Злочин, про який ітиметься в цьому матеріалі, стався кілька років тому, але винуватців того інциденту покарали лише нещодавно. Спробуємо відтворити події тих злополучних днів, змінюючи імена та прізвища деяких фігурантів.
ЕПІЗОД ПЕРШИЙ
Між Володимиром Лисаком та його директором, котрий керував приватним підприємством, виникла суперечка (на жаль, подробиці конфлікту нам невідомі). Коли сварка мало не переросла в бійку, керівник фірми викликав правоохоронців (працівників Червоноармійського райвідділу міліції — саме там все й відбулося).
Затримали одного Володимира Лисака. Його доставили до відділку, склали протокол.
— Підписуй! — сказав один зі стражів порядку, котрий «конвоював» Лисака до міліції.
Затриманий заперечливо захитав головою.
— Нічого я не підписуватиму.
— Чому?
— Бо я винним себе не визнаю.
— Ти напав на свого начальника.
— Сам винен! Це його потрібно було забирати сюди.
— Підписуй протокол!
— Не буду!
— Зараз підпише, — втрутився до розмови капітан Івченко, помічник чергового по відділу. — Встать! — рявкнув.
Лисак підвівся.
Капітан, ошкіруючись, очима показав на двері:
— Пішов уперед!
Володимир вийшов. Його завели до кімнати відпочинку.
Зачинивши за собою двері, Івченко з притиском мовив:
— Ну що, підпишеш протокол?
— Ні,— коротко відказав Лисак.
— Чому не будеш? — єхидно спитав помічник чергового.
— Бо начальник сам спровокував бійку.
— А ми маємо інші дані. Від нього.
— Він бреше.
— Підписуй протокол!
— Я сказав, що цього не...
Лисак не договорив. Капітан гумовим кийком уперіщив його по спині.
Затриманий, прикусивши нижню губу, промовчав.
Це дужче розізлило Івченка, і він ще разів зо п’ять, тим же знаряддям приборкування, «пройшовся» по спині та сідницях затриманого.
— Ну, як воно? — осміхнувся екзекутор.
— Нічого,— зсутулився Лисак, іронізуючи: — Як у міліції.
— Тобі що — смішно?! — подався вперед капітан. Однак кинув. — Я на деякий час вийду, на перекур. Курить хочеш?
— Ні.
— Ну лади. Словом, поки подумай.
Повернувся помічник чергового хвилин через десять.
— Ну що, подумав?— спитав капітан, промовисто поляпуючи кийком по своїй долоні.
Лисак кивнув:
— Подумав.
Правоохоронець аж вирячився.
— О! Молодець! Давно б так! — І поклав на стіл протокол. — Давай, підписуй. І — додому!
Лисак заточився до загратованого вікна. Пробелькотів:
— Товаришу капітан, але я ні в чому не винен. Ви теж людина і зрозумійте мене правильно. Навіщо чіпляти на себе те, чого не робив? Чи, тобто, коли той сам винен.
Івченко побагровів. Визвірився:
— Ах ти ж!.. Будеш підписувати?
— Ну, товаришу капітане...
— Підписуй, свиня! Підписуй! — помічник чергового коршуном налетів на затриманого. Знову в хід пустив гумовий кийок. Ну що, тепер підпишеш? Питаю, підпишеш?!
— Все, все, досить,— закриваючись руками від ударів, простогнав Володимир Лисак. — Давайте бумагу.
— Іди до столу!
— Йду, йду.
Затриманий виконав вимогу капітана.
— А ти боявся! — вдоволено гигикнув Івченко. — А зараз — бай-бай!
— Я можу йти додому? — Лисак сіпнувся до дверей.
Однак капітан його зупинив:
— Вже пізно, — сказав він. — Поспиш у нас. А зранку підеш.
— Ну й що, що пізно? Я...
— Ніяких розмов!
Ніч Лисак провів у кімнаті тимчасового затримання. А на світанку з’явився Івченко. Бадьорий, наче нічого й не було. Знову поклав на стіл протокол. Той самий.
— Що ще? — сторопів Лисак.
— Що, що? — з лиця помічника чергового не сходила посмішка. — Допишеш ще один рядок і — на всі чотири!
— Який рядок? — розгублено спитав Лисак.
Капітан продиктував:
— Що я, такий-то, такий, ніяких претензій до працівників міліції не маю.
Лисак завагався. Та коли він побачив скривлене від люті обличчя Івченка і його руку, що потяглася до гумового кийка, — взяв ручку...
ЕПІЗОД ДРУГИЙ
Зачувши гул двигуна вантажівки, баба Анюта вийшла на ганок. Так і є, Василь Ковальчук привіз їй дрова.
