4000 крб, колишньому голові РВК Нещерету — 750 крб, Передрію — 500 крб, Петровському — 500 крб тощо. Партизанські квитки видавалися особам, які нічого спільного не мали з партизанським рухом. Обласна комісія постановила: а) районну партизанську комісію розпустити; просити президію РВК у терміновому порядку оформити новий склад комісії; б) просити президію РВК притягнути до відповідальності членів районної комісії, зокрема її колишнього голову Передрія. 17 грудня 1934 р. президія Новоград-Волинського РВК прийняла постанову про розпуск районної партизанської комісії. Було затверджено її новий склад. Комісію очолив голова райвиконкому Рощенюк.
У вересні 1935 року Комісії в справах колишніх червоногвардійців і червоних партизанів були ліквідовані. У роки Великого терору керівники та найактивніші учасники партизанського руху стали жертвами політичних репресій.
5 грудня 1936 р. заарештований колишній керівник Новоград-Волинської партизанської комісії Передрій Г.К., який обвинувачувався в антирадянській агітації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл. його розстріляли 14 січня 1938 р. у м. Житомирі. 7 вересня 1937 р. за підозрою в шпигунстві заарештували Вігмана Й.П. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 29 липня 1938 р. він був ув’язнений на 5 років до виправно-трудового табору. 4 жовтня 1937 р. заарештований Козловський П.Д., якого обвинувачували в шпигунстві. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР він був розстріляний 24 грудня 1937 р. у м.Житомирі. У шпигунстві на користь Польщі обвинувачувався Фільчук І.П., якого заарештували 15 жовтня 1937 р. Його розстріляли 16 листопада 1937 р. у м.Житомирі. У списку районної партизанської комісії 1935 року були також Мішепуд (Мішепут) Інокентій Михайлович, 1894 р.н., керуючий «Заготльон», і Скуматов Сергій Наумович, 1892 р.н., пожежник у с.Чижівці, потім — завгосп райвідділу охорони здоров’я. Першого заарештували 23 вересня 1937 р. (обвинувачувався за ст.54-2, 54-11 КК УРСР), а 30 грудня того ж року за постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР розстріляли в м.Житомирі. Другий був заарештований за тими самими обвинуваченнями 10 липня 1938 р. і за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл. розстріляний у Житомирі 5 жовтня 1938 р.
Герої боротьби за радянську владу перетворилися на «ворогів народу».