Валерій не зважив, що в Ольги була дванадцятирічна донька, — зійшовся. Виховував Світланку, як рідну. Та з часом життя внесло свої корективи. Якось Ольга сказала:
— Мої подруги їдуть до Польщі. Звуть і мене з собою. Є можливість привезти непогані гроші.
— Але й тут можна заробити, — Валерій не схвалив цю думку. — Тим більше, я також непогано заробляю. А скоро взагалі буде купа замовлень. Народ дзвонить. Хороші зварники — нарозхват!
Ольга заперечила:
— У нас росте донька. Треба робити ремонт. У лахміттях ходимо. Я не хочу так жити. Набридло!
— Але це ж закордон. Можуть і надурити. Он скільки…
— Там місце перевірене, — урвала Ольга. — Дівчата вже не раз там були.
— Але ж я тобі кажу, що в мене незабаром підуть замовлення, — не погоджувався Валерій. — Заживемо краще. Я тобі обіцяю!
— Це все вилами по воді писано!
— Ти помиляєшся. Ось побачиш. Тільки зачекай трошки.
Чекати Ольга не захотіла. Все ж, поїхала на заробітки. Повернулася вона через два місяці і привезла додому півтори тисячі євро.
— А я за цей час, — похвалився Валерій, — заробив удвічі більше! А ти не вірила мені!
— Зате я тут таких грошей не заробила б, — сердито відказала Ольга.
Валерій поліз в обійми:
— Ну, вибач, ластівко моя! Головне, що ти повернулася. Я так за тобою скучив. І дуже хотів би, щоб ти більше не покидала домівки.
Жити вони і справді стали краще: зробили у квартирі ремонт, купили нові меблі, одяглися в дорогі речі.
А одного дня Ольга раптом заявила:
— Валеро, я хочу, щоб ти переписав на мене квартиру.
— Не зрозумів, — вирячився чоловік. — Що це ти надумала?
— Зараз таке життя, — Ольга нервово пожувала нижню губу, — що…
— Що?
— А раптом ти від нас підеш.
Валерій загиготів. Відтак мовив:
— Рідна моя! Я тебе кохаю! Тобі цього мало?
— Мало, — буркнула Ольга.
Валерій губивсь у здогадках.
— Що з тобою? Хто тебе на таке надоумив?
— Ніхто! — аж верескнула Ольга. — Просто я хочу, щоб ти переписав на мене свою квартиру.
— Гаразд, — зрештою здався Валерій. Однак серйозно додав: — Але в мене є умова.
Ольга напряглася.
— Яка?
— Ти маєш стати моєю законною дружиною.
Жінка засміялася.
— Ти чого? — не зрозумів такого жесту Валерій. — Я тебе не впізнаю.
Ольга вдалася до філософії:
— Все пізнається в житті.
— Тобто? — від здивування Валерій не знаходив собі місця. — У тебе хтось є? Чого ти мовчиш?
— Нікого в мене немає, — Ольга потупила очі.
— То чому ти не хочеш законного одруження?
— Треба почекати.
— Що — «почекати»?
— Не знаю! — знову на крик перейшла Ольга. — Але треба, щоб минув якийсь час!
Валерій не міг вийти з дива:
— Але ми з тобою живемо вже більше п’яти років. У нас все було добре. Що за чорна кішка між нами пробігла? Ти щось недоговорюєш. Я тобі набрид?
— Ні.
— А що тоді?
— Так буде краще?
— Що — «краще-то»?
— Буде краще, коли ти на мене перепишеш квартиру.
— Оп’ять двадцять п’ять! — Валерій почав міряти кроками кімнату.
Це розізлило Ольгу. Крикнула:
— Не метушися перед очима!
— Ну ось, — Валерій сів на стілець, гірко мовив. — Моя присутність тебе вже починає дратувати. Не розумію. Нічого не розумію. Що з тобою сталося? Що?
— Нічого.
— Маячня якась…
Після цієї розмови стосунки між Ольгою і Валерієм різко погіршали. Сварилися мало не щодня. Масла у вогонь ще підлили проблеми з роботою. Поменшало замовлень. Проте, Валерій намагався владнати ситуацію.
— Ольго, — якось за сніданком сказав він. — Я хочу миру і спокою в сім’ї. Давай, як було раніше.
Ольга зірвалася на крик:
— А я не хочу! Знову не маєш роботи! Торботряс! Я тебе вижену з дому!
Валерій ошелешено вирячив очі. Такої образи не чекав.
А Ольга не збиралася вгавати. З силою штовхнула Валерія. Той упав зі стільця. Однак швидко підвівся і… схопився за ніж.
Отямився Валерій тоді, коли Ольга вже не дихала. Що робити? Думка прийшла сама собою: підпал!
Сирени пожежної машини Валерій уже не чув. Він взагалі нічого не чув, бо вирішив звести рахунки з життям. До лісосмуги він приїхав на таксі. Прив’язав мотузку до гілляки, накинув зашморг на шию. Однак перша спроба не вдалася — шнурок обірвався. Не вдалося і з другого разу — те ж саме. З третього наче все вийшло, почав непритомніти. Та от халепа! Знову опинився на землі. Коли розплющив очі, то побачив перед собою хлопчаків. Подумав: «Це знак. Я маю відповісти за те, що накоїв». І Валерій подався до міліції. Тепер він в очікуванні суду.