Дениса розбудив дверний дзвінок. Не поцікавившись хто там, клацнув замком.
На порозі стояв усміхнений Артур, його приятель.
— Привіт! Ти чому так рано? — позіхаючи і чухаючи потолицю, пробубонів Денис.
— Як рано? — здвигнув плечима Артур. — Уже скоро обід!
— Серйозно?
— Подивися на годинник. Чого пика така пом’ята?
— Та гуляли вчора.
— Що відзначали?
Денис загигикав:
— Шнурки для кросівок обмивали!
— Ясно. А мене чого не гукнув?
— Я тобі дзвонив. Постійно «в зоні недосягаємості».
— Мобілка в ремонті.
— Чого?
— У воді побувала.
— Тоді їй гаплик.
— Сказали, що зроблять.
— Ну-ну. Випити хочеш?
— А є щось?
— Трохи лишилося. Майже пляшка.
— То це в тебе відривалися?
— У мене.
— А предки твої де?
— На море укотили.
— Тоді все зрозуміло.
— Що саме?
— Артур кивнув на неприбраний стіл, на якому купчилися різні пляшки і тарілки з недоїдками. — Непогано відпочили!
Денис кволо відмахнувся:
— Всі гроші просандалив. Та біс із ними! Зараз швиденько приберу і посидимо. Допоможи! Щоб швидше було.
Після другої чарки Артур похвалився:
— Я вчора «копєйку» купив.
Денис не розчув:
— Що купив?
— «Копєйку»! Ну, «Жигулі». Правда, не нове, але на вигляд нічогеньке. Трохи підрихтую і до дівчат гасатимемо!
— Гроші де взяв?
— Батя дав.
— Щастить тобі, Артуре, — черв’ячок заздрості залоскотав нутро Дениса. Відтак додав: — А я скутер узяв би.
Артур, наче досвідчений ловелас, зазначив:
— На скутер дощ крапає! Дівчата мокнитимуть!
Коли спиртне допили, Дениса раптом осінило:
— Слухай, друзяко! А могорич!
Артур вирячився:
— За що?
— За тачку.
— А-а! — Артур підскочив зі стільця, наче його пружиною підкинуло. — Без проблем! Мчу в магазин! Жди! І я повернуся!
Денис чекав на Артура майже годину. А коли набридло, почухрав до приятеля додому.
Артур двері не відчинив.
Денис розізлився і кулаками почав гатити в двері, бо добре чув за ними шорох і якесь вовтузення.
— От скупердяга! — зрештою вилаявся Денис і ступив на сходинки.
А потім... А потім Денис потрапив до міліції. Були допити. Його відпускали. Знову викликали. Кінчилося тим, що хлопець зі скаргою звернувся до прокуратури на те, що, нібито перебуваючи підозрюваним по справі хуліганства і навмисному пошкодженню чужого майна (розтрощена вщент «копійка» сусіда), під час допиту він був побитий слідчим місцевого відділу.
Був проведений черговий допит підозрюваного.
Дениса вже викликав інший слідчий.
— То як, кажеш, усе було того дня? — той поцікавивсь у хлопця.
— Ну, як було? — Денис напряг мізки. — Ми випили.
— Ну і?
— Потім Артур сказав, що виставиться за свою «копєйку». Але він погнав у магазин і не повернувся. Я — до нього. Та він двері не відчинив. Може, спав чи що. Поступив не по-дружеськи. Короче, я трохи постояв і пішов собі.
— Куди?
— Мені стало скучно і я вирішив прогулятися. Ні горілки ж, ні грошей.
— Скільки тобі років?
— Хе, вісімнадцять!
— І вже п’єш?
— Ну, буває.
— Ясно. Що було далі?
— Коли я виходив з двору, то побачив, як троє ідіотів схопили дівчину за руки і потягли її в парк. А я, як пацан порядний і законопослушний, зрозумів, що дівчина в небезпеці і її треба рятувати. А кому? Ніде нікого!
