Оксана поспішала до подруги. Проходячи повз ринок, вона зупинилася біля прибиральників. Увагу привернула їхня розмова. Виявляється, один з них, підмітаючи асфальт, знайшов мобільний телефон «Нокіа».
Оксана заздрісно прикусила губу, важко задихала.
«Мені б такий мобільник! — подумала. — Ну, чому він, цей дядько, знайшов, а не я? Якби я трохи раніше тут проходила, то, може, я перша його побачила б. А, може…».
Дівчина, нагнувшись, пильним поглядом почала обмацувати асфальт. Вона сподівалася, що і їй пощастить з подібною знахідкою. Та дарма: мобільників ніде більше не було.
Засмутилась Оксана. На душі гірко стало. Передумала й до подруги йти. Тож, у пригніченому стані повернулася додому.
Батько був напідпитку.
— Чого так швидко? — спитав у дочки.
— Нема настрою, — похмуро відказала та.
— Чого б то?
— Мобілку хочу.
Батько хмикнув:
— Я теж багато чого хочу! Знаєш скільки зараз така іграшка коштує?
— Знаю. Але я знаю, де такий телефон можна взяти безплатно.
Батько, пережовуючи почуте, якийсь час мовчки дивився на дочку. Зрештою, спитав:
— Як безплатно?
— А отак!
— Ну, кажи давай!
— Там на базарі прибиральник знайшов чийсь телефон. Можна його забрати.
— Як?
— Сказати, що то наш.
— Хм! Ти бачиш, яка ти!
— Покажеш?
— Що?
— Того дядька?
— Звичайно!
— Ну, ходімо. Зараз розберемося!

Двірник Михайло вже закінчував прибирання своєї території, коли до нього підійшов якийсь чолов’яга з неповнолітньою дівчиною.
— Чуєш, мужик, — зверхньо мовив неголений незнайомець. — Дай мобілку. Зв’якнуть нада.
Михайло запідозрив недобре. Відмовив.
Тоді п’яничка пішов в атаку.
— Коротше так, — з притиском сказав він. — Ти знайшов мобілку. На базарі. Це я загубив.
— И-и, — хитаючи головою, посміхнувся Михайло. — Моя вона!
— Як це?! — здивовано вирячився неголений. — Що за дурню гониш?
— Не гоню, а кажу, як воно є?
— Значить, по-доброму не хочеш віддати?
— Чому я маю віддавати своє?
— Яке своє?! — наїжачився незнайомець. — Ти з асфальту мобілку піднімав?
— Ну, піднімав.
— То чого мізки пудриш?
— Але телефон мій, — спокійно відказав Михайло. — Я навмисно поклав його на асфальт.
— Для чого?
— Щоб пожартувати зі своїми.
— Іздіваєшся, н-да?
— Чоловіче, іди собі. Не заважай працювати.
— Що-о??! Ах ти!..
Мить — і прибиральник упав на асфальт. Одразу втратив пам’ять, бо сильно вдарився головою.
— Отак! — потираючи кулак, вдоволено вишкірив зуби нападник.
Дівчина ж, затамувавши подих, стовпчиком стояла поряд. Її не стільки турбував безтямний прибиральник, скільки мобільний телефон.
Та її батько вже нишпорив у кишенях своєї жертви.
— Ну, де вона? Тут нема… Ага, є! — Відтак кивнув дочці. — Ходімо! Мобілка в мене.
Коли чолов’яга і його дочка зникли з базарного майданчика, до Михайла підбігли колеги по роботі. Однак той до тями не приходив. Принесли води, окропили бідолаху.
— Що тут сталося? — спитала одна із двірничок, коли Михайло очуняв. — Ми бачили, як той тебе вдарив. Правда, поки добігли… За що вдарив-то?
— Через мобілку. Хотів її відібрати в мене.
— На місці хоч?
— Хто?
— Телефон.
Михайло перевірив кишені.
— Нема.
— Йти можеш?
— Навряд.
Прибіг захеканий двірник Павло, котрий намагався наздогнати хулігана.
— Ну що?
Той похмуро захитав головою:
— Не наздогнав. Як крізь землю провалилися.
— Підсоби.
Михайлові допомогли підвестися.
— Ну що, поведемо тебе додому, страждальнику! Заразом і міліцію викличемо.
— Я зрозумів, чому вони причепилися до мене, — тримаючись за голову, замислено проказав Михайло. — Ту дівчину я бачив перед тим, як мав прийти отой бузувір. Вона чула, як я жартував із вами стосовно мобільного телефону. Що нібито знайшов його, коли прибирав. Ось вона, мабуть, і розповіла батькові, чи кому там, про це. Ну, а той гаспид уже спланував напад.
— Ото менше жартуватимеш!..
Вранці Михайлові зробилося зле. Довелося дружині викликати «швидку».
Однак, забіжимо наперед, не обійшлося без хірургічного втручання. Михайлові було зроблено операцію на голові. Тепер він інвалід другої групи, не може нічого робити, має двічі на рік лікуватися.

Михайло з роботи прийшов напідпитку. Приніс із собою пляшку. Затарабанив мисками на кухні.
— Може, мені пива наллєш? — з кімнати долинув до нього голос дружини.
— А вечеря де? — гарикнув Михайло.
Дружина почала виправдовуватися:
— Не встигла зварить.
— А напитися було коли?! — рявкнув Михайло. — Де була? З ким пила?
— Не твоє діло! — буркнула жінка.
— Не моє? — скреготнув зубами Михайло і кинувся на вулицю.
За хвилину повернувся з держаком від лопати.
Дружина, побачивши розлюченого чоловіка, зіщулилася, притислася до спинки ліжка. Однак це їй не допомогло. Михайло кілька разів гепнув її по плечах, по ребрах.
До кімнати вбігла Оксана.
— Не чіпай мамку! — вчепилася дочка за дерев’яний цурпалок.
Батько висмикнув з дитячих рук держак. Гаркнув:
— Ти чого її жалієш, алкашку!
Оксана відпарирувала:
— Ти не краще!
— Що-о-о??! — вирячився батько і вперіщив дочку по обличчю. Потім ще раз.
На допомогу прийшла матір. Вона відштовхнула Михайла, схопила Оксану за руку і вибігли надвір. Цю ніч ночували на вулиці. До хати зайшли тільки вранці.
До школи дочка не пішла. З мобільного телефону подзвонила класному керівникові. Сказала, що в школу не прийде, бо її побив батько, наставивши на обличчі синців.
Вчителька зателефонувала до міліції. До неблагополучної сім’ї відрядили дільничного інспектора, котрий там бував уже не раз. При складанні протоколу в око правоохоронця кинувся мобільник. Подивувався:
— Купив?
Михайло зам’явся, щось пробелькотів.
Дільничний запідозрив неладне. І мав рацію. Згодом виплив на поверхню випадок, що стався на базарі. Тож, проти Михайла було порушено кримінальну справу. А потім — суд. За побиття прибиральника, викрадення в нього мобільного телефону, побиття дружини і дочки Михайло отримав п’ять років позбавлення волі.