— Ну, слава Богу! — мовила вголос старенька й подибуляла відчиняти перекошені дерев’яні ворота.
Кругляк скинули у дворі. Потім баба Анюта, як годиться, запросила Василя до хати, обідати.
Випив Ковальчук дві чарки.
— Може, ще одненьку? — гостинно запросила господиня оселі.
— Ні, ні, — відмовився водій. — Досить.
Раптом за вікном почувся якийсь шум. Баба Анюта зазирнула у шибку і зомліла.
— Міліція! Чого б то? Може, самогон шукають?
— Хтозна...
До хати їх увійшло троє. Один з них одразу підійшов до Василя Ковальчука.
— Горілочку хлебчимо? — кинув з іронією. Потім додав: — Пішли!
Водій вантажівки не втямив:
— Куди? Навіщо?
— Огорожу хто зламав у сусідів?
— А. Ну я. Трохи зачепив. Але я полагоджу.
— Полагодиш, полагодиш! Куди дінешся! Але протокол треба скласти. Поїхали.
— Може, вирішимо тут на місті?
— Поїхали.
Василь Ковальчук підкорився правоохоронцям.
Анатолій Ткаченко, старший прапорщик дорожньо-патрульної служби Червоноармійського райвідділу міліції, відносно затриманого склав протокол за управління автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. Сказав його підписати.
Проте Ковальчук відмовився це робити.
— Я за кермом п’яним не був,— заперечив він. — Випив тоді, коли машину поставив у дворі баби Анюти.
— Ну що ж, — відказав на те старший прапорщик Ігор Ткаченко, — не підпишеш — собі гірше. Хоча за тебе це можуть зробити два свідка. А потім справу направимо до суду.
— Скоти! — вилаявся Ковальчук.
Ткаченко, хмикнувши, проказав:
— І це знову не на твою користь.
На водія вантажівки склали ще одного протокола. Затим відвели його до кімнати тимчасового затримання.
— Посидь трохи! Подумай!
Однак через години дві Ковальчук занервував. Кроками заміряв кімнату. Відтак підбіг до дверей і загепав у них кулаками.
— Відчиніть! Я хочу зустрітися з адвокатом! З начальником міліції! Звільніть мене! Це незаконно! Відчиніть, гади!
На вимоги затриманого ніхто не зреагував.
Тоді Ковальчук схопив шматок фанери, що лежав на підвіконні, і почав гатити нею у двері.
— Випустіть мене! Бузувіри!
Цього разу його почули. До кімнати вскочили одразу троє. Один з них бризнув балончиком (сльозоточивий газ) у обличчя «хулігана». Другий (це був Ткаченко) зацідив кулаком у щелепу.
Затриманий упав на підлогу.
Його тут таки почали копати ногами. До розправи приєднався ще й Івченко, відомий нам герой з першого епізоду.
Коли екзекутори побачили кров на обличчі Ковальчука, то перестали його бити.
Ткаченко надів на водія вантажівки кайданки.
— Давай його на нари! — гукнув співпрацівник.
Коли його вклали, Івченко ще й обперезав кайданкою одну ногу нещасного. Спробував стягнути другу половину наручників з руками. Проте в нього це не вийшло. Розізлившись, правоохоронець заїхав ногою Ковальчука у скроню, в переносицю, зламавши її. Потім, штовхнувши кілька разів гумовим кийком, вийшов з кімнати попереднього затримання.
Через годину Василя Ковальчука відпустили. Ледь діставшись додому, він знеможено впав на ліжко. Дружина, побачивши побитого чоловіка, викликала «швидку допомогу».

Судова тяганини щодо цієї справи тривала не один рік. Правоохоронці заперечували свою причетність щодо побиття Володимира Лисака і Василя Ковальчука. Говорили, що вони взагалі не заходили до кімнати тимчасового затримання. Проте, злочин, скоєний Івченком і Ткаченком, ніхто з працівників міліції, котрі чергували в ті дні у відділку, брати на себе не хотів. Тому вони змушені були дати свідчення проти колег по роботі.
Такі докази, зібрані в ході розслідування, були проти підозрюваних, тож суд, котрий відбувся нещодавно, виніс такий вирок: Віталія Івченка визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст.365 ч.2 КК України, і обрати йому міру покарання за цим Законом чотири роки позбавлення волі з позбавленням права займати посади рядового і начальницького складу у системі правоохоронних органів строком на два роки; Ігоря Ткаченка засудили за тією ж статтею Кримінального Кодексу і присудили йому три роки позбавлення волі й обіймання вищезгаданих посад на два роки. Разом з тим стягнути із засуджених на користь Василя Ковальчука дванадцять тисяч гривень моральної шкоди на користь Володимира Лисака — двадцять тисяч гривень.