— І що?
— Я рвонув додому. Взяв томагавк...
— Томагавк?
— Ну, сокирку.
— Перед цим ти сказав томагавк.
— Фільми люблю дивитися про індіанців.
— Зрозуміло. Машину трощив?
— Та ні! Вона сама.
— Тобто?
— Ну, як сказать...
— Сокиру навіщо брав з дому?
— Для захисту! Від хуліганів!
— Тебе бачили біля того авто.
— Я не заперечую. Був я там. Але «копєйку» не трощив. Просто я був трохи підвипивший, і коли проходив мимо Артурової тачки, то ненароком зачепив бокове дзеркальце. Воно і відвалилося
— Ненароком, кажеш?
— Ну.
— А шину хто пошкодив?
— Коли відпало дзеркальце, я од несподіванки випустив сокирку. Вона і розрубала шину. Потім я вирішив обійти машину з другого боку. Ну і випадково зачепив друге дзеркальце. І це... лобове скло.
Слідчий довго, дивився на підозрюваного. За свою професійну практику з таким кадром зустрічається вперше. Це ж треба, як чеше! А в голос, мимоволі, проказав:
— І не засміється, га!
— Що — не засміється? — Денис удав, що не зрозумів правоохоронця.
Слідчий йому допоміг:
— Мастак ти заливати! Куди там Задорнову!
Денису «дійшло»:
— Чого я заливаю? Просто я дуже поспішав і боявся за життя і честь дівчини.
— Та невже?! — аж вигукнув слідчий. А відтак з іронією запитав. — І що ж ти робив далі, джентельмене?
— Ну що? — замислено закопилив губу Денис. — Тим часом хулігани повтікали і я вирішив залізти на машину.
— Навіщо?
— Щоб з висоти ліпше роздивитися, що відбувається. Що з дівчиною. Що з її честю. Чи потрібна їй моя допомога.
Слідчий відкинувся на спинку стільця. Ребром долоні змахнув з чола горошини поту. І лише вичавив:
— І?
Денис, пересмикнувши плечима, невимушено вів далі:
— Коли я вилазив на дах Артурової машини, то випадково розбив і заднє скло. Але навіть із висоти я не бачив, що там робить та підозріла компанія. Тому я кілька разів підскочив.
— Навіщо??!
— Щоб ліпше роздивитися. Ось дах трохи і прим’явся. А коли я побачив, що хлопці попрощалися з дівчиною і, не зашкодивши їй, розійшлися, то зрозумів, що моя допомога їй уже не потрібна. Але, спускаючись з машини, я послизнувся і розбив останнє бокове скло. А сокирка, яка випала з рук, розрубала другу шину.
— Як??? — нервово підскочив слідчий.
Денис не втямив:
— Що — як?
— Як сокирка, що випала з твоїх рук, могла розрубати шину??! Вона що — з космосу падала??!
— Ні, з рук.
Слідчий знеможено сідає на стілець. Питає:
— Що ти робив далі?
— Ну що? — Денис знову смикає плечима. — Після того я пішов додому. Дорогою думав, що Артуру пізніше потрібно компенсувати незначні пошкодження його машини, які я скоїв ненавмисне при виконанні мого громадянського обов’язку, тобто, захищаючи незнайому мені дівчину і її честь.
— Досить!..

Того дня Дениса більше не допитували. Однак через кілька днів його знову викликали на допит. Разом з тим проводилася службова перевірка на предмет перевищення слідчим своїх повноважень щодо підозрюваного. Проте вона не знайшла свого підтвердження. Уникаючи відповідальності, Денис вдався до фантазій, чим неабияк спантеличив правоохоронців. До речі, ця фантазія була врахована і судом при оцінці його діянь. В результаті хлопець отримав умовний строк покарання. Пощастило Денису. Однак Феміда молодому чоловікові, котрий до цього не мав проблем із законом, дала можливість для роздумів над своїм подальшим життям.