Петро Денисович (імена в матеріалі змінені) перед обідом отримав гроші за паї. Щось трохи більше за півтори сотні гривень. Й одразу зайшов до магазину. Купив відро, віник, пляшку міцної та дещо з харчів.
Однак не обминув і кафе. Випив кілька чарок гіркої, таким-сяким закусив, а вже потім пішов додому. В сусіднє село.
— О, Василь уже під мухою сидить! — ввійшовши до оселі, здивовано вигукнув Петро Денисович.
— Ну й ти, я бачу, що трохи ковтнув! — посміхаючись, відказав Василь, котрий жив у Петра Денисовича. У того нещодавно згоріла хата, то цей і прийняв його. На деякий час.

— Гроші получили? — з кухні донісся солоденький голосок невістки. А відтак і сама з’явилася на порозі, витираючи руки об фартух.
— Получив, получив, Світлано, — вдоволено покрехтав Петро Денисович і, видобуваючи з відра пляшку оковитої, попрохав молоду жінку: — Постав-но, дочко, нам щось на стіл. Ми ось з Василем по чарочці пропустимо. А Сашка нема?
— Пішов до сусіда. За трактор домовляться. Треба ж їхати по зерно, — сказала та й пішла на кухню.
— Треба, треба, — чогось позітхав Петро Денисович і потягнувся до пляшки.
Ближче до столу підсунувся і Василь-погорілець.
Світлана принесла картоплю, вишкварки, огірки. Поставила на стіл чарки.
Та тільки чоловіки налили по першій, як у хату зайшов Олександр.
— А ці вже ковтають! — незрозуміло було чи той схвалював ці «посиденьки», чи навпаки засуджував. Однак також сів до столу. — Ну, наливайте, браття!
— А чого, наллємо! — піднесено мовив батько, дістаючи з підвіконня третю чарку. Відтак запитав сина: — Що там з трактором-то?
— Домовився, — кривлячись, відказав Олександр, витираючи рукавом сорочки губи, зволожені горілкою.
— Коли їдете?
— Ось зараз і поженемо. І того, — Олександр покосився на батька. — Більше ні граминки.
— А то чого? — не зрозумів Петро Денисович.
— Почисть діжки під зерно. А тоді вже, як хочеш.
— А! — заусміхався батько, розливаючи рештки зеленого змія. — Почищу!
— Почисть, почисть. Бо куди зсипатиму?
— Не турбуйся, все буде зроблено! Он Василь підсобить. Еге?
— Ну… ну, аякже, — ніяково зайорзав на стільці сусід-погорілець, наминаючи картоплю з вишкварками. — Я ж ніколи не відказував.
Олександр не звернув уваги на слова Василя. Він взагалі мало коли його слухав, бо недолюблював. Певне, через оте «квартирування».
— Коротше, — син знову звернувся до батька, — почисть. А я поїхав. Мені ніколи.
Він підвівся з-за столу, зайшов на кухню. Щось сказав дружині, а відтак пішов з хати.

