Марина Віктора впізнала ще здалеку (імена, крім головного героя, в матеріалі змінені).
— А ти якими судьбами в нашому селі? — привітавшись, здивовано поцікавилася молода жінка в колишнього однокласника.
— Проїздом! — усміхнувся підхмелілий Віктор. — Як живеш?
— Та по-всякому.
— Не завадило б зустріч обмити!
Марина зніяковіла:
— Фінанси співають романси!
— Не хвилюйся, в мене трохи є. Зараз у магазин заскочу і… А ти як — сама живеш чи…
— Чи! Можна зайти до знайомого.
— Зрозуміло!
Підійшло дві жінки. Одна з них сказала:
— Вітя, пішли. Скоро автобус.
Марина стала дибки.
— А чого він має йти? Дорогу знає, прийде!
Ті, щось пробубонівши, забралися геть.
— Хто вони? — наче ображено спитала Марина.
— А, — відмахнувся Віктор, — знайомі.
— А куди ви збиралися їхати?
— В сусіднє село.
— Чого?
— На одну хату треба було завалить.
— До кого це так?
— Мариш, воно тобі треба?
— Ну, хочеш — не кажи. Біжи вже, куди там думав.
— Жди тут. Я швидко.
Горілку розпили в Марининого сусіда. Хотілося ще. Проте, Віктор закомизився. Чи то грошей у нього більше не було, чи то ще щось. Але сказав, що має йти.

Життя дев’ятирічної Оксанки було нелегким. Батько помер рано, мати, через скруту, подалася на заробітки в Росію. Дівчинка жила то в тітки, то в бабусі. В школу ходила до сусіднього села, оскільки в своєму — була розвалена.
Того дня, після уроків, Оксанка поверталася до тітки. Біля автопарку вона помітила п’яного чоловіка. Той стояв і курив цигарку. Якось дивно на неї дивився.
Вже, доходячи до села, дівчинка позаду почула чиїсь кроки. Обернувшись, побачила того ж незнайомця. Він, пильно дивлячись, ішов просто на неї.
Відчувши небезпеку, Оксанка почала втікати.
Однак чолов’яга (це був Віктор) її наздогнав.
— Стій! Тихо, тихо, — гевал схопив дитину за плечі.
Оксанка заціпеніла.
Віктор прошепотів:
— Я тобі нічого поганого не зроблю.
Дівчинка сіпнулася.
Бузувір тоді схопив малечу за руку і ногу, а відтак поніс у розвалини школи.
Оксанка несамовито закричала.
— Тихо, тихо! — вже просичав змієм чолов’яга.
— Пустіть мене, пустіть! — в дужих руках звивалось дитя.
— Замовкни!
Але дівчинка знову закричала.
— Ну!..
Нападник зчавив горло дитини. А коли та захрипіла, — розтиснув пальці. Зняв із себе куртку, кинув на землю.
— Лягай! — наказав.
Потім паскудник роздягнув Оксанку, ліг на неї. Пожадливо почав обмацувати невинне тіло. Затим спробував здійснити статевий акт. Та в нього це не вийшло.

Надія Петрівна із сусіднього села поверталася додому. Проходячи повз розвалену школу, помітила, як у вікні промайнула голова дитини, а потім почувся дитячий плач. Вирішила зазирнути всередину. Зайшла і від побаченого остовпіла. Перед її очима стояла дівчинка, котра була вдягнена в кофтинку та колготи. Одна нога була роззута. Дитина плакала. Поряд лежав якийсь напівроздягнений чоловік.
Побачивши стару жінку, Оксанка крізь сльози сказала:
— Бабусю, рятуйте мене!
— Ходи сюди.
Надія Петрівна взяла дівчинку за руку, відвела в сторону. Хоч немолода жінка і злякалася, але підвищеним тоном спитала:
— Ти хто такий? Що тут робиш?
Гвалтівник поволі підвівся. Похитуючись, почав застібати штани.
Надія Петрівна дістала мобільний телефон. Навмисно, не набравши потрібний номер, пригрозила:
— Я викликаю міліцію!
Віктор одразу кинувся навтьоки.
Коли той зник, жінка запитала дівчинку:
— Як тебе звати?
— Оксана.
— Що той дядько з тобою робив тут?
— Він біг за мною, — несміло мовило дитя. — Потім схопив і приніс сюди. Душив. Роздягнув. Лягав на мене. Ліз… ліз…
— Ну, не плач, — заспокоїла Надія Петрівна малечу. — Пішли на дорогу.
Потім жінка зателефонувала до міліції.
Того дня Віктора затримати не вдалося. Він переховувавсь у знайомих. Проте правоохоронці його все ж «вичислили».
Спочатку затриманий зізнався у скоєному злочині. Навіть написав явку з повинною. Однак на суді він раптово змінив свої свідчення, вини своєї не визнавав і сказав, що все написав під тиском слідчого. Але зібрані докази були проти нього. Зрештою, були свідки, котрі бачили його на місці злочину.
Біографія 31-річного Віктора, мешканця Новоград-Волинського району, повита мороком. Вперше за грати він потрапив, коли йому виповнилося двадцять один. А потім пішло-поїхало: то адміністративна відповідальність, то — кримінальна, то примусове лікування від алкоголізму, то знову нари. Тож, за останній злочин, скоєний з особливою зухвалістю, він отримав десять років позбавлення волі. А ще з нього стягли цивільний позов, заявлений матір’ю потерпілої, в п’ятнадцять тисяч гривень моральної шкоди. Адже дитина зазнала не тільки фізичних травм, а й душевних. Та чи загояться вони?..