Дуже прикро, але таке актуальне питання сьогодні стоїть перед багатотисячною українською діаспорою Західного Сибіру. В Тюменській області, Ханти-Мансійському і Ямало-Ненецькому автономних округах проживає одна з найбільш молодих і динамічних частин української діаспори Росії, нараховуючи майже півмільона наших співвітчизників.
На територію Тюменщини більшість наших земляків переїхали в основному у зв’язку з розвитком нафтогазового комплексу Західного Сибіру. У 2002 році, під час візиту Президента України Л.Д.Кучми до Тюменської області, мер міста Сургут Л.О.Сідоров зазначив, що половина міста побудовано українцями. Але не тільки в будівництві, нафтовій та енергетичній, але практично у всіх інших галузях народного господарства є велика частина наших співвітчизників. На півночі Тюменської області працюють тисячі досвідчених педагогів починаючи з дитячих садочків, шкіл і закінчуючи вищими учбовими закладами. Українці славляться педагогічними і науковими досягненнями.
Як відомо з історії — освіту Сибіру започаткували як раз українці — вихованці Києво-Могилянської академії. Один із них, митрополит Філофей (Лещинський) прибув у 1702 році в місто Тобольськ, тодішню столицю Сибіру. Одним із головних напрямків своєї діяльності він визначив розвиток освіти серед корінного населення Сибіру «по образу и подобию» шкіл київських. Він сповістив у Москву, що до нього ніякого будівництва не велося і тільки зараз школа будується, збираються діти для навчання і просить вислати для майбутньої школи підручники. У 1703 році із Києва, на запрошення митрополита, приїжджають п’ятеро вчених монахів в якості шкільних вчителів, які привезли із собою 206 книжок для навчання: часослови, руську граматику, псалтирі, акафісти, требники та інші книги.
Керівництво Тобольсько-Сибірської єпархії протягом першої половини XVIII століття перебувало виключно в руках високоосвіченого українського духовенства, то тим самим і Тобольська духовна школа, як перший учбовий заклад Сибіру, не лише своє існування, але також і остаточне перетворення на повну семінарію завдячує виключно вихованцям Києво-Могилянської академії.
У 1743 році на основі діючої архієрейської школи була заснована Тобольська духовна семінарія — перший середній учбовий заклад у Сибірі, призначений для підготовки священнослужителів із місцевого населення. Честь і заслуга у відкритті семінарії належить нашому великому землякові митрополиту Антонію (Нарожницькому).
Митрополит, усвідомлюючи собі «что духовныя нужды обширнейшей его епархии наполненной раскольниками, магометанами и язычниками, при том с православным населением, тоже невежественным и грубым, требуют полной семинарии с философией и богословием», викликав із Києва відповідно кваліфікованих вчителів і студентів, які заповнили всі курси цієї духовної школи і таким чином перетворили її на повну семінарію. Один із київських студентів прибув із самим митрополитом Антонієм. Другий студент філософії В. Русанович виїхав до Тобольська 29 листопада 1742 року і вже в липні 1743 року розпочав там свої виклади. Із Києва були викликані також викладачі: Я.К.Волинський, Ів.Блажецький, Г.Гриневич та ієромонах Пафнутій Даневський.
У 1749 році був викликаний з Києва студент філософії Матвій Миткевич, який у 1751 році був призначений префектом Тобольської семінарії, а згодом став її першим ректором. Наступний митрополит Павел (Конюскевич), також представник київського духовенства, розпорядився відкрити по всьому Сибіру початкові латинські класи при монастирях і церквах. У 1759 році такі школи відкрилися в Красноярську, Барнаулі, Троцьку і Верхотур’ї. У 1760-61 р.р. в Далматинському і Рафайлівському монастирях, в Тюмені, в Єкатеринбурзі, Тарі, Томську, Самарові, а пізніше і в Туринську. Всього в Західному Сибіру було відкрито 15 латинських шкіл. Але далеко не для всіх відкритих шкіл змогли знайти вчителів, і тому з часом латинські школи були замінені слов’яно-руськими. При Тобольській семінарії були зібрані значні для того часу бібліотеки, головним чином привезені із Києва, де зберігалися не тільки книги на слов’янській та іноземних мовах, але й унікальні рукописи.
Не тільки духовність і освіта, але і культурне життя Сибіру були започатковані нашими земляками. Першу бібліотеку і перший театр в Сибірі («по образу і подобію» київських) були засновані митрополитом Філофеєм (Лещинським), якого пізніше було названо апостолом Сибіру.
Минуло 300 років з початку титанічної просвітительської і апостольської роботи перших вчених сибіряків-українців, а ми і сьогодні стоїмо перед цією ж проблемою — не вистачає просвітницької роботи. Із становленням незалежної Української держави в українців Сибіру з’явилася надія на створення належних умов для всебічного розвитку української діаспори. Почали створюватися громадські організації в містах Нижнєвартовську, Сургуті, Ноябрську, Новому Уренгої, Нафтоюганську, Тюмені, Тобольську і Ялуторовську. При українських громадських організаціях у згаданих містах були засновані українські недільні школи і гуртки з вивчення української мови. Між адміністраціями міст та організаціями були укладені домовленості про фінансування шкіл із муніципальних бюджетів, розроблені положення про національні недільні школи. Вчителі українських недільних шкіл отримували невелику зарплату, але цей чинник не був основним. Головне, чим керувалися перші викладачі української освіти, — причетністю до благородної справи по збереженню культурної спадщини, розвитку духовності, вивченню мови.
Після так званої «єльцинської епохи», з приходом нової чиновницько-бюрократичної адміністрації почалося поступове обмеження фінансування українських недільних шкіл, а після 2005-06 р.р. взагалі ніякої фінансової підтримки не було. Станом на перше вересня 2009 року закриті українські недільні школи в містах Тюменщини: Новий Уренгой, Ноябрськ, Нижнєвартовськ, Нафтоюганськ, Тюмень і Ялуторовськ. На кошти батьків учнів і спонсорів поки що тримається українська недільна школа в місті Сургуті та гурток із вивчення української мови при українській громаді в місті Тобольську. Більше в Тюменській області та автономних округах ніяких українських учбових закладів немає, владні структури не зацікавлені і не бажають підтримувати розвиток української освіти. Українці в Західносибірському регіоні фактично обмежені в праві отримувати освіту рідною мовою. Нині в Україні на розвиток освіти з російською мовою навчання із бюджетів всіх рівнів виділяється більше трьох мільярдів гривень, при тому, що в Російській Федерації для розвитку української освіти не виділено ніякої фінансової допомоги. Є тільки один історичний факт, коли влада була зацікавлена у створенні національних шкіл у Тюменській області. Після громадянської війни, під час «розрухи», щоб здобути прихильність населення в південних районах Тюменської області, заселених переселенцями з України столипінської пори, були відкриті 18 українських шкіл, хати-читальні, гуртки художньої самодіяльності. З набуттям більшовицькою владою сили, в пору колективізації і розкуркулення, осередки української освіти були розігнані.
На сьогодні ситуація із українською освітою в Західному Сибіру, населеному сотнями тисяч українців, трагічна, зважаючи на її початок в 90-х роках минулого століття, але не безнадійна. Потрібні тільки воля і наполегливість української діаспори, особливо керівництва українських громадських організацій та підтримки з боку української держави, а законні основи для цього є.