* * *

Син отримав пайове зерно і з двома сусідами заїхали в лісок. «Розчавили» літрову пластикову пляшку самогону, а затим поїхали до свого села.
— І ти вже добрий, — з осудом сказала Світлана, миючи на кухні посуд.
Олександр зло кинув:
— А хто тобі задарма що робитиме?! Треба ж було хлопцям могорич поставити.
Однак молода дружина дужче затарабаніла тарілками:
— У тебе кожен день могоричі!
— Так, цить! — рявкнув чоловік. — То не твоє діло! Знаю, що роблю!
— Умгу, — посупилася Світлана. — Тільки і знаєш, що рота затикати.
— Бо знаю, що кажу! — І спитав: — Батько де?
— В кімнаті.
— Діжки почистив?
— Не знаю.
— Як — «не знаєш»?? — наїжачився Олександр.
— Ну, не почистив.
— От вашу!..
Олександр вибіг з кухні. Плечем зачепив кімнатний одвірок. Матюкнувся. Ладен був перевернути все догори дном.
— Чому ти не почистив діжки?! — підійшов він до батька, котрий сидів на ліжку. — Я просив більше не пить.
— Ти мені не вказуй, що робить! — пробурмотів Петро Денисович. — Мої гроші. Мені й ними розпоряджатися.
Олександр з ненавистю глипнув ліворуч, на друге ліжко (на ньому напівлежав Василь-погорілець, добряче напідпитку).
— От козли, га! Понажиралися! — Олександр закипав від злості. Шарпнув батька за плече. — Чому не почистив діжки від сміття, питаю?!
Петро Денисович, мружачись, подивився на сина. Помовчавши, спокійно відказав:
— Я їх чистити не буду.
Олександр напрягся:
— Чому?
— Бо не хочу.
Син мовчки заліпив батьку кулаком в обличчя. Потім ще раз.
Петро Денисович упав навзнак. Проте знову сів. Осуджуюче замугикав і, приклавши руку до свого обличчя, нахилився. Чим більше розлютив сина.
Олександр зціпив зуби і ребром долоні рубонув батька по потилиці.
Петро Денисович посунувся на підлогу.
Василь-погорілець, вирячивши очі, нервово потріпував головою.
У цей момент до кімнати влетіла Світлана. Зрозуміла, що до чого.
— Навіщо батька б’єш? — в її очах і осуд, і переляк.
— Не твоє діло! — гарикнув Олександр. — Іди на кухню і роби свою роботу!
Але дружина продовжувала стояти.
— Не чіпай, кажу, батька.
— Що ти сказала?! Анну повтори!
— Не чіпай батька.
Олександр підскочив до Світлани і за руку потягнув її до кухні.
Дружина, сівши на стілець, заплакала.
— Цить! — гримнув чоловік. — Бабйо! — І він повернувся до кімнати.
Петро Денисович знову сидів на ліжку. Василь-погорілець уже кудись вивітрився.
— Сидиш? — син з-під лоба глипав на батька.
Той мовчки кивнув головою.
До кімнати знову прибігла Світлана. Роздратовано крикнула:
— Не лізь до батька!
— От, зараза! — рявкнув Олександр. Відтак повернув дружину і в спину заштурхав її до дверей.
— Ти куди мене штовхаєш?
— Зараз побачиш «куди»!
Олександр силоміць запхав Світлану до комори. Двері зачинив на клямку.
— Посидь трохи і охолонь.
— Відкрий! — із-за дверей почувся голос дружини, а відтак і сльози.
— Порюмсай, порюмсай! Для тебе це корисно!
І — до кімнати.
— Де гроші? — спитав у батька.
— Тут, у кишені, — Петро Денисович показав, у якій саме.
— Покажи!
Батько видобув з внутрішньої кишені піджака жменю зіжмаканих купюр.
— Давай сюди!
— Скільки?
— Всі!
— Всі не дам.
Олександр підскочив до батька і вихопив з його рук гроші.
— «Не дам»! — син знущально перекривив Петра Денисовича. — Все одно проп’єш.
— А ти? — батько підвів голову. Перепитав:— Ти не проп’єш?
Це запитання (очевидно, правда вколола в очі) в Олександра викликало неабияку лють. Він знову пригадав нечищені діжки. Скреготнувши зубами, спритно підскочив до батька. Схопив його за комір піджака і стягнув з ліжка. Уже розпростертого на підлозі щосили почав гамселити ногами. Потім схопив зі столу миску і розтрощив її на грудях нещасного.
Петро Денисович мужньо зносив синові удари. Спробував присоромити навіженого сина:
— Піднімаєш руку? На батька?
— На козла такого, як ти! — Олександр уже втратив будь-яку людську подобу. Він за шкірки підняв батька з підлоги і кинув на ліжко.
— Полежи трохи. Протверезись.
І повернувся, щоб іти. Та Петро Денисович схопив сина за руку.
— Віддай гроші!
— На! — знапіврозвороту Олександр так двинув кулаком батька в обличчя, що той, падаючи, вдарився головою об металеве бильце.
Упавши спиною на підлогу, Петро Денисович більше не підводився.
— Відпочинь! — зверхньо кинув синок і пішов до комори.
З-за дверей було чути плач дружини.
— Виходь, — сказав Олександр Світлані.
Та ж одразу запитала:
— Де батько?
— Там, у кімнаті, — байдуже кивнув чоловік і прослідував за дружиною, котра, мов кішка, прослизнула повз нього.
Петро Денисович лежав посеред кімнати, і з його носа текла кров.
Світлана кинулася до нього, але підняти тестя не змогла.
Допоміг Олександр.
Батька поклали на ліжко. Він важко дихав. Очей не відкривав.
— Ти куди? — спитала дружина чоловіка, котрий ступив до дверей.
— Скоро буду, — буркнув той.
— Може, скору треба викликати?
— Не треба!
— Він же весь у крові.
— Обітри! Полежить і все минеться.
Того вечора Олександр пропив усі гроші. З друзями в барі.
А Петро Денисович не один день, стогнучи, пролежав у ліжку. Проте, оклигав. І прийшов на суд сина, який незабаром відбувся. Якби він не вибачив Олександрові, то світило б тому три роки тюремного ув’язнення. А так син відбувся лише двома роками умовно. Але це не означає, що він знову може ставати на криву стежку. Адже наступного разу, згідно із законом, «вибачення» до уваги вже не беруться.

* * *

Отже, Олександр за грати не потрапив. Але питання в іншому: чому діти стають такими жорстокими, бездушними? Такий час? Певно, що так. Це наша біда. І суспільство, на жаль, не може цієї хвороби сьогодні подолати. Разом з тим, як свідчить статистика, найбільше злочинів люди скоюють у стані алкогольного сп’яніння. Саме так сталося і в нашій історії. Про це говорив і Олександр на суді, наголошуючи на тому, що якби не спиртне, то навряд чи він підняв би руку на батька. А підняв він її уперше. І, гадаємо, що лава підсудних стане для нього неабияким уроком. І, зробивши висновки, молодий чоловік на перше місце поставить не оковиту, а свою сім’ю, свого батька. Зрештою, зрозуміло, батьки бувають різними. Але постраждалий, про котрого ми розповіли, є не найгіршим варіантом.

Ірина МЕЛЬНИК,
помічник прокурора Новоград-Волинської міжрайпрокуратури
Микола МАРУСЯК