Є стара легенда, що наочно показує нам, які безплідні іноді бувають наші молитви.
Давно жив один святий старець, який багато молився і часто уболівав про гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так буває, що люди в церкву ходять, Богу моляться, а живуть усі також погано. Гріха не меншає… Одного разу з цими думками він заснув. І здалось йому, ніби світлий ангел, обійнявши крилом, підняв його високо над землею… У міру того, як піднімалися вони вище і вище, усе слабшими і слабшими ставали звуки, що доносилися з поверхні землі. Не чутно було людських голосів, затихли пісні, лемент, весь шум метушливого мирського життя. Лише часом долітали звідкись гармонічні, ніжні звуки, як звуки далекої лютні.
— Що це? — запитав старець.
— Це святі молитви, — відповідав ангел, — тільки вони чуються тут!
— Але чого так слабко звучать вони? Чого так мало цих звуків? Адже зараз весь народ молиться в храмі?…
Ангел глянув на нього, і скорботним було обличчя його.
— Ти хочеш знати? Дивися…
Далеко внизу виднівся великий храм. Чудесною силою розкрилися його зводи, і старець міг бачити усе, що робилося всередині. Храм весь був заповнений народом. На криласі видно великий хор. Священик стояв у вівтарі. Йшла служба. Яка служба — сказати було неможливо, тому що жодного звуку не було чутно. На лівому криласі дячок щось читав, швидко шльопаючи і перебираючи губами, але слова туди, нагору, не долітали. На амвон повільно вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рот, і… ні звуку! На криласі регент роздавав ноти: хор готувався співати. «Вже хор, напевно, почую…» — подумав старець. Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витягнув руки і дав знак починати, але, як і раніше, панувала повна тиша. Дивитися було дивно — регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенори витягалися на носках, високо піднімаючи голову, роти у всіх відкриті, але співу не було. — «Що ж це таке?» — подумав старець. Він перевів очі на тих, що моляться. Їх було дуже багато, різного віку і стану: чоловіки і жінки, старі і діти, купці і прості селяни. Усі вони хрестилися, кланялися, багато хто щось шепотів, але нічого не було чутно. Уся церква була німа.
— Чого це? — запитав старець.
— Спустимося, ти побачиш і зрозумієш… — сказав ангел.
Вони повільно, ніким не видимі, спустилися в храм. Ошатно одягнена жінка стояла перед усіма людьми і, очевидно, ретельно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою… Раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки: — «Ах, ця противна почтмейстерша! — думала вона. — Знову в новому капелюсі! Чоловік — п'яниця, діти — обшарпанці, а вона хизується!.. Бач яка !..» Поруч стояв купець у гарній одежі і задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем зараз же відкрилися його затаєні думки: — «…Жаль! Продешевив… Товару такого тепер дарма не купиш! Мабуть, не інакше як тисячу втратив, а, може, і півтори…» Далі видно молодого сільського хлопця. Він майже не молився, а увесь час дивився ліворуч, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: — «Ну й гарна Дуняша!… Усім узяла: і обличчям, і звичкою, і роботою… От би дружину таку! Якби пішла за мене.»
І багатьох торкався ангел, і у всіх подібні думки, порожні. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки робили вигляд, що молилися.
— Тепер ти розумієш? — запитав ангел. — Такі молитви до нас не доходять. От того і здається, що усі вони, як німі…
У цю хвилину раптом чийсь дитячий боязкий голосок чітко проговорив: — «Господи! Ти благ і милостивий… Врятуй, помилуй, зціли бідну маму !..» У куточку, на колінах, пригорнувшись до стіни, стояв маленький хлопчик. У його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму. Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце. Там були скорбота і любов.
— От молитви, що чути в нас! — сказав ангел.